Ukraiński Żurnal - 11/2009

Виявилося, що треба було робити те і те

   Текст: Олексій Гарань, Київ

   Зараз є тенденція говорити, що тоді всі були самостійники, але це не так. Тоді і я вважав, що соціалізм можна реформувати, що системі можна надати людське обличчя. Я вірив, що можна реформувати й Радянський Союз. Чимало речей тоді здавалися нездійсненними. Наприклад, що українська мова стане єдиною державною, що приймуть національну символіку. Тоді це виглядало нездійсненною мрією. Проте ситуація швидко розвивалася. Я хочу підкреслити: на той час „Рух“ об’єднував дуже різні сили. Це було досить широке об’єднання, де були й комуністи-реформатори, й антикомуністи.

    Москва завжди намагалася зберегти в Україні консервативне керівництво. Тут, взагалі, атмосфера була складною, дихалося важче ніж навіть у Москві. Один приклад за всі, „Історію України-Руси“ Михайла Грушевського можна було знайти в московських бібліотеках у вільному доступі. А в Україні вона знаходилася у спецхрані. Звичайно, на початковому етапі перебудови ми дуже прискіпливо придивлялися, що відбувається в Москві, і посилалися на демократизацію (чи точніше лібералізацію), яка там розпочалася. А Горбачов тим часом тримав в Україні консерватора Щербицького. Однак це не означає, що в Україні нічого не змінювалося. Адже коли Щербицького зняли, „Рух“ уже проводив Установчий з’їзд. А до цього був рік, упродовж якого „Рух“ створювався. В 1988 році вже чимало різних організацій вважали, що потрібно створювати широке об’єднання.

   На початку йшлося про надання реальної суверенності Українській РСР, саме РСР, і перетворення її на рівноправного партнера з Росією. Думали і про те, що можна здійснити глибоке реформування соціалізму. Значна частина людей вважала саме так.

   А потім розпочалася радикалізація. Вже навесні 1990 року Велика Рада „Руху“ приймає рішення, що треба прямувати до незалежності. Цей курс затвердили восени 1990 року. Більш того, на других зборах прийняли рішення, що комуністи неможуть бути членами „Руху“.

   А в Комуністичній партії, як відомо, існували різні течії. Зокрема, демплатформа, як і у всесоюзній Компартії, але вона була відносно слабкою. Проте еволюція тієї частини керівництва Компартії України, яка уособлювала націонал-комунізм (той же Леонід Кравчук), відбувалася поступово. І дебати з „Рухом“, і зміни, і спільне голосування комуністів з рухівцями, коли приймалася Декларація про державний суверенітет України влітку 1990-го, – всі ці кроки були дуже поступовими. Але вони сильно впливали на позицію тих в КПУ, хто думав. А на місцях чимало комуністів розуміли необхідність реформування.

   В Україні не вдалося створити інтерфронт з російськомовного населення, як у Естонії чи Латвії. Тобто позиція „Руху“ була дуже гнучкою від початку. Намагалися охопити національні меншини, випускали спеціальні звернення до росіян, євреїв, кримських татар. Тому уникнули вбивання клину між титульною нацією та російськомовним населенням, як наприклад, у Латвії та Естонії. Україні вдалося уникнути міжнаціональних конфліктів, які відбувалися на Кавказі, в Молдові і Прибалтиці. Це величезний плюс. Тактика полягала в інкорпорації представників національних меншин до „Руху“. Але подальша діяльність „Руху“ впродовж наступних десяти років показала, що „Руху“ не вдалося здобути серйозну підтримку на Півдні та на Сході країни. Думаю, це стало однією з причин його занепаду.

   Була спроба у 1990–1991 роках укласти союз між рухівцями та шахтарським рухом на Сході країни, адже шахтарі, зрештою, виступили за незалежність України. І це один з важливих чинників, який призвів до незалежності України. Однак у подальшому націонал-демократам не вдалося закріпити цей союз.

   Події 1991 року виявилися в певному сенсі незавершеною революцією, тому створення невеликих партій і навіть перетворення самого „Руху“ на партію, можливо, дійсно було передчасним.

   У 1990 році „Рух“, який створив Демократичний блок, набрав одну четверту мандатів. Вибори 1998 року – рухівці набрали вісім відсотків по всій Україні (під керівництвом В’ячеслава Чорновола). Перетворившись на партію, „Рух“ почав втрачати свій вплив. Не прийнято казати, але я вважаю, що Чорновіл, який зіграв величезну роль у здобутті незалежності, прийшовши до керівництва „Руху“ наприкінці 1992 – на початку 1993 року, не зміг стати справжнім організатором. Ми про це не говоримо, згадуємо лише про його заслуги перед Україною, проте при ньому „Рух“ почав втрачати позиції.

   Пізніше створили об’єднання „Нова Україна“, (мало би об’єднати всі демократичні сили). Потім на базі „Нової України“ виникла Народно-демократична партія, яка перетворилася на партію влади, на жаль. Потім з’явилося об’єднання „Наша Україна“. У 2002–2004 роках їй вдалося зробити те, чого не зміг здійснити „Рух“ – вийти за межі націонал-демократичного ареалу підтримки, за межі Заходу та Центру України, понести ідею на Схід та на Південь. Це було дійсно радикальним проривом. „Наша Україна“ могла перетворитися на потужну правоцентристську партію, але вона, на жаль, повторила помилку „Руху“.

   Після провалу путчу ситуація кардинально змінилася: Комуністичної партії формально немає, а структури залишилися. І так звана „партія влади“ – теж цікавий феномен. „Рух“ не зміг протистояти цьому. Мабуть, якщо ми порівняємо з Польщею, там була державність, тому ідеологічна диференціація пішла швидше. А в Україні виникла дилема: Кравчук очолює нову державу – нам слід його підтримати чи йти в опозицію? Виявилося, що треба було робити і те, і те. Але це було дуже важко. Це дилема, в якій існував „Рух“ протягом дев’яностих років.