Ukraiński Żurnal - 10/2009
Константи Геберт: „Те, що євреї закидають Польщі як державі, у випадку з Україною стає звинуваченням українців як народу“
(Скачати весь номер: 10/2009 [PDF, 2.7 Mb])Спілкувалися: Іза Хруслінська, Петро Тима, Варшава
Константи Геберт, польський журналіст, публіцист, перекладач, активно заангажований у справи єврейської меншини Польщі, учасник польської антикомуністичної опозиції в 70-80-х роках. З 1989 року співпрацює з „Газетою Виборчою“ під псевдонімом Давид Варшавський. Геберт – засновник і колишній головний редактор щомісячника „Мідраш“, який спеціалізується на єврейський тематиці, автор багатьох публікацій, присвячених, зокрема, й ситуації в Ізраїлі. Знавець єврейського питання.
З яким багажем ми опинилися на зламі 80-90-х років – у час падіння комунізму й початку трансформації – в стосунках єврейсько-польських, єврейсько-українських, єврейсько-чесько-словацьких? Наскільки замороженими були ці стосунки в період комунізму?
Основний спадок, що його отримали всі народи нашого регіону внаслідок краху комунізму, є незнання. Реакцією на офіційну комуністичну історичну політику була переважно недовіра, незалежно від того, що ця політика пропонувала, отож, залишалися родинні історичні перекази – вони виглядали правдоподібнішими. Недовіра до комуністичної історіографії призводила до того, що навіть правдиві історичні факти (бо такі іноді все ж траплялися), незалежно від їхньої сутнісної цінності, заперечувалися з огляду на джерело інформації. Натомість привабливість родинної історіографії полягала в тому, що її надзвичайно важно перевірити,і в тому, що попри все їй притаманний високий рівень вірогідності. Спроби розхитати її зазвичай закінчуються невдачею. Тож у ситуацію свободи слова ми увійшли ментально неготовими до перегляду історії, особливо історії новітньої.
У 80-і роки існували ще невеликі відмінності між рівнем історичної свідомості в посткомуністичних країнах. Згодом ситуація почала розвиватися по-різному. Відчутно вищим рівень історичної свідомості був у Польщі, ніж у Чехії, а в Чехії – ніж у Словаччині та в Україні. Разом із тим виявилося, що історія надзвичайно переобтяжена політично, і це переобтяження виявилося вагомішим, ніж пов’язані з ним сутності. Так, наприклад, повільне прийняття правди про страждання німців, виселених з польських західних і північних територій, або з чеських Судетів (це усвідомлення, якого раніше в колективній свідомості польського чи чеського суспільства не існувало в принципі), формувалося на тлі побоювань – значною мірою перебільшених – німецького реваншизму. Такий самий механізм спрацьовував і стосовно інших подій: достатньо згадати, як поляки реагували на згадки про акцію „Вісла“ або ж mutatis mutandis, а українці – на волинські події. Подібно було з питанням пам’яті про євреїв, яких знищували чи переслідували в цих країнах вже після війни, коли безпосереднього політичного тиску – що б про це не говорили в 90-х – вже не було. Євреї не існували як політичний суб’єкт, що міг би впливати на події в Польщі, Україні, Чехії чи Словаччині. Натомість праві кола створювали єврейського ворога, оскільки це було зручним знаряддям паралізувати дискусію, якщо вона отримувала небажаний напрямок. Одним словом, у наших головах був великий історичний балаган.
Ви говорите про реакцію суспільства, політиків. Як у цей період реагували історики, чи відбувався подібний балаган також і в середовищі істориків?
Якщо в громадській думці цей балаган тривав достатньо довго, то історіографія впоралася з ним значно швидше. Минуло 10-15 років, і „національні війни“ на історичному полі, в принципі, закінчилися. Найкраще це видно на прикладі польсько-єврейської історії ХХ ст. Ще в середині 90-х років за прізвищем історика можна було наперед вгадати, що він скаже. Сьогодні ж, хоч і надалі серед істориків тривають серйозні дискусії, проходять вони не лінією етнічної чи релігійної ідентифікації, а скеровані на ідентифікацію з різними історичними школами.
