УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 11/2009

Закордонна політика Польщі: цілі і очікування

(Скачати весь номер: 11/2009 [PDF, 2.4 Mb])

   Текст: Єжи Марек Новаковський,

   радник у справах східної політики канцелярії президента Л. Валенси,

   заступник держсекретаря у канцелярії прем‘єр-міністра Є . Бузка, Варшава

 

   Польська закордонна політика народилася у вересні 1989 р. Всупереч тому, що говорилося про дипломатичні ініціативи в комуністичні часи, найточніше означення дипломатії ПНР – це інституція для підтримки ініціатив Радянського Союзу. Як рівень самостійності, так і суверенність дипломатичних представництв були, на думку Москви, такими незначними, що радше деморалізували, ніж виховували закордонну службу. А передовсім позбавляли польську владу будь-якої свободи у формуванні концепцій та побудові стратегії закордонної політики.

 

   Показовим прикладом був повний занепад стосунків не лише дипломатичних, але навіть консульських із сусідніми країнами. Відсутність прикордонних пунктів і неможливість будь-яких контактів з численними польськими громадами на сході – це лише один із прикладів. Відверта підтримка націоналістичних публікацій чи фільмів на кшталт „Сержанта Каленя“, а з іншого боку – блокада будь-яких спроб дискусії чи порозуміння – так виглядала радянська модель польсько-українських стосунків.

   Закордонну політику не провадив, власне кажучи, й еміграційний уряд. З 50-их років ХХ ст. єдиною можливістю розбудови польської політичної думки у міжнародній сфері були еміграційні часописи. Передовсім це паризька „Культура“ Єжи Гердойця. Це там закладалися підвалини політики, яку міг втілювати уряд після відновлення Польщею суверенності у статусі міжнародного суб’єкта в 1989 році. Природно, в еміграції зосереджувалися лише на певних питаннях закордонної політики (особливо східної). Не могла еміграція передбачити також масштабу і темпу політичних змін в Європі та в світі, що настали внаслідок польського „круглого столу“ і падіння берлінської стіни. В часи „Солідарності“ з’явилися також вітчизняні осередки політичної думки: часописи „Obóz“, „ABC“, „Nowa Koalicja“ чи семінар „Польща в Європі“. Однак вони не мали достатнього потенціалу, щоби створити нові принципи закордонної політики. Тому уряд Тадеуша Мазовецького та міністра закордонних справ Кшиштофа Скубішевського з вересня 1989 року став перед завданням визначення стратегії, тактики і побудови професійної дипломатичної служби „з нуля“.

   Варто згадати, що уряд Мазовецького працював у вкрай важких умовах. Всередині країни залишалися без змін структури силових відомств, контрольовані колишньою ПОРП, президентом зі значними повноваженнями був генерал Ярузельський. Зовні, натомість, і надалі існували організації радянського домінування – Варшавський договір і Рада економічної взаємодопомоги. І врешті, значна частина нової політичної еліти пам’ятала про досвід воєнного стану 1981 року і побоювалася зміникурсу в Москві і, відповідно, – зворотності змін, які принесли в Польщу незалежність і демократія. Тому перший етап закордонної політики 1989–1990 рр. був спрямований на захист незалежності і підтвердження кордонів, а також міжнародних договорів, найсуттєвіших для існування держави.

 

 

Двоколійність східної політики

   Сучасні критики закидають Скубішевському надмірну обережність, нерішучість. Однак це радше прояв неісторичного мислення, яке не бере до уваги тодішні реалії. Бо з перспективи сьогодення можна також визнати, що деякі починання тієї команди були відважними, мали революційний характер.

   Особливо слід відзначити концепцію т.зв. двоколійності східної політики. Вона ніколи формально не була описана. Але з травня 1990 року становила один з ключових елементів політичної стратегії уряду. Усвідомлюючи глибину процесів розпаду, які відбувалися в СРСР, польський уряд вирішив, підтримуючи по можливості якнайкращі стосунки з Кремлем, нав’язати і частково сформувати контакти з сусідами: Литвою, Україною, Білоруссю та Російською Федерацією. У  випадку Литви (після перемоги на виборах „Саюдіса“ та проголошення в березні 1990-го незалежності) це було менше, ніж очікувалося у Вільнюсі, де хотіли повного офіційного й дипломатичного визнання. Але у випадку решти країн крок Польщі виглядав майже революційно. Перший візит міністра Скубішевського до Москви, Києва і Мінська восени 1990-го мав на меті підписання декларації про добросусідство. По-суті, ці документи були цілком банальними. Однак вони підкреслювали статус міжнародного суб’єкта кожної з республік. І, зрозуміло, викликали глибоке незадоволення радянської компартії. Глибоке настільки, що тогочасна влада Білорусі підписати декларацію не наважилася. Це вдалося лише в Москві і в Києві.

