Ukraiński Żurnal - 11/2009

Емма Андієвська на перехрестях традицій

   Текст: Марко Роберт Стех, Торонто

   Критик Ґаетан Пікон висловився колись про Анрі Мішо, що, мовляв, він „не знає жодного письменника, про якого так важко було б говорити“. Йшлося йому не так про якусь особливу ускладненість самих творів Мішо (він же легко міг назвати герметичніших і складніших для читання авторів), як про непросте завдання чітко прикріпити творчість цього автора і митця до конкретної естетичної та ідеологічної традиції, втиснути його доробок у рамки якогось провідного тогочасного „ізму“, а то й з’ясувати як слід, яка основна мистецька функція цих творів: що вони, врешті-решт, „собою представляють“.

    Більшість коментаторів української культури другої половини ХХ та початку ХХІ ст. натикаються на аналогічні труднощі, намагаючись інтерпретувати і вписувати в культурологічний контекст тексти й картини Емми Андієвської. Попри категоричні заяви Володимира Державина про приналежність її поезії до сюрреалізму та попри безперечну наявність сюрреалістичних рис у її творах, цю авторку (як і Мішо) нелегко з чистою совістю зарахувати до послідовників Андре Бретона. Хоча б і тому, що „автоматичне письмо“ навряд чи може послідовно втілюватися у впорядковані і строго традиційні (навіть якщо по-новаторськи модифіковані) форми, як доведені до віртуозності (після створення сонму варіантів) сонети із консонасними римами. А про фантастично барвисті, сомнамбулічні картини Андієвської (яких намалювала вона уже понад 7000) говорити аж ніяк не легше, ніж про твори Мішо, й не легшеприручити їх у межах якихось зручно відомих мистецьких напрямів і стилів.

   Твори Андієвської (як і Мішо) перебувають осторонь від головних культурних течій, на маловідвідуваних перехрестях традицій. Може й тому між творчими методами цих авторів і митців можна відчути щось спільне, навіть на рівні зовнішніх атрибутів, а то й тем? Може тому мала проза Андієвської, зокрема раннього періоду, співзвучна із циклом Мішо „Такий собі Плюм“ (1930), хоча й водночас принципово відмінна? Обидва автори відображають подібні, на перший погляд, перипетії персонажів, чиї сутички з дійсністю, коли на них дивитись з перспективи пересічної людини, раз-у-раз завершуються поразками. Особа Плюма неодмінно викликає підозру, осуд, а то і знущання. Він зайва людина, яку, приміром, у ресторані звинувачують, що їсть не позначену в меню страву, й змушують каятися перед метрдотелем, поліцейським, а тоді й начальником таємної поліції; йому не дозволяють відпочити в готелі, відвідати Колізей, а до поїзда не пускають, бо залізницю, мовляв, будували не задля нього. В „Термометрі“ Андієвської персонаж Д. в аналогічно абсурдний, здавалося б, спосіб бореться зі сваволею буденних предметів і програє. Втім, у інших її оповіданнях (як „Чоловік із чайником у руці“) виринає альтернативна (й ключова для Андієвської) інтерпретація цієї теми, мовляв, саме серед таких абсурдних випробувань людина й отримує шанс збагнути парадоксальний сенс свого буття.