УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 11/2009

Хмельницький та Йо

(Скачати весь номер: 11/2009 [PDF, 2.4 Mb])

   Текст: Ксеня Харченко, Київ

 

   За кордоном я завжди була туристкою, точно знала, коли поїду і коли повернусь. Багато гуляти, ходити по музеях, змушувати себе не пробувати встигнути все, висипатися і купувати всякі дрібниці. Та майже скрізь я зустрічала людей, котрі приїжджали не подивитись світ і не розважитись.

   Це сталося кілька тижнів тому в Маастріхті. Ми з друзями їхали автобусом з Аахена, і Німеччина якось плавно й несподівано перетворилася на Нідерланди: інша країна почалася, щойно ми побачили перших корів. Повечеряти сіли в одному з ресторанчиків. Офіціантом був сивий голландець. Він прийняв замовлення, запитав звідки ми, а потім раптово попросив про послугу. Як виявилося, в цій кав’ярні три роки працювала Жанна з Новограда-Волинського, і він хотів, аби хтось із нас зателефонував за номером, який вона залишила. „Їй буде приємно почути українську“, – переконував він. Жанна повернулася в Україну два роки тому, в неї троє дітей, вона була дуже доброю працівницею. Відповіла її сусідка, яку дуже здивував дзвінок із Голландії: „Хто там її шукає в тій Голландії? Вона там сама була, як палець!“ Жінка дала мобільний Жанни, але додзвонитися нам не вдалося. Ми розрахувалися й почали прощатися з тим чоловіком. Він подякував, а потім присів за наш столик, знову взяв телефон, набрав номер, відклав слухавку. Сказав, що дуже нам вдячний, і повторив, що Жанна була би рада почути українську і поговорити з ним. Того чоловіка звати Йо.

   А торік я майже випадково опинилася у Венеції. Зупинилася в однозірковому готелі біля „материкового“ вокзалу. Оскільки я приїхала близько сьомої ранку, мені дозволили тільки залишити речі, поселитися можна було вже по дванадцятій. Я вирішила одразу поїхати до власне Венеції, себто на острови. Автобусом це близько двадцяти хвилин. На зупинці стояли двоє жінок, вони щось голосно обговорювали. Я спершу й не зауважила, що розмовляють вони суржиком, раз по раз вставляючи італійські слова. Потім прислухалася, підійшла ближче. Вони не звернули на мене уваги, далі говорили про дітей, яких тут доглядають, лаяли їхніх батьків, себто своїх працедавців. Потім одна з них подивилася на мене – жодної реакції. Вони не бачили в мені „своєї“. Підійшов автобус, я сіла, жінки залишилися. Вже по обіді я поверталася в готель, щоб поспати. Ті двоє жінок так само стояли на тій самій зупинці. Я не вірила своїм очам. Спеціально пройшла повз них, прислухаючись до розмови. Тут також нічого не змінилося. Десь по сьомій я знову поїхала в місто, погуляла, повечеряла. Було вже пізно, та на площі Сан-Марко ще стояли ятки з сувенірами. Я англійською заговорила з одним із продавців, білявим хлопцем. Розпитувала його про дорогу на вокзал, він насилу мене розумів, а потім спитав, чи розмовляю я італійською. На жаль, ні. Він почав старанно добирати англійські слова, силкуючись відповісти мені. І раптом запитав: „А по-русски вы говорите? Я сам из Хмельницкого“. Вже навіть не пам’ятаю, чи я тоді здивувалася. У Венеції мене найбільше вразили українці. Вони незабутні.

   Я розповіла про це одній своїй подрузі, а вона у відповідь розповіла про українку з Жирони, яка десь в Іспанії примудряється купувати справжні „барбариски“ й „рачки“. І всі ті, з ким ми про це говорили, кажуть: так, у мене теж таке було.

Український журнал