УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 10/2009

Ярослав Грицак: „Вміння відрізнити юдофобію від антисемітизму дає нам ключ до розуміння української специфіки“

(Скачати весь номер: 10/2009 [PDF, 2.7 Mb])

   Спілкувалася: Іза Хруслінська, Варшава

 

Ярославе, ти багато писав про українсько-єврейські стосунки. Як ти їх оцінюєш?

На це запитання немає простої відповіді. На нього треба відповідати з численними застереженнями на кшталт „з одного боку… однак з іншого боку…“ і т.д. Я не надто великий прихильник такого підходу, бо він загрожує зведенням історії до нудної і подвійної бухгалтерії. Я вважаю, що перед тим, як занурюватися в складні з’ясування чи підрахунки, українські історики повинні визнати, що українці вписали до історії світового антисемітизму декілька не надто приємних, а іноді й кривавих сторінок. У свою чергу, ті з них, хто вірить у покликання й відповідальність інтелектуалів, повинні від імені українського народу попросити вибачення в євреїв за всі ті події, або змусити політичні еліти зробити такий символічний акт покаяння. І лише після зведення нашої колективної провини до рівня аксіоми, що не допускає заперечень, ми можемо спробувати показувати контекст і специфіку – дуже непросту – українсько-єврейських стосунків.

 

Серед міжнародної спільноти доволі поширена думка, що українці є антисемітами.

По-перше, стереотипи не є статичними, їм притаманна динаміка розвитку. До Першої світової війни мало кому спало б на думку назвати галичан антисемітами, оскільки найбільші антиєврейські погроми – в часи Хмельниччини, Коліївщини, погроми 1881 і 1919 років – відбувалися на українських землях поза Галичиною. Образ Галичини як символу українського антисемітизму з’явився у результаті ІІ cвітової війни, його підсилили антиєврейські погроми, що відбувалися влітку 1941 року, після відступу радянських військ і приходу гітлерівців. По-друге, стереотипи нерідко є амбівалентними. Так упродовж багатьох століть серед українців, подібно як і серед інших європейських народів християнського віросповідання, образ євреїв трактувався як „убивці Христа“. І в той же час траплялися випадки, коли українські селяни з повагою ставилися до євреїв, цінуючи їхню побожність, а українські жінки, повертаючись з базару, заходили до синагоги поставити свічку. Серед українських приказок є й така: „З жидом погано, але без нього гірше“.   Однак треба визнати, що серед усього спектру існуючих стереотипів, в українській свідомості яскраво домінує негативний образ єврея та, відповідно, негативний образ українця – в єврейській свідомості. Можемо говорити про своєрідну симетрію відсутності взаємної симпатії.

 

Із праць та коментарів на тему українсько-єврейських стосунків нерідковиникає враження, що однією з причин однобоких оцінок є нерозуміння українського контексту. Як розуміти вираз „специфіка українсько-єврейських стосунків“?

Перш ніж говорити про специфіку, зазначимо: стосунки між україн цями і євреями поміщаються у загальну схему, котру зустрічаємо у багатьох інших місцях світу. Цеє взаємини між осілими сільсько-господарськими народами та етнічно-релігійними меншинами поза своєю історичною батьківщиною, такими, як греки, вірмени, євреї чи цигани у Центрально-Східній Європі або китайці у Південно-Східній Азії. Як правило, ці меншини займають ніші, котрі є слаборозвиненими або й зовсім відсутніми в осілих народів – скажімо, далекосяжна торгівля, особливі ремесла, лихварство т.д. Чим простіша структура корінного народу – тобто чим більше однорідно „селянським“ він є – тим більша частка й вища активність цих меншин. Обидва народи не можуть нормально функціонувати один без одного. Але їхнє співжиття постійно позначене взаємним антагонізмом і недовірою, що час до часу виливається у насильство більшості проти меншості.

   Ця схема діє так довго, як довго обидва два народи живуть традиційним життям. Вона починає ламатися у ХІХ с. з правовою емансипацією селян і євреїв. У Західній Європі ця емансипація відбулася більш-менш одночасно і зайняла короткий час – умовно кажучи, за часи Французької революції та наполеонівських воєн. Тому під кінець ХІХ століття у Франції чи Німеччині євреї чи селяни мало відрізнялися від інших верств суспільства: обидвоє були значною мірою засимільовані й закультуровані. У Східній Європі було цілковито по-іншому: тут емансипація була пізньою і повільною. У Росії селян звільнили лише у 1861 р., євреїв – у 1917 р. До того ж, і село і єврейський штетль виявляли особливо сильний опір до змін. У кінці кінців, їм переламали хребет дві світові війни з усіма їхніми наслідками – такими, як комунізм і нацизм. Через затяжний і брутальний характер цих змін взаємні антагонізми були глибокими і сильними. Тільки після другої війни, внаслідок соціальної інженерії Сталіна й Гітлера соціальна структура українців і євреїв поступово вирівнялася – обидвоє стали міськими й освіченими народами. Але, як правило, ментальні зміни повільніші за зміни політичні чи економічні. Тому-то пам’ять про ці конфлікти, недовіра й упередження залишаються дуже живучими навіть тоді, коли формально обидвом народам нема вже що особливо ділити між собою.