В польсько-українських стосунках, імовірно, що до цього дійде впродовж найближчих 10 років. Вже помітно, що праці більшості польських і українських істориків повертають у бік історичного консенсусу стосовно фактів. Очевидно, що наші інтерпретації цих фактів завжди будуть відрізнятися. Це природне явище. Принципова відмінність полягає не в тому, що в польсько-українських питаннях не було досягнуто консенсусу значного масштабу – він є: проблема в тому, що його приймає менша частина історичних кіл, ніж у випадку польсько-єврейських стосунків.
Якщо ж поглянемо на те, що вивчають діти в школах, то прогрес є бодай у тому, що значно рідше ніж за часів комунізму вони змушені завчати брехню, однак „невигідні“ теми й надалі оминаються. Молодь вивчає історію, не надто здаючи собі справу в тому, що окрім відомостей, які вони вивчають в школах, актуальними залишаються найважливіші питання сучасної історії, особливо ті, що стосуються відносин із сусідами. Так, наприклад, діти в Польщі і в Україні майже нічого не знають про те, що питання українських і польських злочинів на „кресах“ по обидва боки кордону залишаються відкритими. Мало того, оскільки обидва народи – поляки й українці – мають спільне мученицько-невинне бачення історії, по суті, ніхто взагалі не говорить, що „ми були не лише жертвами переслідувань, але й винуватцями“. І тоді, коли діти стикаються з історичною дійсністю, до якої школа їх не підготувала, вони стикаються не лише з фактами, про які не мають уявлення, але й з контекстом, який цілком суперечить тому, в якому їх виховала школа і сім’я.
Цього року ми відзначаємо 20-у річницю падіння комунізму. Що, на вашу думку, в нашому регіоні, окрім історичних питань, становить важливий елемент протистояння між єврейським середовищем і громадами більшості? В Польщі точиться дискусія про питання реституції майна. Наскільки ці проблеми співвідносні з фактичним станом єврейських середовищ в окремих країнах? Чи це є питанням порахунків самої більшості, чи радше докори сумління, пов’язані з боргами перед жертвами Голокосту?
Ця ситуація виглядає по-іншому в Польщі, Чехії та Словаччині – і по-іншому в Україні – з дуже простої причини. Тільки в Україні існує жива, помітна єврейська громада. Отже, історична дискусія має суспільного партнера в існуючій єврейській громадськості. В Польщі ж – цілковито протилежна модель. Не існує організованої єврейської громадськості, яка могла би бути партнером в суспільній дискусії. В 39-мільйонній Польщі єврейська громада налічує неповних 10 тис. У Польщі тепер більше буддистів, ніж євреїв. У зв’язку з цим польсько-єврейські суперечки в Польщіє переважно польсько-польськими дискусіями про Польщу. В цьому контексті дуже показовий польський антисемітизм, який значною мірою є демонстративним. Антисемітизм у Польщі має значно менше спільного з дійсною позицією щодо євреїв, а значно більше з уявленнями про Польщу, якої б ми хотіли. Здебільшого, якщо хтось є антисемітом, то він також – євроскептик, прихильник авторитарного правління, Польщі національної, а не громадянської. Ймовірно, це буде католицький фундаменталіст, не надто освічений і т.п. Достатньо дізнатися, що він думає про євреїв, а решта стане зрозумілим саме по собі. І навпаки, якщо хтось не антисеміт і виступає проти антисемітизму, то він, як правило, проєвропейськи налаштований демократ, прибічник громадянської Польщі, а якщо віруючий, то є прихильником відкритої церкви тощо.
