Ukraiński Żurnal - 10/2009

Ігор Костецький: Тобі надежить цілий світ. Притча вдареного по голові німця

(Скачати весь номер: 10/2009 [PDF, 2.7 Mb])

   Тобi належить цiлий свiт, нiмче, так легко цього, звичайно, нiхто не визначав, хоч може воно й стояло в тих грубих блискучих книгах, але пiдстаршина був страшенний причепа, навiть давав стусанiв, а очi Інґрiди на двiрцi такi телячi i милi, i матуся теж у чорному пiд вiкном, i їх затулив плякат, мовляв, колеса повиннi крутитися для перемоги, i ще: спершу перемогти, тодi подорожувати, i ще: чи конечна твоя подорож для перемоги, i тодi справдi твердiшало розумiння, що цi гуси i молочнi вироби, i запахи, i природнi дiвчата в безмежно запорошеному просторi, i взагалi все, i чому, справдi, не брати, коли дається, а разом з тим повiтря не перестаючи тремтiлоi щодня приходили накази, накази, накази, аж до перших експедицiй, аж до перших сухих багнетiв у видряпинах попiд лiсами.

   Слiдом за тим вiдбувся неймовiрно страшний удар по головi.

   – – – велика мокра блощиця, завбільшки з бронтозавра, i я коло неї прилiпився. Не хочу вас брати за вуса, не хочу, мої шановнi хмари. Сказано бо: гей, бери менш, Übermensch. І життя так пiдшептом менi, пошептом. Чоловiк то вже ж не вуж, як гадаєте? Нi, справа в тому, що сьорбнуто чогось гарячого в той день, чогось незвичайно гарячого. На бровi в неодруженого мiсяця здригається моя невеличка скарга, i визiрок, визiрочок, як сльозина. Подумайте над цим. За маленьку мить можна життя вiддати, аби тобi всмiхнулися на твої губи виквашенi. Хiба ж того не знаю? Я й не ображаюсь. Приносьте менi ласкавi слова, багато словесного взаємства, i вчитиму. Хiхi-хi. Вже багато вмiю. Вiн що, розумiє по-українському? Хi-хi, i це знаю: питають, чи розумiю я по-українському. Ich verstehe ukrainisch. Ich verstehe deutsch. Was soll es bedeuten: deutsch. Що означає: deutsch? Eгe ж, розумiє, вже рiк у нас тут. Jawohl, розумiю. Рiк – не знаю. Але не спитаю, бо Дуся хороша,вмiє багато мов. Я теж трохи вмiю, zum Beispiel: обнi-мiте-брати-мої-най-меншо-го брата. Що вiн у вас робить? Це теж розумiю: was macht er hier. О, кажуть вiн у нас молодецький, носить, кажуть, шифри на зв’язки. Verstehe, das ist wahr: приходжу i кажу – група Шорнi Орель, вiсiмнадцiятi девiятдесiятi два – i всмiхаютьсяя, i беруть, i ласкаво. Або: група Іван Мазепа, трi сторонi сiрi вофк – алярм, i зброяться, i вiдсiч, помiч. Усе розумiю. Alles verstanden.

   Може, справдi його пiслати?

   Та чом би й нi?

   Розумiєш, про що ми тут говоримо?

   Я все розумiю.

   Нiмцi запалили село.

   Нiмцi, Deutsche, зельо, розумiю.

   Везуть наших людей до мiста.

   Мiста, eine Stadt, розумiю.

   Щоб потiм розстрiляти.

   Розiштрiлiятi, розумiю.

   То не такi нiмцi, як ти, то лихi.

   Лiшi, schlimm, Schweine, розумiю.

   Треба перейти балкою до Чорного Орла.

   О, Шорнi Орель, балька, розумiю.

   Сказати: сiрий вовк, павутиння, сiмнадцять три.

   Wie, wie.

   Сi-рий вовк, па-ву-тиння, сiм-надцять три.

   Сiрi вофк, розумiю, павучiна –

   Па-ву-тиння.

   Павутiннiя.

   Сiмнадцять три.

