УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 11/2009

1989. Відчуття неминучого

(Скачати весь номер: 11/2009 [PDF, 2.4 Mb])

   Текст: Петро Андрусечко, Познань

 

   Ще в середині 1980-их мало хто повірив би, що Радянському Союзу залишається проіснувати лише кілька років. Однак у 1989 році в комуністичній системі щось зламалося, і шляху назад вже не було. Все насправді почалося 1985-го, коли Першим секретарем КПРС стає  Михайло Горбачов. Незабаром світ дізнається про „перестройку“, „гласность“ і починає вірити, що Союз міняється. Боротьба старого з новим загострюється. У квітні 1986 року насправді „гласності“ ще немає, але Чорнобиль вже уособлює один з тих поворотних моментів, які змінюють реальність у СРСР. Тим часом влада ініціює другий НЕП. Миттєво виникають кооперативи нового типу і саме в них розпочинає свою кар’єру дехто з майбутніх російських мільярдерів. У 1988 році за наказом Горбачова із заслання повертається до Москви академік Андрій Сахаров. „Імперія зла“ явно прямує до краху.

 

    Вже у 1988 році виразно відчувається, що ситуація змінюється діаметрально. „Послання“ влади викликають неприхований скепсис у все ширших груп населення. Молодь масово одягається в джинси і слухає на вже легальних концертах рок-групи „Кіно“, „Nautilius pоmpi lius“, DDT, „Акваріум“. Суспільні та політичні переміни стають невід’ємною частиною російської рок-культури.

   У тому ж 1988-ому виявилося, що СРСР – це гігантський „холодильник“, в якому лише на обмежений час заморожено етнонаціональні процеси. Тієї миті, коли вибухнув перший неприхований національний конфлікт на терені Союзу, стало зрозуміло, що „радянський народ“, проголошений наприкінці 1970-их Леонідом Брежнєвим спільнотою нового типу, – чиста фікція. Нагірний Карабах, населений переважно вірменами, належав до Азербайджанської СРСР. Місцеві мешканці та вірменська влада прагнули використати вітер перемін і замінити статус території. Хоча центральна влада усвідомлювала небезпеку, все-таки виявилася неготовою до радикальних змін. На схилку СРСР таких територій зі спірним статусом (свого часу його визначили більшовики в рамках давньоримського імперського девізу „розділяй та владарюй“) стало занадто багато. Влада в Москві говорила „ні“, але її позиція слабшала – люди брали справи у власні руки. Пролилася перша кров, але це була лише прелюдія.

   У 1989-ому створено групу „Меморіал“, яка займалася визначенням місць сталінських репресій та вшануванням пам’яті їх жертв. Спершу партія ініціативу не схвалює, але „Меморіал“ має тисячі прихильників, і Горбачов погоджується на його діяльність.

   „Скільки в Афгані коштує смерть?“ – запитував у пісні лідер DDT Юрій Шевчук. Під кінець 1980-х стало очевидним, що навіть для Радянського Союзу вона коштує забагато. Вивід радянських військ з Афганістану завершився 15 лютого 1989 року. Майже десятирічна війна закінчилася. Мирний договір підписали ще 1988-го, але мало хто вірив, що СРСР виведе всі підрозділи. Програна кампанія для багатьох стала радянським В’єтнамом, а афганський синдром – предметом гарячих дискусій. Жертви – понад 15 тис. вбитих (30 тис., на думку західних дослідників) та понад 35 тис. поранених (10 тис. з них залишаться інвалідами). Неформальним гімном афганців (так називають учасників цієї війни) стала пісня Олександра Розенбаума „Чорний тюльпан“. Хто б міг тоді подумати, що через двадцять років війну в Афганістані вестиме НАТО.