В Україні все цілком по-іншому, оскільки існує реальна єврейська громада, що має свої інтереси, як і кожна громада. Дискусія на тему антисемітизму обумовлена позицією стосовно існуючої в Україні єврейської спільноти. Звісно, ця спільнота, як і будь-яка інша, є неоднорідною. Одне ставлення – і це розуміло – буде до євреїв з української демократичної опозиції та політв’язнів, і зовсім інше – до євреїв з донецької мафії. Більше того, різниця між Польщею і Україною полягає ще й у тому, що Польща повністю протистояла німцям, в Україні ж були національні колаборантські структури, а в Словаччині – колаборантська держава (Чехія десь посередині), тому всюди різний рівень відповідальності за Голокост. З іншого боку, так само, як поляки говорили про виселення німців, тут також можна сказати: „Не ми за це відповідаємо – це якісь покидьки допомагали німцям ліквідовувати євреїв, але Польща як держава і польське суспільство як таке не несуть жодної відповідальності за це“. Однак це не буде правдою, оскільки не все так однозначно: подібно, й не всі українці були прибічниками Гітлера, однак і вони відповідальні за знищення євреїв.
Наскільки, з єврейської перспективи, проблема колабораціонізму є актуальною і якою мірою вона належить до сфери компетенції спеціальних інституцій, які займаються цими питаннями? Йдеться про проблему, що її можна символічно окреслити двома постатями: з одного боку – Іван Дем’янюк, з другого – митрополит Андрей Шептицький. Чи можна говорити про спроби розуміння єврейською стороною правоти української сторони стосовно позиції в часи ІІ cвітової війни?
Більша частина дискусії відбувається поза межами України чи навіть Польщі, в діаспорі або в Ізраїлі, що й зумовлює кут зору цієї дискусії. Тому про українсько-єврейські чи навіть польсько-єврейські стосунки дискутують з єврейського боку не євреї з сучасної Польщі чи України, а передовсім нащадки тих, хто мусив з Польщі чи України втікати. Власне це й зумовлює їхню оцінку і спосіб сприйняття проблеми. Майже всі ці люди, які втікали з Польщі чи України, до війни чи після неї, втікали через поважні причини – переслідування, дискримінацію, загрозу бути знищеними, – що неминуче впливає на їхнє формування образу Польщі чи України. Причому образ Польщі в їхніх очах має природну тяглість. У міжвоєнній Польщі посилювалася дискримінація, антисемітизм, відбувалися погроми, існувало т.зв. getto ławkowe (гетто за партами), побиття євреїв, а потім, коли прийшли німці, почався Голокост, бо німці бачили, що поляки не заперечуватимуть. А після поразки Німеччини поляки взялися докінчувати німецьку справу післявоєнними погромами. Щоправда, вважається, що у всьому був винен комунізм, але наразі він вже закінчився, а в Польщі й далі існують широкі можливості для анти-семітських поглядів, для діяльності ксьондза Янковського, ксьондза Ридзика і Радіо „Марія“. Все це, забажання, складається у достатньо цілісну картину. Щоб знати, що цей образ неповний, а тому хибний, треба знати про Польщу те, про що іноземцям дізнатися вкрай важко. Зараз ми не говоримо про погляди сучасних єврейських істориків, а лише про погляди єврейської громадськості. Важко закидати єврейській діаспорі чи євреям з Ізраїлю, що в них тенденційне уявлення про Польщу. Воно опирається на факти, а те, що це вибіркові факти, знаємо лише ми – тут, у Польщі. Натомість польська громадськість дуже мало робить для того, щоб показати єврейській діаспорі вибірковість цих фактів. У Польщі після 1989 року відбувалися демонстрації проти всього, що лише можна собі уявити. Але не було демонстрації проти антисемітизму. Не було з тієї простої причини, що ймовірні організатори такої демонстрації знають, що на неї прийшло б 150 осіб, які завжди ходять на різні демонстрації. А факт, що прийшло так мало людей, був би чудовим аргументом, що підтверджував би масштаби польського антисемітизму. Тому відповідальність за зміни в цьому плані тяжіє над польською громадськістю. Якщо ми не хочемо виглядати так, як виглядаємо, мусимо щось зробити для створення іншого образу.