 

 

Закріплення кордонів, підтримка здобуття незалежності та ліквідація інструментів несуверенності

    Можна стверджувати, що впродовж першого року незалежної закордонної політики тогочасний польський уряд ставив перед собою три цілі: найважливішим було закріплення кордонів, де йшлося передовсім про міжнародне підтвердження кордону з Німеччиною, зважаючи на початок процесу її об’єднання. Частиною цього процесу було також підтвердження Варшавою лінії нашого східного кордону через побоювання (прямо сформульованих Литвою, дещо обтічніше – Україною та Білоруссю), що Польща претендуватиме на Львів, Вільно чи Гродно. Це підтвердження було особливо суттєвим у світлі реалізації другої цілі – підтримки процесу здобуття незалежності союзними республіками СРСР, вираженням чого стала політика двоколійності. Від середини 1990 року польська дипломатія почала працювати над досягненням третьої мети, яку можна назвати ліквідацією інструментів несуверенності, тобто демонтаж структур Варшавського блоку і РЕВ. Для реалізації цієї мети була створена Вишеградська група – консультаційна структура Польщі, Чехословаччини та Угорщини.

   Розвиток цих процесів прискорився після президентських виборів 1990 року і перемоги Леха Валенси. Влада Польщі в результаті цих виборів зосередилася в руках табору демократичної опозиції. А Валенса під час виборчої кампанії чітко озвучив постулат „прискорення“, куди входив також вивід Радянської армії з території Польщі. Спроби проведення Горбачовим політики сили, ознаменовані кривавими подіями у Тбілісі і Баку, а також атаками на телецентр у Вільнюсі та МВС у Ризі закінчилися невдачами. Процес розвалу системи влади в СРСР прогресував. А Польща після подолання нафтової блокади (припинення поставок збіглося з виборчою перемогою Валенси) знаходилася в очевидно вигідному становищі. Вдалося також розпочати політичний діалог з оточенням Бориса Єльцина, який крокза кроком виборював політичну суб’єктність Російської Федерації. На порозі епохального 1991 року Польща очікувала повільного і контрольованого розпаду СРСР, а також повільного зміцнення своєї позиції на Заході. В уряді й оточенні Валенси почалися дискусії про необхідність участі в НАТО. Тому запропонована Москвою „антисоюзна“ клаузула за умов розпуску Варшавського блоку або регулювання умов виходу військ була визнана неможливою для прийняття.

 

 

Багаторічна програма реалізована за рік

   Водночас поляки остерігалися занадто „дражнити“ СРСР, а на Старій площі (резиденція КПРС) навіть робилися відчайдушні спроби врятувати державу від розвалу. Представники Польщі чули зокрема про „необхідність розділити відповідальність за Україну“. В Литві і Білорусі політичні діячі робили спроби створення „польської республіки в рамках СРСР“, куди входило Вільно і Гродно, промосковські діячі у Білорусі згадували про повернення Друскінінкаю, який згідно з пактом Молотова-Ріббентропа відійшов до Білоруської РСР і тому подібне. Успішно підігрівалися конфлікти в Придністров’ї, на Кавказі (Нагірний Карабах) і в Середній Азії, де дійшло до кривавих сутичок у Ферганській Долині. Мабуть небезпідставно (бо фактичного підтвердження ми не маємо) в усіх цих подіях підозрюють всемогутню руку КДБ. Польща, з одного боку, була занадто слабкою, щоб йти на відкриту конфронтацію з Кремлем, а з іншого – побоювалася розгортання т.зв. югославського сценарію, тобто громадянської війни і масової навали до Польщі біженців.

   Перша половина 1991 року принесла драматичне зростання напруження на сході, але водночас несподівано наблизила реалізаціюполітичних цілей, які ставила перед собою Польща. Були розпущені Варшавський блок і РЕВ. Перемога Бориса Єльцина на президентських виборах створила конкурентний Кремлю осередок влади, а серпневий путч Янаєва і його блискавична поразка підтвердили незворотність процесу розпаду СРСР. Польща була в числі країн, які першими визнали незалежність України, Литви, країн Кавказу. Було також підписано Угоду 2+4, що гарантувала об’єднання Німеччини і міжнародне визнання польських західних кордонів. На велике здивування польської політичної еліти, політичні цілі, які ми вважали важкою і багаторічною програмою, були реалізовані впродовж одного року.

