Ukraiński Żurnal - 11/2009
Чехословаччина–1989: чого ми тоді не знали
(Скачати весь номер: 11/2009 [PDF, 2.4 Mb])Текст: Богдан Копчак, Прага
До революції, як і до того, що відбувалося після неї, ми не були готовими. Ані ми, ані наші батьки і сусіди. Але неготовими виявилися також наші дисиденти, які роками не лише терпляче чекали, а й боролися, як могли, із тоталітарною системою. Практично до останньої миті вони не усвідомлювали, що режиму залишилися лічені дні, і згодом не знали, з чого розпочинати відбудову держави, на чому наполягати і на які компроміси йти.
Чеське телебачення щодня показує скорочений варіант вечірніх вістей двадцятирічної давнини. Те, що тоді подавалося головними подіями дня країни і за кордоном, нині викликає жах і посмішку водночас. Тоді ми цього „не бачили“, не розуміли – так, як сьогодні, забувши про ті часи з їхньою пропагандою, не можемо зрозуміти, на чому тримаються режими Куби чи Північної Кореї.
Все змінилось 17 листопада 1989 року. Студентському походу вдалося пройти Прагою майже до самого центру, де його зупинила поліція. Неподалік Національного театру поліція демонстрантів розігнала, але цього разу значно жорстокішим і кривавішим способом, ніж у попередні рази. Перегнули палицю. Першими відреагували актори празьких драмтеатрів, які, розповівши глядачам про те, що сталося, оголосили страйк. До акторів приєднались празькі вузи, невдовзі і позапразькі, а ще згодом – робочі колективи та цілі заводи. Режим серпа, молота та дружби з СРСР, який в Чехословаччині панував з грудня 1948-го, дрижав, але все ще не здавав своїх позицій. У другій половині листопада почала поширюватися інформація, що на вулицях можуть з’явитися танки. Загроза репресій йшла від держбезпеки, заідеологізованої армії, але і від „залізного кулака пролетаріату“ – напіввійськової Народної міліції, загони якої існували при кожному великому заводі і були повністю озброєними. До того ж, у Чехословаччині „тимчасово“ (з 1968 року) перебувала Центральна група радянських військ.
Днем перемоги стало 27 листопада, день генерального страйку, коли площі всіх чеських і словацьких міст заповнились людьми, і комуністам стало зрозуміло, що настав час здачі влади новій політичній еліті. Революція завершилась 29 грудня, коли президентом став колишній дисидент Вацлав Гавел.
Небезпечні компроміси з колишніми ворогами
Саме в той перехідний час, час величезної ейфорії, під гаслом „Ми не будемо такими, як вони“, виникли компроміси, які з роками почали набирати все чорніших обрисів і з якими до сьогодні велика частина суспільства не може змиритися. Чим іншим, як не неадекватним компромісом, можна назвати те, що прем’єр-міністром першого некомуністичного уряду країни став Маріан Чалфа, колишній амбітний комуніст, який до революції працював в апараті уряду? Чим пояснити те, що в грудні 1989-го головний символ Оксамитової революції, дисидент і політв’язень ВацлавГавел, поспішно стаючи президентом, дозволив, аби його одноголосно обрали депутати-комуністи і присягав на вірність соціалістичній державі з її соціалістичною конституцією?
В тому революційному 1989 році нікому навіть не спало б на думку, що Вацлав Клаус, який насміхається над дисидентами, згодом стане домінантною фігурою політики, батьком трансформації економіки, яку – через кілька років – назвуть крадіжкою серед білого дня. Він буде прем’єром кількох правих урядів (1990–1997), які займались клієнтелізмом і не проводили потрібних реформ. І на завершення, у 2003 році Клаус стане другим чеським президентом – за вирішальної підтримки чеських нереформованих комуністів, а у 2008-ому його переоберуть на наступних 5 років. Сьогоднішній президент Чехії вже може і забув про 1992 рік, коли він, ведучи переговори, нічого не зробив для того, аби федеративна Чехословаччина зупинила свій розпад, і не дав ходу референдуму, який, більш ніж правдоподібно, показав би небажання обох народів ділити Чехословаччину.
А Гавел?
Але великої ініціативи в цьому плані не виявив і президент Гавел. Навпаки, все частіше звучать думки, що президент підживлював напруження між чехами і словаками, бо в 1991–92 рр. зрозумів, що кар’єру президента він зможе продовжити лише в самостійній Чехії. Так стверджує, наприклад, політолог Зденек Зборжіл.
„Вацлав Гавел належав до тих політиків, котрі були неготовими до складності і болючості чехо-словацьких відносин, але водночас він належав до тих, котрі цей недолік швидко наздогнали, і потім робив все для того, щоб – коли народи вирішили, що мусять розійтись – не розійшлися з образою. Донині, на жаль, більшість чеських політиків не зрозуміла, чому стосунки в минулому були складними. Вони не розуміли словаків, які для чехів були лише молодшими братами, що мали ще підрости, аби зрівнятись з чехами. Коли чеські політики з такими уявленнями йшли на переговори про майбутню форму федерації – це не могло закінчитись добре“, – пояснює і захищає „великого політика“ Вацлава Гавела Петр Пітгарт – колишній дисидент, згодом голова чеського уряду, голова верхньої палати парламенту і сьогодні сенатор.