З оцінкою України ситуація ще гірша. Розповсюджену думку, ніби в Польщі німці влаштували Голокост, бо поляки не заперечували, достатньо легко спростувати,і мені це неодноразово вдавалося. Але у випадку України цей аргумент підсилюється тим, що існували створені німцями національні українські структури, які мали підтримку значної частини українського суспільства Західної України. Це ще більше посилює образ України як держави, що несе свою частку відповідальності за Голокост. Але справа в тому, що українська держава є щойно створеною, тому те, що євреї закидають Польщі як державі, у випадку з Україною стає звинуваченням українців як народу. Цей закид є парадоксальним, з ним важко боротися, бо у випадку, коли ми говоримо про відповідальність держави, можна пояснювати, щовсе залежить від того, які сили керують державою, а в українському випадку кажуть: „Це закладено в натурі українця – нищити євреїв“. І тут подібна ситуація: євреї, щоживуть в Україні, можуть навести багато контрприкладів, але їхній голос не є вирішальним у цій дискусії. Я маю абсолютно інший образ. Згадую неймовірні події кінця 80-х: групи з українського „Руху“, які приїхали до Москви захищати перший єврейський конгрес від атаки російських націоналістів. Для мене це було справжнім пізнавальним шоком, але звісно, крім учасників цієї події, про це мало кому відомо. Крім питання поінформованості, знання маловідомих фактів, є також фундаментальна методологічна проблема. Українсько-єврейські, польсько-єврейські, навіть польсько-українські публічні історичні спори поза межами кола істориків організовуються за принципом „або-або“. Маємо справу з двома наративами, які психологічно правоможні для обидвох сторін. І неможливо починатидіалог, якщо ми не визнаємо, що те, як протилежна сторона розглядає нашу спільну історію, для цієї сторони є таким же правоможним, як для мене моє власне бачення цієї історії. Це вимагає, особливо від євреїв, неймовірних зусиль. Це вимагає зрозуміння, наприклад, того, що хтось вступав у дивізію „СС-Галичина“ не тому, що хотів знищувати євреїв, а тому, що не бачив іншої сили, яка була б готова боротисяза незалежність України. Не знаю, чи усвідомлює українська сторона, наскільки неймовірно важкою для євреїв є така вимога. Але правда в тому, що без готовності пройти через такий інтелектуальний шок, діалог або неможливий, або обмежуватиметься невеликою кількістю людей.
Отже, маємо справу з активною суперечкою довкола оцінки конкретних постатей: постать Романа Шухевича і думка про нього єврейського середовища – з одного боку, а з іншого боку – присвоєння Шухевичу звання „Герой України“. Однак дещо інакше виглядає спір про діяльність Андрея Шептицького. Звідки береться незрозумілий для українців спротив єврейських середовищ визнанню заслуг Шептицького?
У випадку Шептицького маємо справу з доволі серйозною внутрішньоєврейською дискусією (зрештою поляки – з інших причин – теж мають проблеми з його особою). Постать Шептицького можна розглядати з різних точок зору. Можна дивитися на митрополита з перспективи врятованих євреїв, яких переховували в греко-католицьких монастирях, а також крізь призму публічних виступів митрополита проти єврейського геноциду, його листів до папи… А можна дивитися на нього крізь призму промови, виголошеної після входу німців до Львова в червні 1941 року, і підтримки ним українських колаборантських формувань, створених німцями. Інакше кажучи, про Шептицького з повним правом можна сказати так: „Він був колаборантом, а коли зрозумів, що вітер історії змінив напрямок, почав забезпечувати себе і врятував кількох євреїв, щоб потім мати докази того, що він був доброю людиною“. Можна оцінювати його по-іншому: як релігійний лідер, а отже як провідник нації, він у ситуації складного вибору намагався для своєї пастви вибрати найменше зло. Не конче лише одна з цих версій правдива, а інша помилкова. Вони можуть взаємодоповнюватися і остаточний образ Шептицького залежить від повноти картини війни та ролі українців, німців і євреїв у тому конфлікті. Якщо йдеться про ситуацію вибору між більшим і меншим злом, то здається, цей другий образ Шептицького є правдоподібнішим. Якщо ж ідеться про війну як конфлікт народів (у якому несуттєво, хто які цінності декларує), то правдоподібнішим стає перший образ Шептицького. Ця суперечливість стала причиною того, що Шептицького не визнали „Справедливим серед Народів Світу“. У той же час в Ізраїлі існують єврейські кола, які шанують пам’ять митрополита. Суперечка з приводу його постаті базується, на мою думку, на двох абсолютно хибних – кожне по-своєму – єврейських баченнях світу. Перше стверджує, що світ проти нас: „Не треба себе обманювати, гої ненавидять євреїв, а коли є нагода – переслідують їх або вбивають, тому не варто мати ілюзій“. Друге бачення каже, що люди за своєю природою є добрими, їм треба довіряти, а якщо трапляються міжетнічні конфлікти, вони обов’язково мають якісь раціональні причини, і все можна зрозуміти. А бачення, що з розумінням ставиться до обставин вибору і зосереджується на особистостях і індивідуальному моральному виборі, а не на загальній історії, суб’єктами якої є народи, залишається рідкістю. Одностайності в цьому питанні не буде.