   Сiмнадцiятi трi. Сiрi вофк, па-ву-тiннiя, сiмнадцiятi трi.

   Молодець.

   Розумiю.

   Микиту рубонули по лiвiй щоцi, сотник Корбутяк дiстав по правiй. Так вони сидiли на лавi, виразками глядiли один на одного. Дуся, кiнчаю чи теслярським олiвцем радiо-вiдозву, сказала: вiн молодецький, вiн зробить як слiд у мене. Нехай iде не гаючись, сказав полковник Дробот. Вiн пiдвiвся i сказав: я годину спатиму, коли щось нагальне, збудiть. І вiдсунув вiд внутрiшнiх дверей косо поставлену рушницю.

   І от маленький iдiотик, у документах якого знайшли iм’я: Фрiц Мюллер, Ваймар, Тюринґiя, 1907 – несе завдання. Вiн несе i повторює: сiрi вофк, па-ву-тiннiя, сiмнадцiятi трi. Лапате кленове листя, по обличчi б’є пахуче, i похила гiлочка не дає пройти, треба нагнутися. Сiрi вофк, па-ву-тiннiя, сiмнадцiятi трi. Через стежечку впоперек похiд комах, мурашок, треба перепустити, бо це трудiвники. Сiрi вофк, па-ву-тiннiя – – Потiм балка. Небезпека: зеленi шинелi, шоломи, в руках одного на сонцi блиснуло. Не такi нiмцi, лихi. Небезпека. Валка, перележати. Зеленi шинелi ступають рiвно, дуже ланцюжком. Перележати. Пiд самим носом крилата комашка залiтає в ямку. Ящiрка, хвостик. Погладити, але тiкає. Пташка. Пташцi крихти, є в кишенi, хлiбнi крихти з долонi. Потiм пострiли. Перележати. Хi-хi. Маленький iдiотик. Сiрi вофк, па-ву-тiннiя. Перележати – i встати. Мiсяця з сльозою нема, є сонце. Велике справедливе сонце, хi-хi. І багато неба. Потiм пострiли, але ось уже вартовий козак. Шорнi Орель. Гасло. Гасльо: Зольотоверхi Кiїв. Де ви купували вишнi. В зальйотному яру. Проходь, прямо, тодi вiд берези праворуч. Праворуч, rechte Seite, verstehe, розумiю. Ага здоров був, Фрiце, слава, що скажеш. Слява, скашеш: сiрi вофк, паву-тiннiя, сiмнадцiятi трi. Ага, Фрiце, халепа. Дякую. Алярм. Das verstehe ich. Мошу iтi? Іди, Фрiце, перекажи: сорок гостро. Слава. Сорок гоштро. Сорок гоштро. Слява. Сорок гоштро. Перебiгти шлях упоперек до балки. Хлопчик плаче, на шляху, бiлявий. Нема хлiба для хлопчика, в кишенi самi нитки i смiття. Потiм балка. Потiм пострiли. Потiм щось тяжке й незрозумiле. Ich verstehe gar nichts. Перед ротом револьверна цiвка, i пiд’їздять iще машини. Хто такий? Ідiотик говорить: Ich verstehe gar nichts. Bist du Deutscher, Mensch. Дезертир, чує вiн про себе, це справжнiй дезертир. Маленький iдiотик говорить по-нiмецьки, але вiн заникується, за-ни-ку-єть-ся. Чи розумiєш по-мiсцевому? Нi-не-ро-зу-мi-ю. Бpeшeш, ти все добре розумiєш, ти нiмець, ти дезертир. І за ним стежить револьвер. І з машин вивантажують людей – – – полковник Дробот – – сотник Корбутяк – – радистка Дуся – – радистка Дуся – – радистка Дуся – – i маленький iдiотик випадає i мчить за руку, що з автоматкою, її вкусити. Над самою головою розривається револьверний пострiл. Вiн падає, але не тратить притомности, все чує, все бачить. Його хапає зелений з двома блискавками на шиї. Вiн усе чує, все бачить. Усе чує, все бачить. У балцi. На мiсцi. Маленький, маленький iдiотик.