Різні дива, як нам стає зрозуміло сьогодні, творились у революційні тижні і в словацькій частині федерації: в грудні 1989-го головою словацького уряду (підпорядкованого федеральному урядові в Празі), став Мілан Чіч, який був з дореволюційного 1988-го міністром юстиції Словацької cоціалістичної pеспубліки. А колишній обласний секретар партії Рудолф Шустер став через ніч демократом – і головою словацького парламенту. Згодом уже нікого не здивує, коли він стане другим президентом Словаччини. На початку 1990 року міністром внутрішніх справ Словаччини стає нікому не відомий Владімір Мечіар. Згодом він подбає про те, щоб з реєстрів держбезпеки зникли сторінки протоколів, які засвідчують, що він був секретним співпрацівником комуністичної служби безпеки. З червня 1990-го до жовтня 1998-го він тричі ставав прем’єром Словаччини і його авторитарна і популістська політика спричинилася до того, що словаків довго не хотіли бачити ані в НАТО, ані в ЄС.
Секретна домовленість
Навіть 20 років не вистачило історикам, щоб довести або повністю відкинути підозру, що саме в „ті дні“, в листопаді-грудні 1989-го між Гавелом і комуністами відбулася секретна домовленість про те, що за мирний перехід влади в нові руки і отримання посади президента, нова влада залишить комуністичну верхівку в спокої. За винятком кількох осіб, чехословацькі комуністи перед судом не стали, майно їм не конфіскували. В колишніх членів комуністичного апарату всіх рівнів і у колишніх офіцерів держбезпеки пенсія вища ніж у їхніх жертв. Меншої або більшої публічної ганьби дочекались десятки тисяч співпрацівників служби безпеки, яких до співпраці держбезпека змусила своїми брудними методами, але в Чехії навіть двох десятиліть не вистачило, щоб опублікувати списки працівників держбезпеки, які тримали країну в страху. Повторні спроби поквитатися з минулим були, але дуже часто процес гальмувала повільна машина юстиції. І не дивно, бо суддів після революції залишили тих самих, не прогнали навіть тих, які підписували вироки захисникам прав людини. І до сьогодні значна частина суддів має за собою комуністичне минуле.
Про секретну домовленість Гавела, лідера революційного руху Громадянський форум, з комуністами говорять, наприклад, історик Їржі Сук, а також один із лідерів революції в Словаччині Ян Будай. „Громадянський форум на цих переговорах представляв Вацлав Гавел, а Комуністичну партію Чехословаччини (прем’єр) Маріан Чалфа“, – стверджує Будай, який готує до річниці книгу. „Він мусить пояснити, чому тоді зробив речі, які сам вважав настільки сумнівними, що назавжди мали залишитися в секреті. Пояснень він уникає“, – додав він.
Однак Будай теж фігура неоднозначна: в Словаччині він став обличчям революції, щодня виступав на мітингах, але нікому завчасно не повідомив, що комуністична служба безпеки його „зламала“. Ян Будай твердить, що ніколи нікого не здав, але скандал невдовзі після революції зупинив його політичний політ.
„Я лякаюсь таких конспіративних теорій. Такий тип думання веде людей до алібізму, і не тільки при оцінці минулого, але і в погляді на майбутнє. Люди говорять: та воно завжди все якось по-іншому, а ми навіть не дізнаємось правди, тому не будемо в це пхати свого носа, воно вже все деінде вирішилось. Це параноя, думати, що історія відбувається приховано, не на людях“, – опонує теорії змови інший революційний лідер Петр Пітгарт.
Тієї атмосфери вже нема
У жовтні цього року екс-президент Гавел зустрівся з журналістами, аби через 20 років згадати події 1989-го. Аби запахло цими зимовими вечорами, вдягнув він навіть ті самі джинси і светр, як і двадцять років тому. Згадував початок нової епохи, говорив про демократію, але атмосфера зустрічі вже була не тією. „Ми напевно зробили багато помилок. Але ще більшим помилкам нам вдалось запобігти“, – натякнув Гавел, так і не уточнивши: хто і які помилки?
„Гавел не дуже-то й розслабився“, – зауважила з приводу зустрічі Гавела з журналістами Гана Марванова, колишня дисидентка, яку в березні 1989-го комуністичний режим засудив за антисоціалістичну діяльність до десяти місяців ув’язнення. Марванова, яка брала участь в революції і згодом роками була депутатом, натякнула на те, що Гавел до сьогодні не все розповів, і навіть, як не дивно, не написав жодної книги спогадів про революцію.
Іноді виникає враження, що колишні дисиденти, котрих зміни 1989-го вивели у велику політику, „зациклились“ самі на собі, не можуть пробачити давніх образ, не можуть змиритися з фактом, що розпад революційного руху, виникнення партій і поява амбітних політиків, які переконували своїм ораторством, а не тим, що „історія доведе, що вони праві“ – все це було неочікуваним, але природнім процесом. І цим можна пояснити, чому для молодої генерації справи 20-літньої давнини викликають такий самий „інтерес“, як і події Другої чи Першої світових воєн.
„Молодь сьогодні історія не цікавить. Спочатку це було для мене джерелом суму – як дисидент, я впродовж двадцяти років свого життя працював редактором, ми перекладали, писали книги про минуле, і – наївно – думали, що коли буде знято всі заборони і бар’єри, люди накинуться на літературу про минуле“, – сумно зізнається Пітгарт, книги спогадів якого під назвою „Вісімдесят дев’ятий“ продалось лише кілька сотень примірників.