Як історія, а отже, й колективна пам’ять відділяють Центрально-Східну Європу від Західної? У чому полягає західна перспектива в контексті ставлення до євреїв?
З Європою завжди існує та проблема, що сама Європа є радше ідеєю, аніж даністю. Це ми бачимо на прикладі суперечок про те, де саме закінчується Європа (або де вона повинна закінчуватися), але все це суперечки нормативні, а не описові. Європейці й досі не вирішили, ким вони загалом є: все залишається in statu nascendi. Тому пам’ять і способи її озвучення є такими важливими, оскільки пам’ять не об’єднує європейців, а розділяє. І що цікаво, розділяє більше сам досвід, набутий у ХХ ст., аніж те, на якому боці конфлікту цей досвід було здобуто. Тому німці й французи мають пам’ять про ХХ ст. подібнішу, ніж німці і поляки, чи французи й українці, чи французи та євреї. Це явище ґрунтується на декількох, іноді не пов’язаних між собою, чинниках. По-перше, з історичної перспективи можна розглядати історію Європи як історію етнічних чисток. Європа, яка починалася як „етнічний балаган“, поступово тяжіла до однорідності, використовуючи завжди ті самі методи: асиміляцію, виселення, знищення. Різниця лише в тому, що на Заході Європи ці процеси завершилися переважно в ХІХ ст., а на Сході вони відбувалися повільніше і тривали довше. Зокрема тому, що ідея національної держави була французькою революційною ідеєю, а на Сході функціонувала радше модель багатонаціональної імперії з однією панівною нацією. Саме тому в Західній Європі – принципово національні держави з демократичним устроєм. Заходу правомірно засуджувати Східну Європу за випадки геноциду лише тому, що на Заході ці процеси закінчилися значно раніше. Але на закид на адресу Східної Європи, мовляв, це „там, де ріжуть“, можна відповісти, що Західна, це „там, де різали“. По-друге, ми часто забуваємо, що під час І-ї та ІІ-ї cвітових воєн наймасштабніша різанина відбувалася саме в нашій частині Європи. І ця різанина фундаментальним чином змінила свідомість та уяву мешканців нашої частини континенту – виникли либокі сумніви, що можна довіряти сусідам, людям і державі. Захід Європи живе в країнах давніх, таких, що заслуговують на довіру, з кращими чи гіршими демократичнимиустроями. Франція після гітлерівської окупації, хоч і мала великі втрати, – чверть мільйона загиблих – відродилася тією самою Францією, якою була до 1939 року. Європу, в якій немає Франції чи французів, важко собі уявити. Для порівняння: Польща після війни в 1945 році отримала зовсім інші кордони, втратила майже 17 % населення, а крім боротьби і жертв, програла війну, яка почалася з конфлікту через її незалежність. Це досвід цілком іншого порядку, ніж досвід французький. Україна як незалежна держава була створена значно пізніше ніж інші країни, що також дуже часто провокує закиди на її адресу. Я ніколи не міг зрозуміти, чому факт, що держава постала пізніше за інших, має свідчити про брак сенсовності українського національного проекту. Третій чинник – цілковито відмінне бачення Голокосту в обидвох частинах Європи. Французи вийшли з війни, як я вже казав, заплативши данину кров’ю, та коли порівняли свою долю з долею євреїв, не могли не погодитися, що тут є фундаментальна різниця. Це, зрештою, стало вихідною точкою для дискусії на тему антисемітизму. Спочатку було засуджено німецький антисемітизм, без проблем, згодом треба було визнати, що