  

 

Реанімація неможлива

   У 1989-ому мешканці СРСР „відкривають“ для себе дива екстрасенсорики. Гіпнотизери – Алан Чумак (колишній журналіст) та Анатолій Кашпіровський (професійний психотерапевт). Їхні сеанси оглядає вся країна. Екстрасенси стають справжніми зірками. Скептики називають цю парочку „Чувак і Кашмаровський“. Чумак загадковими рухами заряджає креми і воду, а народ ставить перед телевізорами баночки та фотографії. Кашпіровський веде сеанси масового гіпнозу. І, як кажуть злосливці, „ще більше занурює країну в транс“. В кожному разі, вилікувати СРСР їм не вдається.

   В країні тим часом відбуваються вибори до з’їзду народних депутатів. До цього часу виборчий процес у СРСР запрограмований у деталях, на одне місце – одне прізвище. Цього разу на одне місце претендують кілька кандидатів. Йде справжня боротьба. Наприклад, Борису Єльцину вдається так змобілізувати електорат, що його кандидатуру висуває кілька організацій. Своїх людей висувають письменники, художники, вчені. У списку від Академії Наук, однак, немає академіка Андрія Сахарова. Але в результаті повторних виборів він пройде до цього першого автентичного радянського парламенту і одразу розпочне гостру боротьбу. Сахаров засудить радянську інтервенцію до Афганістану і говоритиме про злочинний характер війни.

   З’їзду не вдається проголосувати жодної пропозиції опозиційних депутатів. Тоді відбувається нечувана річ: незважаючи на тиск більшості, опозиціонери закладають власну фракцію, так звану Міжрегіональну, до якої входить 150 депутатів. Серед голів – Єльцин та Сахаров. Так формується перша легальна опозиція в СРСР. Попри те, що вони в меншості, їхні основні заклики і гасла – багатопартійність, відміна цензури, приватна власність, ліквідація прописки (свобода переміщення). Головна мета – відміна 6 статті Конституції, яка утверджує монополію Компартії. Можна лише уявити, як намучився Горбачов під час засідань з’їзду, відбираючи голоси та вимикаючи опозиціонерам мікрофони, насамперед Сахарову. Люди, затамувавши подих, оглядають телетрансляції засідань з’їзду.   Доходить до того, що під час виборів на посаду голови Президії Верховної Ради СРСР свою кандидатуру висуває нікому не відомий депутат Олександр Оболенський. Скласти конкуренцію Горбачову – це справжній шок. Мотивуючи своє рішення, Оболенський каже: „Я не дурний і прекрасно розумію, що шансів у боротьбі з Михайлом Сергійовичем у мене жодних. Я хочу, щоб у нашій історії, в нашій з вами практиці виник прецедент виборів. Нехай це й не зовсім альтернативна основа,але це вибори“. Рішення Оболенського захищають інші депутати. Зокрема, Анатолій Собчак, який підкреслює, що кожен має право висувати свою кандидатуру. В 1991році він стане мером Петербурга, а в його команді з’являться Анатолій Чубайс та Володимир Путін. Захист Оболенського безуспішний. Поставивши питання на голосування, депутати позбавляють його права балотуватися. В результаті у виборчому бюлетені лише одне прізвище – Михайло Горбачов.

   Безперечно, тактика і стратегія номенклатури переконують опозицію та її прихильників, що змінити один фасад – замало. Потрібні глибокі зміни всієї системи. Коли до порядку денного не вдається навіть включити питання про 6 статтю, лідери вирішують піднімати народ. Це час, коли гасло „подолати монополію партії“ виводить на вулиці тисячі демонстрантів. Єльцин та Сахаров висловлюють підтримку опозиції в Прибалтиці.

 

 

Розмороження „національного холодильника“

   „Хоч важко в це повірити, але в той час у Москві зосереджувалася чи не вся свобода, або, використаю це скомпрометоване слово, демократія. Москва була водночас і центром імперії, і центром її повалення. Саме в Москві, як ніде, відчувалося, що система справді неминуче йде до кінця. Їхні мітинги завжди збирали від 100 до 300 тисяч людей, а стільки самвидаву та альтернативи ти б не побачив більше ніде у світі. І за це Москву не можна було не любити“. Так напише Юрій Андрухович у „Таємниці“ про період 1989–1991 рр. – час навчання на Вищих літературних курсах при Літературному Інституті ім. О. М. Горького в Москві, столиці „нерушимого Союзу“.

