Ukraiński Żurnal - 10/2009

Кам‘яне містечко з костелом, парком і „богинею-жабою“

   Текст: Олег Коцарев, Харків

   Це місто я назвав би одним із найкращих в Україні символів умовності, минущості й переплетеності всього сущого. Проїжджаючи з заходу на схід чи зі сходу на захід трасою Київ–Львів, завітайте до містечка Коростишів, що за 31 кілометр від Житомира й за 109 від Києва.

   Архітектурними „ворітьми“ Коростишева є поштова станція середини ХІХ століття в самому центрі міста, біля траси. Колись у таких закладах подорожні змінювали коней і перепочивали. Для них навіть склався типовий архітектурний проект: маленька неоготична будівля з великими стрільчастими вікнами. Вони позберігалися не тільки в Коростишеві, а й у Житомирі, в Києві, в деяких інших містечках, але, здається, саме в Коростишеві архітектуру поштової станції найбільш божевільно зуміли поєднати з досконалим несмаком „бюджетного євроремонту“ провінційної автостанції.

   Звідси ж на північ ідуть вулиці, що ведуть до головних туристичних пам’яток Коростишева. Передусім це гарний бароково-класицистичний костел Різдва Пресвятої Діви Марії кінця XVIII століття. Тонке, гармонійне сполучення струнких і навіть доволі вигадливих архітектурних деталей, а також добрий стан, у якому зберігається храм (і, що особливо істотно, добра реставрація), безумовно ставлять його в шерег найкращих костелів регіону. Приємно й те, що будівничі подбали про „фотогенічність“ храму – він чудово й майже з усіх боків вписується у мальовничі краєвиди та кадри.

   Фундаторами костелу була родина поміщиків Олізарів. Коростишів став їхньою власністю 1565 року, а перша письмова згадка про місто датується, за різними даними, 1471 або 1499 роком – тоді литовський князь нібито подарував містечко Київського воєводства родині Кмитів Чорнобильських. Саме вони згодом і продали Коростишів Олізарам.

    Одне з найпоширеніших тлумачень назви міста випливає з того, що давньослов’янське слово „корость“ означало камінь. Коростишів і справді дуже „кам’яне“ місто – тут віддавна видобувають граніт. Мало не в кожному дворі можна побачити складені купи цього каміння, з нього зроблено паркани, сходинки напівзанедбаних стежок і навіть деякі бордюри на вулицях.

   Та повернімось до давніх володарів міста. Іван Олізар-Волчкевич був київським православним боярином, та рід очевидно швидко покатоличився й згодом обрав для себе польську ідентичність. Чи не найвідомішим представником цього роду став неспокійний граф Густав Олізар (1798–1865), який був поетом і мемуаристом, примудрився ледь не одружитися із сестрою Наполеона, потім одружитись із її фрейліною, „засвітитися“ в масонських ложах, повстанні декабристів і двох польських повстаннях.

   Пам’ятник графу стоїть біля костела. Неподалік був і його палац. Можна сказати, що палац не зберігся, але не зберігся по-особливому. Для майбутніх мешканців і гостей Коростишева лишили рівно… один портал. Тепер ці загалом симпатичні чотири колони вкрай дивовижно сполучаються з „пантеоном“ радянських пам’ятників з другого боку скверу.

    Зате зберігся парк, заснований тим самим графом. Саме через нього Коростишів нібито колись називали „другою Софіївкою“. Парк і справді мальовничий – з валунами, стежками-серпантинами, схилами, романтичними ставками, зарослими островами, оглядовими майданчиками. Також милує око своїми вигинами, скельками й греблею річка Тетерів. Правда, у паркових ставках плавають пластикові пляшки, а серед дерев і лопухів стирчать іржаві рештки спортмайданчиків. „Кам’яне містечко“ вирізняється двома екстравагантними скульптурними пам’ятками. Перша – сучасні скульптури Віталія Рожика: геть неочікувані кручені коні, люди й, наприклад, валуни, що цілуються, в одному з занедбаних закутків парку. Друга – з південного боку київської траси, менш ніж за кілометр від мосту, таз протилежного боку Тетерева. Це величезний камінь, витягнутий колись із річки та поставлений на високій скелі („скеля Філінського“) високо над водою. Як розповідають сучасні й старовинні путівники, це начебто чи жертовний камінь слов’ян, чи загадковий ідол „богині-жаби“. Брилу було витягнуто ще за Олізарів, і поміщик, знаний своїм ліберальним ставленням до селян, влаштовував коло неї щорічне змагання рибалок, „свято регати“, яке самі селяни називали „свято рогате“. Сьогодні камінь виглядає доволі мальовничо, в тому числі й завдяки написам, а ось чи можна в ньому розгледіти „богиню-жабу“, справа, так би мовити, особистого вибору. Приїздіть – і подивіться.