існував також і французький антисемітизм, нічим не кращий. Для зрозуміння цього Франції було потрібно майже півстоліття, але вихідною точкою був моральний шок. В Польщі подібного морального шоку не було. Поляки по закінченні війни, якщо взагалі були спроможні порівнювати свою долю з чиєюсь, думали про те, що німці винищили 3 млн. поляків і 3 млн. євреїв (разом загинуло 6 млн. польських громадян), і що поляки і євреї стояли в одній черзі до газових камер. Це неправда. Просто існує такий рівень власного жахливого досвіду, за яким важко уявити собі жахіття чужого. Іншими словами, факт, що поляки не зазнали морального шоку стосовно досвіду Голокосту не говорить про погану моральну кондицію поляків, а свідчить про паралізуючу силу страждання, що його зазнали самі поляки. Звичайно, це надзвичайно ускладнює дискусію про польський антисемітизм, польський колабораціонізм під час знищення євреїв. Але іншої можливості не було. Натомість Україна ще не оговталася після Голодомору 30-х років. Їй довелося пережити всі жахіття ІІ cвітової війни, яка значною мірою відбувалася на її території, а до того була ще й українська громадянська війна вкупі з українсько-польською етнічною війною. Чи в такій ситуації можна дивуватися, що українці ніби й не зауважили – в моральному сенсі – що німці між іншим винищили євреїв? Просто існує межа у мірі страждання, яку можна витримати, а далі настає байдужість.
На заході Європи було півстоліття, щоб усе це перетравити, подискутувати, зрозуміти, проаналізувати. В Польщі ж і в Україні за часів комунізму це було цілком неможливим. Коли нарешті обидва народи після краху комунізму отримали свободу слова, першочерговими виявилися інші проблеми, і більшість з них такими залишається й надалі. А тому усвідомлення, що Голокост був – а таки був – найбільшим злочином в історії людства, що його жахіття незрівнянні з нічим іншим, такого усвідомлення в Польщі і в Україні спочатку не виникало, бо не могло, а врешті, коли вже могло, то не було йому як вкорінитися. Власне з тієї причини, що коли на Заході Голокост розглядається як фундаментальне моральне питання, то на Сході він йде в одному ряду з іншими пережитими там жахіттями.
Тому дуже важливо, щоб ми, якщо вже сперечаємося, дійшли все ж до принципів спору. А ці принципи мусять базуватися на тому, що ми не можемо не зважати на точку зору співрозмовника, навіть якщо вважаємо її цілком хибною. Ба більше: вона може бути об’єктивно хибною, тому фахівці-історики, які це усвідомлюють, можуть дійти згоди, навіть якщо походять з „ворожих“ таборів. Натомість у публічній дискусії пересічних громадян переважають ситуації, коли на самому початку опоненти звинувачують один одного в брехні, і розмова на цьому закінчується. Є принципова різниця між неправдою як такою і чимось, що не є правдою. Навмисна неправда має на метіввести в оману когось, натомість неправда, яку ми повторюємо самі собі, засвідчує лояльність до тих, із ким ми себе ідентифікуємо. Мотивації бувають різними, навіть якщо біхевіористський підхід, на перший погляд, такий самий. У розламі між цими двома категоріями міститься жахливий клубок центральноєвропейської пам’яті. Якщо ми не проявляємо поваги до права співрозмовника мати своє власне бачення,краще не сперечатися, а залишатися кожний при своїй власній версії, у своїй твердині національних міфів і почутті моральної вищості над усіма.
