Ukraiński Żurnal - 10/2009
Простір „звикання“
(Скачати весь номер: 10/2009 [PDF, 2.7 Mb])Текст: Агнєшка Сабор,
редактор видавництва „Austeria“, Краків
Кілька років тому, сидячи в одній з кав’ярень на Кажімєжу і прислухаючись до джазового концерту клезмерів на даху колишньої кошерної бійні, я почула від знайомого ізраїльтянина, що в Польщі він сподівався всього, включно з киданням каменів у носіїв кіпи, тільки не такого – Фестивалю єврейської культури, а якщо вже й так, то не у такій формі і не настільки масштабного.
Можливо, саме у цьому і полягає найбільша цінність краківського Фестивалю, який став простором „звикання“, простором різноманітних – 20 років тому майже неможливих – зустрічей: ізраїльтян, американців, польських євреїв, польських неєвреїв, німців… Причому, мова не про постійних гостей. Хоча, наприклад, відомий американський кларнетист Давид Кракауер, згідно зі своїм прізвищем, вже майже став краков’яком. Подібно як і Бензіон Міллер, нью-йоркський кантор, який вже роками відкриває фестиваль концертом в синагозі Темпел.
Ці два „музичні“ прізвища разом (з однієї сторони – представник єврейської сучасності, з іншої – хасид) дають можливість визначити деякі сталі ознаки Фестивалю. Перш за все, у ньому немає ані краплі комерційного сентименталізму.
Звісно, він сповідує правдиву традицію, а не наслідування (наприклад, один з учасників – Герман Голденштейн, клезмер, народжений у 1934 році в Румунії, після ІІ Світової війни він супроводжував єврейські сімейні свята на українсько-молдовському пограниччі).
Однак Фестиваль перш за все підкреслює, що в жодному випадку не йдеться про мертву культуру. Що і нині (як і колись) у ній з’являються живі течії, навіть авангард. Власне тому така часта присутність у Кракові артистів, пов’язаних із сучасною „новою радикальною культурою“: Давид Кракауер, Франк Лондон чи Енді Статман.
І у цьому можна побачити паралельний сенс краківського Фестивалю: щоразу він має дуже духовний – пов’язаний з релігійною традицією юдаїзму – характер. Це проявляється навіть на найсучасніших концертах. Певним чином його патронує Бензіон Міллер, який не лише співає, але часом і читає лекції, де пояснює, наприклад, що означає бути водночас сучасним хасидом, мешканцем Нью-Йорка, і залишатися учнем цадика, який багато років тому помер у маленькому карпатському містечку.
Міллер також часто публічно повторює, що Польща – це великий єврейський цвинтар, і що не йдеться виключно про Голокост. Тут знаходяться могили святих цадиків, тобто духовна спадщина юдаїзму. І тому треба сюди приїжджати на прощі.
Безперечно, краківський Фестиваль є спробою (і це треба підкреслити) нагадати нинішнім євреям про те, що навіть найактуальніші справи їхньої культури витікають із джерел Центрально-Східної Європи. В кожному разі, Фестиваль організовано не суто для якоїсь конкретної етнічної групи. Його учасниками є значною мірою не-євреї.
Навчальний вимір Фестивалю полягає у дещо складніших питаннях. Адже його початок – це 1988 рік, ще до падіння комунізму, він став однією з перших громадянських ініціатив, автором проекту був Януш Макуха. Волонтери, які йому тоді допомагали, пригадують миття підлоги в кінотеатрі „Київ“, спартанські умови, ентузіазм і невпевненість. Польсько-єврейський (чи християнсько-єврейський) діалог тоді лише починав розгортатися. Відомий текст професора Яна Блонського, літературознавця Ягеллонського університету, присвячений байдужості поляків при спогляданні палаючого варшавського гетто, з’явився роком раніше, у 1987-ому, на сторінках католицького „Tygodnika Powszechnego“ і глибоко образив тоді більшість читачів.
Фестиваль єврейської культури у Кракові і діалог про складну спільну історію взаємопереплітаються. Адже гостем Фестивалю часто буває і Ян Томаш Гросс, який своєю книгою „Сусіди“ ініціював найважчу і, мабуть, наразі найчеснішу розмовуу демократичній, посткомуністичній Польщі, присвячену відповідальності польських сусідів за знищення євреїв під час війни. У 2006 році, наприклад, Фестиваль був в основному присвячений пам’яті жертв погрому в Кєльцах, що стався 60 років тому 4 серпня 1946 року.
Фестиваль єврейської культури – це найвизначніша міжнародна культурна подія, яка щороку проходить у Кракові. І все-таки йому загрожує певна небезпека. Парадоксально, нині вже набагато нижчою є повторюваність, яку закидають йому критики. Треба визнати, що якийсь час Фестиваль стагнував. Однак нині, здається, він отримав друге дихання, ставши відкритішим для сафардської традиції і багатокультурності сьогоднішнього Ізраїлю. Проблемою залишається радше те, що Фестиваль для деяких людей стає певним виправданням. Політичним, суспільним, культурним. „Погляньте, адже це в Польщі відбувається великий Фестиваль єврейської культури. І не викликає жодних антисемітських ексцесів“. Так, нібито всі польсько-єврейські теми вже обговорені. Так, ніби на стінах міст уже не з’являються графіті з зображенням шибениці з зіркою Давида або написами „Juden raus“.
