Ukraiński Żurnal - 11/2009

Василь Махно: „Твоя ,американськість‘ залежить від перекладачів, а українськість – від тебе самого“

   Спілкувався: Богдана Матіяш, Нью-Йорк – Київ

   Якось польський письменник Войцех Кучок, власник найпрестижнішої в Польщі нагороди „Ніке“, розповідаючи про жанри, в яких він пише, сказав десь так: „Я письменник, а це означає, що я вмію писати в будь-якому жанрі“. В Україні чогось подібного на „Ніке“ досі немає, а якби була, то якогось разу – я певна – її міг би отримати Василь Махно й під час нагородження приблизно повторити слова Кучока. Бо Василь Махно – без перебільшення цікавий і люблений в Україні автор ряду книжок поезії та есеїстики, двох п’єс і низки наукових студій (поміж них – дисертація, присвячена Антоничеві); тепер же Василеві пишеться книжка прози, якою, думаю, він приємно здивує не одного шанувальника його письма. Є щось гарного в тій легкості, з якою цей автор мандрує поміж абсолютно різними жанрами, в його письменницькій сміливості опановувати щоразу нову стилістику й водночас у вмінні не втрачати свого впізнаваного поміж інших голосів голосу.

    Від 2000 року Василь Махно живе у Нью-Йорку, але відстань не заважає з ним говорити. Одну з наших розмов ми записали і для „Українського журналу“. 

Василю, почну із трохи наївних запитань. Чи пам’ятаєш, чому і як ти колись почав писати? Які були на те мотивації? І чому пишеш тепер? Що є такого в письмі для тебе важливого?

Ну, це було так давно, що мені доведеться справді напружити свою пам’ять. Якісь спроби були ще в підлітковому віці у школі, потім більш серйозні. До речі, хоч як парадоксально, студентом я майже написав роман, драматичну поему і переклав багато російської поезії Срібного віку: Блок, Ахматова, Цвєтаєва, ще дехто. Важко пригадати мотивації, їх принаймні було кілька: намагання виділитися з відчуттям  кайфу від самого процесу писання, від усвідомлення творення художнього тексту, що на якомусь рівні й ти це можеш. Тому писання триває від студентських років, але чому це триває й досі? Не знаю, мабуть, метафізичний опір часові, бажання в такий (поетичний чи прозовий) спосіб висловитися, промаркувати важливі для тебе теми. Варіантів також може бути безліч. Тепер я із задоволенням долаю простір часу та міст, дописуючи книжку есеїв про моє покоління, час, країни, міста, своє дитинство, нью-йоркські лабіринти. Цим я хочу зберегти близьких мені людей, пам’ятні події, пейзажі, емоційні стани. Чи це важливо? Не знаю, але для мене – так.

А чи були для тебе в якісь періоди певні автори, подібно до яких тобі хотілося навчитися писати?

Були і є автори, якими я захоплювався у різні періоди, мабуть, вони якось по-своєму впливали на мене, цей внутрішній словник імен і творів щораз змінюється, переінакшується, колись мені подобався Збіґнєв Герберт, а тепер більше Ружевіч, колись новели Григора Тютюнника – тепер проза Ісаака Башевіса Зінґера чи Арундаті Рой. Чесно кажучи, якогось сталого кола я ніколи не мав і не маю. Ці опозиції, плюси і мінуси, від захопленого сприйняття до забування дуже характерні для того, як я відчитую тексти.

Недавно минуло сто років від дня народження Богдана-Ігоря Антонича, творчість якого ти колись досліджував. Як поетові Антонич якої збірки тобі найближчий?

Це дві збірки „Книга Лева“ та „Зелена Євангелія“, які вважаю вершиною творчості Антонича. Сьогодні цілком зрозуміло, що Антонич починав свою творчість, борючись із впливами польської та української поезії, перемагаючи опір мови, моделюючи християнство і поганство, то реагуючи на суспільні теми, то заглиблюючись у різні сфери культури, Біблію, то звертаючись до міста. Ця панорамність поетичного бачення Антонича мене завжди дивувала.