   А тепер додаймо до цієї схеми ще одни чинник – націоналізм, який ви- никає у ХІХ ст., а стає особливо сильним у ХХ-ому. Націоналізм прагне до однорідності: його ідеалом є один народ, одна релігія, одна мова, одна держава. Євреї відповідають на цей виклик по-різному. Одні розвивають власний націоналізм – сіонізм; інші асимілюються у місцеві нації. Однак, як правило, вони асимілюються у ті нації, які мають розвиненішу структуру – скажімо, стають німцями, а не чехами, мадярами, а не словаками, росіянами чи поляками, а не литовцями чи українцями. Місцеві націоналізми чехів, словаків, литовців та українців трактують це як зраду, як загрозусвоїм інтересам. Тому-то й вважається, що антисемітизм серед недержавних націй – чехів, литовців, українців – є сильнішим, аніж серед націй державних, бо в перших є додаткові причини не любити чи ненавидіти євреїв.   Ця схема допомагає нам зрозуміти, чому антиєврейські настрої були такими поширеними і глибоко вкоріненими. Однак в Україні була своя специфіка: на українських землях було одне з найбільших у світі скупчень євреїв, і відповідно, напруга антиєврейських настроїв була також дуже сильною. Росія в цьому розумінні була „привілейованою“: завдяки виданому Катериною указові, котрий забороняв євреям оселятися на етнічних російських землях, вони змушені були проживати в т.зв. „зоні осілості“, тобто на територіях колишньої Речі Посполитої – сучасних Польщі, Литви, України і Білорусі. В зв’язку з цим росіяни майже не знали євреїв. Так було аж до початку ХІХ ст., тим не менш, це не заважало процвітати в Росії сильному антисемітизму, про що свідчить бодай же творчість Василія Розанова.

   Повертаючись до України: тут маємо справу з давньою і сильною традицією антиєврейської ненависті і насильства, яку можна назвати юдофобією зі всіма її складниками. Специфіка, на мою думку, полягає у тому, що тут дуже слабо присутній антисемітизм як вироблена сучасна ідеологія – на кшталт німецького, польського чи російського антисемітизму.

   Вміння відрізнити юдофобію від антисемітизму дає нам ключ до розуміння української специфіки. Українці не любили євреїв, переслідували їх, але не перетворювали цю ненависть на добре вироблену систему поглядів. Навіть у найбільш ксенофобних працях українських націоналістів немає прикладів очевидного антисемітизму. Щонайбільше, євреїв у них трактують як „другорядних ворогів“. Це не говорить нічого особливо поганого чи доброго про українців – це є просто констатацією факту. Можна сперечатися про причини виникнення такої асиметрії між юдофобією і антисемітизмом, але ми не повинні це ігнорувати, оскільки тоді ми прийдемо до спрощень типу „Петлюра=антисеміт“.

   Декілька хвиль насильства щодо євреїв, які мали місце на україн ських землях у різні історичні періоди, створили образ України як батьківщини антисемітизму. Але тут треба взяти до уваги, що лише сам факт, що вони відбувалися на українській території, не робить з них українських подій. Винуватцями погромів 1881 року на сході України були робітники, які, на відміну від місцевих селян, складалися з приїжджого люду, переважно вихідців з російських губерній. Подібно і під час хвилі погромів 1919 року: в них були задіяні практично всі учасники тієї війни (а не лише українське населення) включно з арміями, що перебували тоді на українській території – білогвардійцями, більшовиками, поляками, німцями, різного спрямування українськими формуваннями.

   Моя тактика подолання стереотипу „українець-антисеміт“ полягає не в запереченні численних прикладів і свідчень юдофобії серед українців. На жаль, вона існувала, і вона помітна як в українському фольклорі, так і в текстах українських політиків й інтелектуалів. Однак варто звертати увагу на те, що саме цей чи інший діяч робив зі своєї юдофобією: чи намагався її позбутися, чи навпаки – ставив її на перший план, перетворював на нову ціль своєї політичної діяльності. Якщо подивитися з цього боку на українську інтелектуальну традицію, то цікавим і важливим фактом є існування великої кількості українських діячів, які свідомо побороли юдофобію в собі і в своєму середовищі.