 

 

Важкі розмови

   У 1992 рік Польща вступала з демократично вибраним парламентом, оточена новими сусідами, дещо ошелешена темпом змін. Політичні еліти визначили для себе нову стратегічну ціль: закріплення позиції Польщі на Заході, що в перекладі на мову практичної політики означало отримання членства в НАТО і Європейському Союзі. Це означало також відвернення Польщі від Сходу, бо на проведення однаково активної політики в обох напрямках як сил, так і засобів не вистачало. Крок за кроком будувалася також правова інфраструктура наших стосунків із сусідами, державами Європи. З середини 1992 року основні зусилля польської політики спрямовувалися на Вашингтон і Брюссель. Декларації про зацікавлення Україною чи Литвою не мали практичного підтвердження у вигляді інвестицій чи спільних ініціатив. Більше того,виявилося, що з новими сусідами на Сході ми розпочали важкі розмови. Коли йшлося про незалежність, ми були згідними, коли ж дійшло до подробиць, почалися важкі переговори, символом яких стали спори про статус польської меншини в Литві і про цвинтари у Львові та Перемишлі. До того ж, не вдалося налагодити справжній діалог з Росією. Неприйняття ідеї Єльцина про те, щоб спільно з Валенсою організувати новий антикомуністичний Нюрнберг спершу охолодило, а згодом, після подання польської аплікації до НАТО, цілком заморозило взаємини з Росією. Тоді як Польща була надзвичайно бажаним партнером для демократичних кіл, що боролися за владу в Україні чи Білорусі, всі політичні зусилля Варшави були спрямовані на Захід.

   Наступні роки польської політики – це дипломатична підтримка України і Литви, не підтримана, однак, розбудовою інфраструктури, прикладом чого може бути дискусія про неіснуючий нафтопровід „Броди-Плоцьк“ чи енергетичний міст з Литвою. Контакти на рівні громадянського суспільства і регулярні пропозиції підтримки для демократичних інституцій також опинилися в занедбаному стані. Польща крок за кроком наближалася до НАТО і Європейського Союзу, водночас збільшуючи дистанцію зі східними сусідами. Наші очікування, що Білорусь і Україна попрямують подібним до польського шляхом, виявилися – під час правління Леоніда Кучми, а особливо Олександра Лукашенка – намарними. Символом поразки тогочасної польської східної політики стало запровадження віз для сусідів зі сходу. Мрія про те, щоб варшавський Стадіон Десятиріччя став Західним Берліном зламусторіч розвіялася, як дим.

 

 

Залишилось знову повернутися до сходу

   Після досягнення історичної мети, якою стало входження до НАТО (1998) і Європейського Союзу (2004) закордонна політика Польщі опинилася в ситуації, коли стало важко визначитися з чіткими і зрозумілими стратегічними цілями. Очевидні прагнення до того, щоб наші східні сусіди опинилися в західних структурах щойно починає втілюватися у формі Східного Партнерства. До того ж, ентузіазм у питанні розширення Євросоюзу суттєво ослаб. Країни-члени наразі не є готовими до подолання чергового рубікону, а партнери зі сходу не полегшують їм цього завдання. Готовність Києва, а тим більше Мінська чи Кишинева до членства в Європейському Союзі є далекою від норми. А досвід приймання членів „у кредит“ (Болгарія і Румунія) не можна назвати таким, що заохочує. Своєю чергою, небажання еліт України конфронтувати зі значною частиною громадян стосовно вступу в НАТО спричинило втрату шансу, відкладення цього питання, можливо, на роки. Метою Польщі після 2004 року є бажання зайняти місце серед країн, які творять політику в Європі. Однак це важке, можливо, навіть нездійсненне завдання через позицію прифронтової, прикордонної країни ЄС. Це доводить приклад Німеччини, значення якої в Європі значно зросло не внаслідок об’єднання Німеччини, а після розширення ЄС і НАТО на схід. Отож, для досягнення своєї мети Варшава змушена знову повернутися до сходу, підтримуючи розширення ЄС і НАТО. Це буде ще важче, ніж підтримка розпаду СРСР. Але досвід початку дев’яностих показує, що в політиці нашого регіону  ризик себе виправдовує.
Український журнал