Поговоримо тепер не про конфлікт пам’яті, а про маркетинг майбутнього. На карті Східної Європи є багато місць, які глибоко закарбовані в єврейській традиції і культурі – Умань, Меджибож, багато інших. Наскільки ці місця можуть змінити спосіб бачення єврейської спільноти на взаємні стосунки? Багато говориться про краківський фестиваль єврейської культури як про символ подолання болісної історичної спадщини Східної Європи…
Я доволі скептично до цього ставлюся. Хіба що Умань можна вважати таким напівпозитивним контрприкладом. З тієї простої причини, що масштаби прочанства призвели до того, що це стало спільним єврейсько-українським підприємством, включно з українсько-єврейським бізнесом і аферами. Бен Гуріон колись сказав, що Ізраїль доти не стане нормальною країною, поки в ньому не буде власних повій і злодіїв. Думаю, що наші стосунки також для повноти картини потребують ще й спільних аферистів. Але контрприкладом Умані може бути Лежайськ, тобто Уманьменшого масштабу.
Туди приїжджають цадики на могилу цадика Елімелеха, але мешканці Лежайська і приїжджі не перетинаються взагалі, або майже взагалі. Ніхто ні з ким не розмовляє, ніхто насправді нікого не цікавить. Євреї, які приїжджають до Лежайська, приїжджають з іншого світу, де сповідують якусь „дивну“ релігію, яка мешканців Лежайська не стосується; своєю чергою хасиди, які туди приїжджають, насправді їдуть до уявного колишнього Лежайська, а не до того містечка, яким він є тепер. Я небачу – а минають роки – щоб ці два світи якось зближувалися. Інша справа, що мешканці Лежайська, Варки чи Бобової взагалі не усвідомлюють, у яких важливих для євреїв місцях вони живуть. Я колись гортав хасидський путівник, виданий у Сполучених Штатах у 80-х. Про Варшаву я знайшов там 2 сторінки: інформацію про аеропорт, центральний вокзал, готель „Форум“, синагогу Ножика, цвинтар на Окопній. А про Лежайськ, Варку, Бобову там цілі розділи. Люди, що живуть у Варці, не знають, що для десятків тисяч євреїв Варка на карті світу є осередком світла, яскравіше від якого лише сяйво Єрусалиму.
Фестиваль єврейської культури в Кракові – явище іншого порядку. Це не просто місце, де періодично зустрічаються поляки і євреї. Він є надзвичайно цікавим явищем, але я почуваю себе там не надто комфортно, бо це фестиваль автентичної єврейської культури, створений неєвреями для неєвреїв. Я не сумніваюся, що взірці єврейської культури дійсно справляють там враження на чутливих поляків. 15 тис.учасників щовечора танцюють разом на вулиці Широкій – найкращий доказ цього. Ми бачимо тут те, що відсутнє в Лежайську, що незначною мірою присутнє в Умані, тобто з дійсним переплетенням культурних слідів. Але попри те, що фінансують фестиваль євреї з-за кордону, організатори і учасники євреями не є. Плюсом Кракова є ще і те, що це культура високого рівня – жодних там „Скрипалів на даху“. І зрештою, ця модель виявилася настільки вдалою, що її намагаються переймати в інших містах Польщі: в Лодзі, Влодаві, Хмельнику, Казімєжу, Варшаві. Ці менші фестивалі мають різний рівень, але відповідають дійсній потребі польського суспільства в ознайомленні з єврейською культурою. Єврейська культура була частиною польської культури понад 700 років, і було б дивно, якби на неї не було попиту. Щоправда, з євреями, які живуть в Польщі сьогодні, це має небагато спільного. Заключний концерт на Широкій починається на заході сонця в суботу, а це означає, що через галас клезмерської музики не можна молитися в синагозі Ремуг, яка розташована на цій же вулиці. Чи можуть єврейську культуру представляти неєвреї? Таке запитання не варто задавати, бо будь-яка відповідь буде поганою. Проблема в тому, що в Польщі єврейську культуру або представлятимуть неєвреї, або її не буде взагалі. З іншого боку, якщо національність творців є аж так важливою, тоді треба запровадити для єврейських фестивалів арійські вимоги – тільки навпаки.