Ти тепер часто говориш про поезію як про ремесло, про письменництво як про фах, особливо покликаючись до американського досвіду. У чому письмо виграє, обернувшись із приватної справи у професію, і водночас – що воно тоді втрачає?.. Думаю, література просто би не мала багатьох добрих авторів, якби їм від початку запропонували стати фаховими письменниками. Незалежно від походження. Не уявляю як фахових письменників того ж Антонича, Стуса, Мілоша, Селінджера, Лишегу й іще багатьох-багатьох...

Так я колись висловився в одному з інтерв’ю. Я мав на увазі письменницьке ремесло у тому сенсі, як до цього підходив, скажімо, Оден, котрий, за спогадами Бродського, починав о 9 ранку, пишучи колонки до газет, потім вірші, тоді рецензії і заливав усе це вірніше, свій шлунок – різними алкогольними напоями. Це, так би мовити, раціональний підхід до письменницького заняття, тобто усвідомлення писання як необхідності життя і для життя. Я не зовсім погоджуюся, що Мілош належить до того списку, котрий ти запропонувала. Мілош був не тільки письменником, який „планував“ свою творчість (бо після „Поневоленого розуму“ та успіху Збіґнєва Герберта, що його він переклав англійською мовою, Мілош змушений був робити титанічні зусилля для „реабілітації“ свого реноме як поета в Америці), але й планував, вибудовував цілу імперію слова, так би мовити, ціле господарство поезії,хоч би як принизливо це звучало для самої поезії, щоб утриматись у ній. Я думаю, що ми граємось у терміни та поняття, роздумуючи про „наїв“ чи „раціональність“ у такій справді тонкій та метафізичній сфері, як поезія. Я не вважаю також приватною справою писання, коли ти видаєш книжки чи друкуєш тексти, себто приватність та інтимність тоді зникають.

Розкажи, що ти робиш на щодень, крім того, що пишеш художні тексти. Знаю,що частина твоїх занять пов’язана з науковим простором, а тому одразу ж запитаю, чи не конфліктує в тобі мислення наукове та художнє?

Я б радше сказав, що це культурологічний простір. Ще навіть викладаючи в університетах я відчував, справді, внутрішній конфлікт між викладанням і науковою діяльністю. Викладати мені подобалося, бо це було неформальне спілкування з молоддю, мені подобалося її в чомусь переконувати, а з чимось і сперечатися. Але чим далі я пов’язував своє позиціонування, як тепер модно висловлюватись, із художнім мисленням. Навіть написавши дисертацію, я не вважав себе науковцем, тому що наука – це дещо інша сфера, аніж творчість, вона менш спонтанна і більш логічна. У Нью-Йорку я розв’язав цей конфлікт у такий простий спосіб, що припинив писати якісь літературознавчі статті, а перейшов на есеїстику, котра вивільнила мене від наукових канонів.

Може, так воно сталося на ліпше і принаймні спокійніше для тебе. Коли ж знов повернутися до теми художнього письма, мені здається, що ти з однаковою легкістю пишеш вірші й прозу. Чи відчуваєш різницю в мові, якою в них говориш? І чи є щось, що вмієш розповісти лише віршем або лише прозою?

Ця легкість, про яку ти говориш, далася мені не одразу. В мені опиралася проза, перейти з віршованої мови на прозову допоміг Нью-Йорк. Якось я зрозумів для себе, що деякі теми цього міста я ніяк не зможу прописати у віршах. І тоді я почав писати есеї, спочатку як рефлексії на все, що мене подразнювало у цьому новому і чужому просторі, розуміння якого приходило поступово, але швидко, як рух на вулицях цього мегаполісу. Потім деякі епізоди в есеях я увиразнював елементами таки прози, себто цілковитої фікції. Дивним чином інша та чужа мовна і візуальна ситуація прискорила і підсилила в мені бажання до прози. Мабуть, є якісь речі, котрі підвладні лише поезії, її музичній оркестровці, її сконденсованості вислову, її таємничості. Різниця таки існує.