   У 1988 році на мапі багатонаціональної країни загорілася лише одна червона лампочка – Нагірний Карабах. Проте буквально через рік так званих „гарячих точок“ стало набагато більше.

   У квітні 1989-го у Тбілісі вже кілька днів триває мітинг перед Будинком Уряду. Прийшло близько 10 тисяч прихильників незалежності країни. Серед лідерів – Мераб Костава та Звіад Гамсахурдіа. Місцева міліція не виявляє бажання втихомирювати демонстрантів, до акції підключають військові відділи Закавказького військового округу та сили Міністерства внутрішніх справ. В хід йдуть бронетранспортери. За технікою крокують солдати з газовими гранатами. Люди мліють і опиняються під ногами натовпу. Солдати пускають у справу не лише палиці, але й саперні лопатки. Результат страшний: гине 19 людей, переважно жінки. Сотні поранених. Це викликає не лише громадський шок, але й політичну кризу в Москві. Горбачов „умиває руки“. Надалі дистанціювання від подібних конфліктів стане його візитною карткою. Похорон жертв тбіліської розправи перетворюється на демонстрацію, а  антирадянські настрої в Грузії стають сильнішими, ніж у Прибалтиці.

   У Ферганській долині відбувається конфлікт між узбеками та турками-месхетинцями, який завершується погромами. Гинуть десятки людей,утворюються табори біженців. Сутички доходять до Казахстану. Дуже швидко хвиля насильства розливається Північним та Південним Кавказом.

   Ці трагічні події стають аргументом як для прихильників збереження СРСР, так і для противників. Як покаже час, розпад СРСР, незважаючи на його розмах та складність, загалом відбудеться без масштабних конфліктів, хоча „гарячі точки“ світитимуться на мапі колишніх радянських республік до сьогодні.

 

 

„Перемін ми чекаємо, перемін!“

   Знаменита пісня групи „Кіно“ стала своєрідним гімном молоді часів перебудови, втіливши в словах жагу радикальних і докорінних перетворень. Люди прагнуть реальних змін, а не декларованої перебудови. Страйкують шахтарі. Серед економічних вимог лунають й політичні, як, наприклад, ліквідація монополії КПРС.

   В економічному плані СРСР вже банкрут. Криза зачіпає навіть столицю – в Москві вводять картки на цукор. Хіба що в одні руки, на відміну від провінції, москвичі можуть купити в два рази більше – 2 кг. Порожні магазинні полиці, в дефіциті мило та зубний порошок. Черги стають невід’ємним атрибутом цих часів. Творення запасів межує з мистецтвом. Порожнину, яка утворилася після розвалу планової економіки, поступово заповнює приватна ініціатива. По телебаченню запускають перші реклами кооперативів. Це лише початок великих змін. Але не завжди тих, про які мріяли ідеалісти часів „перестройки“ та „гласності“. Надходить час дикого і брутального капіталізму.

   В тому ж 1989-ому відбувається ще одна подія, значущість якої мало хто з пересічних громадян усвідомлював. Виникає найважливіший елемент державного капіталізму сучасної Росії: Віктор Чорномирдін перетворює Міністерство газової промисловості в державний концерн „Газпром“.   1989 рік – це лише початок. У 1991-ому розпадається СРСР, і Росія стає його офіційним спадкоємцем. Щоправда, буквально через кілька років Російська Федерація змінить курс: у 1993-му Єльцин розстріляє парламент, а Кремль відстоюватиме територіальну цілісність у Чечні. До влади прийде Володимир Путін, і сьогоднішня апатична Росія нічим не нагадуватиме ту, двадцятилітньої давнини. І все ж Радянська Росія періоду 1989–1991 років завжди асоціюватиметься з перебудовою,свободою та демократією. А згадуваний лідер DDT і двадцять років потому відстоюватиме демократичні права та свободи у нелегальних „маршах незгідних“. Щоправда, один з небагатьох зі старої російської рок-гвардії.

 

Український журнал