 

Кого ти маєш на увазі?

Добрим прикладом є постать Івана Франка. В українській інтелектуальній традиції немає жодного, хто настільки широко займався б єврейським питанням і водночас ставився би до євреїв з таким розумінням і симпатією. В результаті українські антисеміти подейкували, що він і сам є євреєм, і що його справжнє прізвище Френкель, а не Франко. Коли я писав книгу про молодого Івана Франка, то несподівано для себе знайшов декілька відверто антисемітських текстів. Однак його антисемітизм мав характер радше не національний, а соціальний, його можна зарахувати до т.зв. „прогресивного антисемітизму“: молодий Франко не любить євреїв не тому, що вони юдеї – а тому, що, на його думку, навіть найбідніші євреї солідаризуються з багатими євреями, замість того, щоб стати на бік християнського „трудового люду“. З плином часу він щораз більше перемагав свій антисемітизм, намагаючись створити умови  для українсько-єврейського діалогу,стратегічного партнерства.

   Такого ж типу прикладом є постать Симона Петлюри, який формувався під сильним впливом Франка, в традиціях українського соціалізму. З точки зору багатьох євреїв, Петлюра – така ж негативна постать, як Хмельницький чи Гітлер. Однак не можна не звернути уваги на всі ті зусилля, яких доклав Петлюра як перед громадянською війною 1917–1920 рр., так і під час війни, щоб побороти антисемітизм чи юдофобію, захистити єврейську громаду в Україні від наслідків погромів.

   Тут варто сказати про ще одну українську специфіку: український приклад заперечує той висновок, що антисемітизм був сильнішим серед недержавних, аніж державних народів. І на цю тему існують конкретні дослідження – до Другої світової війни для євреїв польський антисемітизм був страшнішим за український. Українські національні лідери виробили спеціальну формулу, яка дозволяла їм протистояти державним націоналізмам: вони виступали за те, щоб євреї зберігали свою власну ідентичність, модернізувалися, залишаючись євреями, а не поляками чи росіянами. Через те наприкінці ХІХ ст. маємо декілька яскравих прикладів союзу між українськими патріотами і сіоністами, котрі власне і представляли модерний єврейський націоналізм.

    Тут може вистачити двох прикладів: українські діячі Галичини були першими, хто вимагав від Відня, щоб євреї були законодавчо визнані окремою нацією, зі всіма правовими наслідками; Центральна Рада запропонувала євреям у 1917 р. програму єврейської національної автономії, котра за своїм характером була винятково зразковою. Вирішальний момент у подоланні традиції українського антисемітизму настав у часи дисидентського руху 1960–1980-х років. Варто згадати діяльність таких постатей, як Іван Дзюба чи Михайло Горинь.

 

Як ти оцінюєш проблеми юдофобії та антисемітизму в сучасній Україні? Який стосунок мають до цього сучасні політичні еліти?

Боюся, що чим віддаленішими від нас стають 1989–91 роки, тим слабшою стає в Україні чутливість до питання антисемітизму. Сьогоднішні політичні еліти далекі від цієї традиції, вони не зацікавлені у боротьбі з антисемітизмом. Однак, якщо поглянемо на українське суспільство в цілому, рівень антиєврейських настроїв назагал невисокий. З середини 1990-х в Україні систематично проводяться дослідження рівня ксенофобії за т.зв. шкалою Богардуса. Вона дає достатньо детальне уявлення про дистанцію, яку відчувають українці стосовно різних національних і етнічних груп. Згідно з цією шкалою, впродовж тривалого часу євреї знаходилися серед тих груп, до яких українці не чули особли вої дистанції. Помітні зміни настали на початку 2000-х років, коли толерантні настрої пішли на спад. Ці зміни стосуються майже всіх без винятку національних груп. Соціологи вбачають причину не так у внутрішніх обставинах, як у реакції на зовнішні загрози після 11 вересня 2001 року. Багато українців, відчуваючи загрозу, хотіли б закрити українські кордони і не впускати іноземців. Євреї в цьому списку небажаних займають центральну позицію – як і поляки, німці або американці. Найбільш негативний образ мають мусульмани – араби, чеченці, – ті народи, з якими українці пов’язуютьзагрозу тероризму.

   Можна стверджувати, що на даний час українці не відчувають до євреїв ані великої ненависті, ані великої симпатії. Порівняно з Росією Україна виграє: там рівень антисемітизму значно вищий. Звісно, нас це не повинно заспокоювати, оскільки антисемітизм є небезпечною хворобою, а її вірус легко передається.

 

 

Український журнал