Як тобі ведеться з тим, що живеш у ситуації двомовності (українсько-англійської)? Як письменника це тебе збагачує чи радше заважає? Чи не важко писати українською в англомовному середовищі, бути в Штатах українським письменником?

У цьому є своя зручність, особливо, коли твоя „американськість“ залежить від перекладачів, а українськість – від тебе самого. Я думаю, що сьогодні більшість письменників, принаймні ті, хто подорожує чи буває на фестивалях або ж на стипендіях, відчувають, що потреба в іншій мові, а почасти й культурі, стає необхідністю. Ситуація двомовності – зручна, бо ти відчуваєш дистанцію з рідною мовою, бачиш її звіддаля, в цій же ситуації криються також і небезпеки: втрата відчуття свіжості мови, її змінності. І лише ти можеш визначити, що тобі потрібно: тієї зручності, чи постійного балансування між двома мовами й культурами.

Яку з власних книжок найдужче любиш? Яка тобі найдорожча?

„38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше“ (Критика, 2004), бо вона писалася легко, на одному диханні й була пробним ковзанням на льоду іншого простору.

Що тебе як читача найбільше вабить у літературі? Який тип письма зараз найбільше тобі цікавий?

Я не прихильник чогось усталеного, як я вже згадував, протягом мого читацького досвіду я часто змінював уподобання: від Буковського до Беллоу, від Варгас Льоси до Маркеса, від європейської поезії до американської, мені подобається відкривати щось нове, таким відкриттям стала сучасна індійська проза та низка авторів із африканського континенту. Мені подобається письмо, котре через запах і звук, історію та сучасність, сміливість та екстравагантність, тіло та мову показує складність людини, усі її виміри.

Яке з мистецтв, крім літератури, тобі найближче: музика, малярство чи кінематограф? Спробую вгадати з твоїх текстів, що це може бути музика...

Мабуть, усе потроху: і малярство, і кінематограф, і музика. З музикою стосунки у мене складніші, бо я не ходив до музичної школи, і, тільки місяць промучившись із баяном, полишив його назавжди. Хоча при нагоді з різних країн везу етнічну музику, переважно в автохтонному виконанні. Мені подобається і джаз, і класика – у Нью-Йорку цього більш аніж достатньо. Малярство викликає у мене особливе зацікавлення, бо я не полишаю своєї давньої мрії зайнятись цим більш предметно. Люблю вештатись не тільки галерійками, але й маленькими містечками, в яких мистці виставляють свої роботи біля будинків, в яких вони мешкають, а вуличну виставку-продаж на 14 вулиці завжди прискіпливо розглядаю щосереди. Моє кіно – не американське, я прихильник європейського та азіатського.

Який темп життя тобі найдужче пасує?

Я звик до різних темпів, у Тернополі це був один темп, у Кракові – інший, у Нью-Йорку – ще інший. Звикаєш до темпу того міста, в якому мешкаєш. Мені не подобається повільне, пригальмоване життя, мені потрібен темп перенасиченості, тоді я почуваюся комфортно. Звичайно, що є моменти, коли прагнеш прогулятися біля океану на самоті.

Є постаті, чий спосіб життя, спосіб бути є для мене якимось таким щемким і важливим, і яких дуже люблю. Їх трохи є, а між них незмінно присутні св. Франциск, Нікіфор і Селінджер. Чиє життя і спосіб бути цікаві тобі? Можеш когось назвати?

Не знаю, мені цікавіші часи, аніж конкретні люди. Коли я дивлюся на фотографії Парижа з 60-х, у мене виникає бажання відчути цю епоху, це місто, зайти до кав’ярні, вдихнути запах кави та почути спів Піаф, побачити Сартра і Пікассо, простих  парижан, усе, що залишилося на цих фотографіях, що становило зміст того часу і життя.

І наостанок: за які речі в світі тобі хотілося б дякувати?

Мабуть, за багато речей і багатьом людям. Кому і за що конкретно? Перелік буде довгим...