Ukraiński Żurnal - 10/2009

Інтимний пафос Ігоря Гайдая

(Скачати весь номер: 10/2009 [PDF, 2.7 Mb])

   Текст: Микола Скиба, Київ

 

 

   Ігор Гайдай є одним із тих небагатьох фотографів, кого можна назвати вільним художником. Властиво, кого можна назвати художником із фотокамерою. Для кого фотокамера, а відтак і світлина – це не так спосіб показати, проілюструвати „життя“, як спосіб сфокусувати ідею, що розчинена у плині життя. А це, власне, і є те, чим займається сучасне або ж точніше – актуальне мистецтво.

 

   Ігор Гайдай є класичним self-made man. Його творча свобода виросла із високоосвіченого ремесла, підприємницьких навичок та інтуїції. Тож така творча свобода досить органічно поєднується із комерційним успіхом. А це дає змогу в суто мистецьких проектах дистанціюватися від кон’юнктури і спонукає до вільної гри зі штампами, традиціями, стерео типами. А це, в свою чергу, необхідний інтелектуальний і моральний мінімум для влучання у контекст постмодерних концепцій.

   Перші персональні виставки Ігоря Гайдая відбувалися ще в „доісторичні“ 1980-ті на доступних і не надто пафосних тоді майданчиках бібліотеки мистецтв, Дому композиторів, кіностудії „Київнаукфільм“. Від 1991 р. Ігор бере участь у міжнародних виставках – зокрема таких, як „IMAGES D'UKRAINE“ у галереї „Chateau d`Eau“, Тулуза, Франція. Однак як представник актуального арт-процесу Гайдай вперше проявив себе у резонансному проекті Єжи Онуха „Бренд ,Українське’“ у Центрі сучасного мистецтва при НаУКМА.

   Його гламурні фотомоделі у стилі „ню“, занурені у соковитий живопис Тиберія Сільваші, „чіпляли“ фактурно. Такий-от (до речі, не повторений ніким пізніше) мікс ready-made фотографічного образу з живописом. Втім, у цьому на позір провокативному жесті вчувається культурологічна гра як мінімум із двома явищами-кодами: ефектністю, декаденською позою і добропорядною пуританською ретушшю.

    Бренд „Українське“, очевидно, вдало зрезонував з власним масштабним зачином Гайдая – „Українці“. Так склалося, що саме після „Бренду“ проект „Українці“ виходить на кульмінацію і втілюється у видання грубезного фоліанту з однойменною назвою. Це спроба колективного портрету нації, який складається з портретів окремих людей – як відомих, так і „пересічних“. І тут знову ж таки не обійшлося без гри з культурологічними кодами, адже це видання перегукується з етнографічними альбомами Івана Гончара „Україна та українці“, які він упорядковував впродовж 1960–80-х. Якщо ініціатива Івана Гончара це відчайдушна спроба зафіксувати і зберегти естетику й етику старосвітської України, не заторкнутої вибухами історичних катастроф ХХ ст., то проект Ігоря Гайдая є спробою відчути зав’язь молодої посткатастрофічної української спільноти початку ХХІ ст.

   Власне на „Українцях“ визрів фірмовий стиль Гайдая: чорно-біла стилістика, близька до постановочної композиція, вибудувана як театральна мізансцнена. В цьому сенсі відбувшись як представник сучасного українського мистецтва, Ігор залишився переконаним прихильником старих майстрів. Це постмодерна, але дуже щира гра, яка повертає нас до витоків фотографії, в той стан зачудування моментом, коли ось-ось „вилетить пташкa“ і звичайна мить, наповнившись небуденним сенсом, стане Історією.

   Автор передньої статті до альбому „Українці“ Григорій Грабович зауважив, що колективний портрет, пропонований Ігорем Гайдаєм, ґрунтується (хоч, може, подекуди й підсвідомо) на тому загальному відчутті оптимізму й спільного почину, що принесла українцям незалежність.

   На тій же хвилі суспільного оптимізму і колективної солідарності через рік у Гайдая виникає грандіозний за розмахом проект „Разом“. Тут уже маємо чистий жанр колективного портрету – не уявного (нації), а конкретного, окремо взятої корпорації: заводу „Титан“, Генштабу Збройних сил України, працівників мережі ресторанів „Козирна карта“ або територіальної громади: весілля у селі Шешори, парафіян села Розтоки, кримських караїмів.

   Проте період пафосу змінився періодом інтимності, навіть певним суспільним запитом на фундаментальні й нерозмінні цінності. Відтак упродовж 2006–2007 років Ігор і Ніна Гайдай здійснюють дуже зворушливий проект „9 місяців + 3 дні“. Кадри цього проекту знімалися безпосередньо в пологових будинках. На цих світлинах – буквально витоки життя, перші подихи, порухи, погляди новонароджених.

   Паралельно зароджується і розгортається проект „Родина“. П’ять поколінь в одному кадрі, вифокусувані зі щоденної метушні, в якій розривають зв’язок поколінь. Наскрізними для Гайдая є серії в стилі „ню“. І ось одна з них – „Самавдома“: самотня дружина/коханка бізнемена/політика/спортсмена нудьгує/забавляється/чекає/мріє. Інші ню-серії: „Aqua“, „Стільці“, „Чорно-білі“ видаються позаконтекстуальними. Однак ними Гайдай-майстер, схоже, перевіряє своє чуття форми і, можливо, саме у цих знімках він максимально відкритийі автентичний? Принаймні „Українцям“ передувала саме оголена натура, чиста форма, праматерія, сповнена потенціалу і прихованої суті.

   Відтак останній проект „Саман“, з яким митець виступив на „Fine art Ukraine“ в „Українському домі“, сприймається як провісник нового концептуального витка творчості художника з фотокамерою. Тіла прекрасних юнок, вимащені глиною в позах і ракурсах гоголівських відьм і булгаковських маргарит, дихають колосальною енергією творення і жагою осягнення нових форм і змістів.