УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 11/2007

Кінець російської губернії

(Скачати весь номер: 11/2007 [PDF, 2.7 Mb])

Текст: Лубош Палата, Варшава 

 

Не буду перед вами нічого вдавати. Мене дуже втішило, що в польських виборах переміг кашуб Доналд Туск. Тішить і те, що колишній президент Александр Кваснєвський мав змогу з посмішкою на устах заявити: «Четверта Річ Посполита по двох роках померла». Тішуся також і з того, що нині вже «колишній» прем’єр Ярослав Качинський зі злістю в своїх маленьких очках змушений був визнати: «Ми потерпіли поразку».

Тішуся, дійсно дуже тішуся. Відчуваю радість таку, яку відчував останньо в 1998-му, коли у Словаччині поніс поразку Мечіар. Або тоді, коли чотирма роками пізніше, завдяки невідомо якому диву, чотири словацькі прореформі партії отримали достатньо голосів, аби Мікулаш Дзурінда зміг організувати коаліцію, яка перетворила сплячу країну на державу «економічного чуда».Маю надію, що так само, як там і тоді, тут і тепер, у Польщі, здійсниться моє передчуття п’ятирічної давнини щодо Словаччини. Тоді, по кількох днях після виборів, мій головний редактор сказав мені, що з метою економії грошей планується відмінити посаду постійного кореспондента, і що мені доведеться повертатися в Прагу. «Там, — сказав він, — однаково нічого цікавого вже не відбуватиметься». «Тут нарешті все лише починається, побачиш!» — відповів йому я і нікуди з Братислави не рухнувся. Тоді я не міг знати, що за кілька днів отримаю чудову пропозицію. Тоді я достеменно знав лише те, що виїхавши, можу багато втратити.У Варшаві створювати постійний пост кореспондента мої працедавці справді не збираються. Тобто я тут напевно не залишуся, хоч не казатиму, ніби мені було б нецікаво на кілька років затриматись у цьому прекрасно негарному місті над Віслою. Вірю, що тут нарешті теж почнуть відбуватися важливі речі. Принаймні, не подібні на те, що діялося тут останні два роки, коли владу тримав Ярослав Качинський, і коли іноді доводилося соромитися навіть просто за те, що пишеш про Польщу. Тепер є всі підстави сподіватися, що одна з найвідсталіших країн Євросоюзу перетвориться з часом на нормальну європейську державу. Державу, з якої не виїжджатимуть на заробітки мільйони громадян. Державу, переїхатися якою з кінця в кінець буде і цікаво, і не страшно (бо останній, хто будував тут автобани, був Гітлер). Державу, де за 100 км від столиці єдиним авторитетом не буде місцевий священик, а єдиною культурною подією — телебачення і свята літургія. Тішуся, що Доналд Туск обіцяв усе це змінити. Що відійшли в небуття два роки, упродовж яких брати Качинські цікавилися лише історією, а ще — невпинно, знову і знову викривали довкола себе підступні змови; ділили поляків на добрих і поганих, зосередивши в своїх руках таку владу, якої в демократичній Польщі до них іще не мав ніхто. Зрештою, тішуся просто, що після цих дивних, дуже дивних двох років Польщею керуватиме хтось нормальний. Може, полякам ці два роки прожити було необхідно. Принаймні, аби зрозуміти, що те, чи хтось двадцять років тому був агентом — справа, звичайно важлива, але це не дає жодних підстав сьогодні трактувати таку людину як закінченого негідника і небезпеку для суспільства. Полякам було потрібно, щоб зняли фільм про Катинь, під час якого можна пережити свої воєнні травми, подібні до тих, які пережили українці. Може, потрібно було і те, щоб до влади прийшов діяч на кшталт Ярослава Качинського, який хоч і боровся проти комуністичної диктатури, але своїми диктаторськими нахилами не поступався комуністам, і за два роки своєї влади зламав стільки демократичних засад, скільки не дозволив собі жоден із (пост)комуністів, що правили Польщею після 1989 року.Полякам, може, потрібно було і щоби покидьки польського політикуму — «Самооборона» Анджея Лепера та «Ліга польських родин» Романа Гєртиха — трохи «попрацювали» в коаліції. Щоб пересвідчитися: Польща з такими лідерами виглядає смішно і жалюгідно; а Леппер, Гєртих і брати Качинські за кілька років перетворили б Польщу на подобу нового російського табору, дарма що вимахували би при тому польськими прапорами. Я щасливий, що час, коли доводилося червоніти за Польщу, тривав лише два роки. Перед виборами в Києві один із лідерів «Нашої України» сказав, що був би радий, якби Україна посунулася туди, де є нині Польща. І тоді, признаюсь, я трохи злякався. Але я щасливий, що нині вже цього боятися не мушу.
Український журнал