   Тобi належить цiлий свiт, нiмче, ти ж ганебно зрiкся влади. Так легко цього, звичайно, нiхто не визначав, але виразними й чутними були смугастi штани i куртка i голова пiдло обчекрижена, та й вартовий був страшенний причепа, раз-у-раз давав стусанiв, i щоразу: los, i командант так само: los, i машини, машини з мерцями, печi, та хоч у барацi на нарах азербайджанець Мамедзаде, боєць Української Повстанської Армiї, сама шкiра з азербайджанця, щовечора по-українському навчає: свобода народам, свобода людинi, i ще багато iншого в Мамедзаде, щоправда, теслярським олiвцем радистки Дусi, бо не любила малих лiтер, написано на клаптику це теж: свобода народам, свобода людинi, а клаптик чудом у просмерджених черевиках, бо не вистачило казенних черевикiв, лишили свої, а разом з тим повiтря не перестаючи тремтiло, одного разу навiть зовсiм близько вiд дротiв шматки лiтуна, i два днi стояв над ними полiцай, до дротiв пускали дивитися, щоб знали: за океанськi лiтуни теж падають, i повiтря тремтiло все настирливiше, тодi викликували охочих купувати рiк свободи, вiдкопуючи часовi бомби, бомби уповiльненої дiї, вони могли розiрвати городи бауерiв i справдi розривали, тодi охочих забракло, i вже нагнали кого попало, аж до нестями лежання носом у пагорб, аж до рокоту моторiв над самою потилицею, аж до вириву в димi камiння з землi.

   Слiдом за тим вiдбувся неймовiрно страшний удар по головi.

   – – рiк – не знаю, рiк – це, Боже мiй, es ist ein Jahr, Боже мiй, адже я один нiмець, ich bin ein Dentscher. Чоловiче, ти нiмець, i все це тобi близьке i знане, хоч воно й обернулось на однозгiдне з черева los, а тодi – павза. Вшануємо жертви хвилиною мовчанки, сказав найбiльший кат i вбивця. На наших грудях киноварнi трикутнички, не забувай цього, хлопче. По команданта велика машина з трьома лiтерами. Командант понурий i без шапки, вiн, здається, не втiкав, а втiм, хто його зна. Всi нараз навчились о кей. Alles о key, nicht wahr. Страшенно багато сонця i неба, аж страшно. З машини дивний вояк показує польськiй жiнцi непристойну iграшку, i вона пояснює товаришевi. І коли появляється старшина, вони не набирають у рот води, а честь вiддають, нiби мух зганяють. Здоров, Фрiце, з поворотом, невже не впiзнаєш старого Бекера? Атож, я впiзнаю тебе, Бекере. Тамна тебе жiнка чекає. Правильно, в мене є жiнка, її звуть – – Я майже все пам’ятаю: i те, i друге. Машини, машини, о кей. Ти знаєш, у нас тут чужоземцi хотiли в молочнiiбез карток, а вона: мiй чоловiк комунiст, i нiчого, лишили. То що ж ви думаєте? Як то що, звичайно, органiзовуватись, Москва нам допоможе. Ех, хлопцi, ви тут нiчого незнаєте, ви тут нiчогiсiнько не знаєте. А хто знає, ти? Так, я знаю. Що я знаю? Атож, я все знаю. Звичайно ж, я тебе знаю: ти моя жiнка Інґрiда. Ах, любий, я на тебе так довго чекала. І наш маленький Вальтер, вiн вирiс, ось побачиш. Так, люба, я теж на тебе довго ждав. Добридень, Фрiце, хiба не впiзнаєте панi Кеслер? Атож, я впiзнаю вас, панi Кеслер. Яке родинне щастя для Інґрiди. Так, панi Кеслер, це cправжнєдля мене родинне щастя. Чом же ти не питаєшся, як матуся? Справдi, як матуся? Вона почуває себе добре, вона так довго на тебе чекала. Ми сьогоднi довiдалися, що випущено всiх з Бухенвальду, ти такий худий, либонь, голодний. Так, Інґрiдо, менi трохи хочеться їсти. З поворотом, Фрiце, хiба не впiзнаєте старого Шмiдта? Атож, я впiзнаю вас, пане Шмiдт. Яке родинне щастя для Інґрiди, для матерi й малого. Так, пане Шмiдт, це справжнє для нас родинне щастя. Вийдемо сюди, Інґрiдо. Ти хочеш сюди вийти? Так, я хочу вийти до парку. Добре, вийдемо до парку. Пiдемо трохи парком. Рот фронт, товаришу. Ех, хлопцi, ви тут нiчого, нiчогiсiнько не знаєте. Фрiце, адже сьогоднi дванадцяте квiтня.

   Сьогоднi дванадцяте квiтня. Фрiце, позавтра твiй день народження.

   Справдi. Скiльки це менi?

   Тобi вийде тридцять вiсiм рокiв.

   Атож, менi вийде тридцять вiсiм рокiв.

   „На днi всього лежить проста формула. Хто генiяльний сказав так просто? Я певен, iмени вiн не має“.

   З поворотом, Фрiце, хiба не впiзнаєш мене, Карла Майєра?

   Атож, я впiзнаю тебе, Карле Майєре.

   Яка я щаслива, що ти повернувся.

   Менi так трудно самiй у крамницi, а матiнка з кожним днем старiшає.

   Так, я дуже щасливий, що повернувся.

   „Коли розстрiлювали Дусю, вона дивилася так ясно i не тремтiла. Вона крикнула: наша правда, можете мене розстрiляти, але наша правда. Крикнула по-нiмецьки. А полковник Дробот просто рукою махнув“.

   З поворотом, Фрiце, хiба не впiзнаєте мене, вдову старого Окса?

   Атож, я впiзнаю вас, панi Окс.

   Я така щаслива, що ти вже з нами, що ми вже вдвох. Ти такий неуважний, ти, либонь, дуже стомлений. Ти не думав, що перебуваєш так близько вiд мене, вiд матусi?

   Чому ж не думав, Інґрiдо. Звичайно, я думав. Сьогоднi я подумав про це.

   „Там у них є такий звичай: коли хтось повертається з полону, його кличуть до кожної хати. Вони кажуть: ми його нагодуємо, а Бог нагодує наших дiтей на чужинi“.

   Чом же ти не питаєшся, чи цiлий наш будинок?

   Справдi, Інґрiдо, чи цiлий наш будинок?   Ми дуже потерпiли, Фрiце. В нас шибки геть висаджено, i ввесь час бракувало струму й газу. А всерединi мiста будинки зовсiм знищено, ти не впiзнаєш.

   З поворотом, Фрiце, хiба не впiзнаєте Антона Шварца?

   Атож, я впiзнаю вас, пане Шварц.

   Ви з Бухенвальду, чи не був з вами випадком мiй Юстус?

   Нi, пане Шварц, я його не бачив.

   Дякую, до побачення, Фрiце.

   До побачення, пане Шварц.

   Чом же ти не питаєшся, як тут у нас пройшла вiйна?

   Справдi, Інґрiдо, як тут у вас пройшла вiйна?

   Ми багато пережили. Всю нiч отам у печерi сидiли дезертири. Отам пiд гiркою. Покидали, кажуть, рушницi просто на долiвку, зовсiм молодi хлопцi. І всю нiч слухали чуже радiо. А сьогоднi в мiстi повно чужоземцiв. Грабують склепи i виннi льохи. А як полiзе нiмець по вино, то б’ють по обличчi. Кричать: немец шiско забралi, немец пошлi на улiцу. Жахливо все це.

   Так, жахливо все це, Інґрiдо.

   „Дуся колись про нiмецьких жiнок сказала: вони доморобнi. Сама вона вивчила стенографiю, абетку Морзе, вмiла писати на машинцi, вмiла їздити велосипедом, мотоциклом i автом, знала нiмецьку, бiлоруську, польську, чеську, французькуй еспанську мови, в первописi читала Ґете i Сервантеса, була парашутисткою i рекордсменкою метання диску i грала на самодiяльнiй сценi. Подiї в Китаї хвилювали її так, нiби вiдбувались вони в рiдному мiстечку“.

   Жахливо все це. Щойно вступили американцi, на огорожi проти пам’ятника Гердеровi з’явилися написи червоною фарбою: геть кривавий нацизм. Не iнакше, як чужоземцi написали, чи правда?

   Мабуть, Інґрiдо, мабуть.

   „Слiд було написати: обнiмiте, брати мої. Цього не написали“.

   А американцi не забороняють. Курять, кажуть: о кей, i кидають шоколяду жiнкам з малими дiтьми. А менi не кинули, бо Вальтер уже бiльший.

   Справдi, Інґрiдо. Це дiмочок Ґете, Інґрiдо.

   Так, дiмочок Ґете. І, кажуть, усiх партiйцiв усунуть i навiть арештують.   Можливо, Інґрiдо, можливо.

   „Вiн написав про мить, що її треба вловити, щоб ото спинилась. А на цьому дiмочку треба тепер виписати слова великого українського поета Шевченка, я їх знаю: обнiмiте, брати мої, найменшого брата. Нехай мене спитають, продиктую в нiмецькому перекладi“.

   Ах, Фрiце, на мiстку стiльки чужоземцiв. Може б ми якось обiйшли?

   Не бiйся, Інґрiдо, нас не зачеплять.

   Правда, Фрiце, адже ти з Бухенвальду.

   Атож, Інґрiдо, я з Бухенвальду.

   „На днi всього лежить проста формула: вiдмовся вiд себе, i все дiстанеш. Нi, не так. Вiдмовся не вiд себе, а вiд того, чого найбiльше хоче твiй живiт. Тодi все буде твоїм: трава, повiтря i людська щирiсть“.

   От тут, Фрiце, якраз у цiй печерi ховались минулої ночi дезертири.

   Так, тут, справдi, зручно ховатись.

   Ми можемо пiти схiдцями вгору.

   Так, можемо пiти схiдцями.

   Я тiльки трохи води нап’юся з того джерельця.

   Рот фронт, товаришу.

   Анiчогiсiнько ви тут, хлопцi, не знаєте.

   „Взагалi кажучи, твiй закон, друже: буди людей своїми тихими очима. Позаду тебе чорна завiса. Що попереду? Труд будження. Ти не знаєш, чи справдi був iдiотиком, чи з тебе смiялися люди. І коли саме: перед завiсою або за нею. Ти маленька людина. В собi несеш маленьке зернятко. Дай прорости, не переч. Ти не скажеш: я такий, як учора. Ти не скажеш: я такий у тридцять вiсiм лiт. Як у тридцять чотири. Ти маленька людина, ледве вiд землi видко. Ходи i не переймайся тим. Ти iнший, як учора. На один мiлiметр iнший, i слава за те тобi, i ковтни її, славу, i промовч, i йди. Буде свiтна один мiлiметр iнших людей. Чи зрозумiв? Зрозумiв“.

   Ти так зле виглядаєш, Фрiце, ти, мабуть, дуже голодний.

   Так, Інґрiдо, менi трохи хочеться їсти.

   Я така щаслива, що ти повернувся до нас. Я зварю тобi галушок, улюблену твою страву. І в мене є трохи вина.

   Дякую, Інґрiдо, я охоче з’їм i вип’ю.

   Ти такий неуважний, ти, либонь, дуже, дуже зморений.

   З поворотом, Фрiце, хiба, не впiзнаєш стару Ваґнерку?

   Атож, я впiзнаю вас, панi Ваґнер.

   Щасти Боже, Фрiце, там на тебе матiнка чекає.

   Дякую, панi Ваґнер.

   Ти дуже, дуже стомлений, Фрiце.

   Ти якийсь дивний, не впiзнаєш людей, що тобi?

   Чому ж, Інґрiдо, я впiзнаю всiх, я все пам’ятаю, чому ж нi.

   „Що тобi, нiмче? Хiба не впiзнав свого родинного вогнища? Хiба щось сталося аж таке надрядне, що тобi вже перехотiлося простягти ввечорi жiнцi ноги, цiлий день перед крамничкою набiгавшись? Чи важать щось два удари по головi – здається, їх було тiльки два, – коли протягом шести рокiв бито iнших не раз i не два, а кинувшись гратiв, погнали чимдуж домiв, i oт уже з-за шинквасу визвiрилися на ближнiх. Що тобi, нiмче? Хiба вiдмiнилося щось пiд час руху стрiлки вiд четвертої години ранку до першої опiвночi або щось коло того? Не може бути. Якось, либонь, ти жартуєш. Хочеш занудити свою дружину, дивись, он яка вона, очi милi й телячi. Щось ти замудрував. Щось поперекидав. Перестань. Отямся. Ось до тебе говорять“.

   З поворотом, Фрiце. Хiба не впiзнав стару свою матусю?

   Добридень, мамо. Я впiзнав тебе, чом би не впiзнати.

   А в нас таке нещастя, всi шибки геть чисто повилiтали. Ось твiй синок Вальтер, чи впiзнав?

   Ходи до мене, малий, як тебе звуть?

   Вальтер, татку.

   Вальтер, добре. Нi, матусю, чому ж, я дуже щасливий, що повернувся до вас.

   Ти якийсь дивний, Фрiце, ти, либонь, дуже, дуже зморений i голодний.

   Так, матусю, менi трохи хочеться їсти.

   Отже, Інґрiда зараз нагодує тебе улюбленою твоєю стравою: галушками.   Дякую, матусю, я хотiв би трохи вмитися.

   Так, маєш правду, Фрiце, ходи сюди. Хiба ти забув, де в нас ванна?

   „Нi, матусю, я не забув, де в нас ванна, бо я все пам’ятаю, все достеменно. Вiд першого дня i до передостаннього. Бо мене, матусю, двiчi вдарено по головi. Раз направо i раз налiво. І тому я все згадав. Усе, вiд першого дня i до передостаннього. Тепер я нiмець i не-нiмець. Саме тепер тому я нiмець, що не-нiмець. О, така рiч називається мило. Вона пахне. Повнiстю здаю справу з усього, що в цей мент. Те, що роблю, називається: скидати куртку. А це називається: тихо вийти. Ця рiч називається: шматок хлiба, а ця рiч: торба. А це: нечутно вийти навулицю. Все розумiю. Це вулиця, а це люди. Це площа, це замок, цe мiсток. Це – вгору. Це – передмiстя. Це – сiльська дорога. Це – простiр“.

   Коли його перший супутник спитав: звiдки, вiн вiдповiв: з Кельну. Звичайно, подумав вiн, Кельн над Райном, а там уже океан, i може десь братимуть робiтникiв у порт, матросiв. І найменшим братам на атолах – атож, на атолах – я розповiм, що єсть нa свiтi велика скарбниця справедливости. Розповiм по атолах i в Андах, i на Вогненнiй Землi: скарбницю закопано в лiсi. Ключик у мене. Обнiмiте, брати мої. Ключ у мене. Вiдмикає бiлi, чорнi, жовтi, червонi серця. Всюди знайду доступ. Тiльки скажу: обнiмiте, брати мої. І всi зрозумiють мене, що я сказав. Кожна тюрма завалиться, аби я сказав. Люди перестануть воюватись, аби я сказав. Вони воюються, бо далеко не всi знають це: обнiмiте, брати мої. Той, хто сказав цi слова, воював з усiм свiтом, щоб мати право обiйняти його. Я теж воюватиму з усiм свiтом, поки вiнне дозволить менi обiйняти його. Чи розумiєш, нiмче, що тобi? Чи зрозумiв, що тобi належить? – Чи розумiєш те, що ти дiстав у посiдання велику, величезну державу, щоб розголосити по нiй слово, яке почув там, мiж сухими багнетами, у видряпинах попiд лiсами?