Ukraiński Żurnal - 11/2009

Рецензії та анотації

(Скачати весь номер: 11/2009 [PDF, 2.4 Mb])

 

   Легкий спосіб озвіріти в домашніх умовах

 

   Малярчук Таня. Звірослов,

   Харків,Фоліо, 2009, 281 с., Серія „Графіті“.

 

   Нова і – поза сумнівом – давноочікувана книжка Тані Малярчук „Звірослов“, яка вийшла на початку осені в харківському видавництві „Фоліо“, шуму і читацького буму ще не створила, але, схоже, таки наробить. У цій, схожій на середньовічну „енциклопедію звірів“, книзі, до якої ввійшло десять оповідань про курку, собаку, медузу, щура, ворону, слимака, свиню, зайця, пуму та метелика (дивний підбір, чи не так?), перед нами постає майже цілком нова Таня Малярчук – простіша, безпосередніша і глибша.

   Хоча все ніби лежить на поверхні – новоспечена київська неофітка дурна й наївна, як курка („Курка“), в іншої господині вдома завівся щур, який невимушено перевтілюється в її чоловіка і навпаки („Щур“), в „Собаці“ людина хоч і зазнає знущань і гонінь, але все ж повертається до „господаря“ – типової злостивої української бюрократки, а в „Метелику“ щастя героїні постає невловимим і беззахисним, як метелик. Але ця книжка, як ви здогадалися, зовсім не про звірів – а якраз про людей. Перша неавтобіографічна книга авторки цікава саме її поглядом на світ і людей, котрі її оточують. Можна би навіть окреслити „Звірослов“ як „образки з народного життя“, але визначити напевно чи вигадані її персонажі, чи просто десь „спіймані“ в життєвій рутині – справа марудна й невдячна. Всі оповідання нової книжки – про сучасне життя і цілком сучасних людей, вісім історій розгортається в Києві, по одній – у Львові й Миронівці. Але герої не є типово середньостатистичними, навпаки – авторка відшукала образи людей, загнаних у свій вельми специфічний світ, часто обмежених і маргінальних. Скажімо, в одної героїні росте справжнісінька борода, а вона чекає на прекрасного принца. Інша торгує пиріжками на маленькому вокзалі, але теж чекає на небесне кохання і для цього навіть спілкується з Богом, голова якого літає по її кімнаті й розбиває вікна; третя – викладачка київського вишу – впіймала на „гарячому“ свого чоловіка, у його ж кабінеті і з його ж молоденькою секретаркою, і він у сльозах вибачень повзає під її ногами, як слимак. Смішно й трагічно, вигадано й цілком реально.  

   Як би там не було, „свіжа“ книжка свідчить про зміну й еволюцію поглядів авторки, котра, ніби мимохідь позбувшись галицьких діалектизмів й самоописування, написала своєрідну енциклопедію характерів різних людей, яка розкривається перед тобою і щоразу подає запрошення до розгадування нових, прихованих смислів.

   Бо банальне й старе порівняння людей і звірів зовсім не є головною темою книжки, адже в кожному з оповідань йдеться насамперед про конкретну людину і конкретну життєву ситуацію, в якій просто хочеться „вовком вити“. Тому ця іронічна, сумна й у дусі Тані Малярчук містико-фантастична книжка не дасть однозначної відповіді на питання „кого ж авторка любить більше“ – звірів чи людей, бо і до тих, і до інших у неї є чимало претензій, але дозволить зрозуміти, що основною проблемою сучасної людини є беззахисність і самотність. 

 

Андрій Любка, Ужгород

 

 

 

Барменцаль“ – політ на крилах реальності та абсурду 

 

Олег Ущенко. Барменцаль,

Івано-Франківськ, „Лілея-НВ“, 2008, 172 с.,

Серія „Агресивна бібліофілія“.

 

    „Барменцаль“ – сучасна клінічна проза – є такою у найпрямішому сенсі: оповідь починається з події клінічно-травматичної – перелому ноги. І хай сам перелом відбувається нетривіально, під час карколомного стрибка у басейн після сауни з найближчими друзями, на перебіг подій ця початкова романтика майже не впливає. Тобто герой однак має відбути і лікарняне ліжко, і „домашній арешт“, маючи у розпорядженні тільки кілька квадратних метрів простору та засоби комунікації – від приймача і телевізора до мобільного та книжок. Але саме цей обмежений простір і стає плацдармом для розвитку своєрідних подій, приправлених добрим галицькимгумором, який місцями органічно трансформується в іронію чи сарказм.

   І хоч як парадоксально-приємно усвідомлювати, головним персонажем „Барменцаля“ є не сам оповідач з крові й плоті, хай і травмованої, зі своїми стражданнями, проектами і сценаріями, жінками та друзями, продюсером та пляцками, а його фах режисера, який провокує найцікавіше, власне те, через що пишуться і читаються книжки. Принаймні у моєму розумінні: починається чудовий політ фантазії та уяви. І тоді зокрема таке собі невинне сільце Більшівці під Івано-Франківськом перетворюється на місце зйомок спочатку кліпу, а потім, у процесі лавиноподібного нагнітання пліток, абсолютно незалежного від продуцента початкової ідеї, порнографічного блокбастера вартістю 150 мільйонів доларів...

   І ще одна унікальна особливість цієї повісті: попри всю парадоксальність подій, вона справляє враження дуже реалістичної, так би мовити, відзнятої з життя. Не можеш збутися цього відчуття, коли читаєш про армійське минуле продюсера:  армія Олега Ущенка – неймовірний симбіоз абсурду і реальності, лабіринт з десятками дзеркал, відбившись у яких, дійсність перетворюється на довгий сон божевільного з якоїсь там Кульпарківської... І, без сумніву, можна було б отримати максимум задоволення від читання, якби не дещо, що заважає сповна насолоджуватися текстом. Звичайно, не діалекти, якими рясно всіяний „Барменцаль“, бо й сам він не що інше, як один невимовно пишноцвітий діалект. Хоча для читачів, для котрих галицькі діалекти нагадують китайську грамоту, було б зручніше, якби „переклад“ давався внизу кожної сторінки, а не був винесений на останні. Бо защораз зазирати через цілий текст, шукаючи, що означає „теньгов“ чи „гівок“ не в кожного вистачить терпіння, а без справжнього розуміння діалектів текст втрачає частку свого унікального чару.

   Очевидно, йдеться навіть не про суржик, чи про нову „клінічну“ мову, створену спеціально для „Барменцаля“. Йдеться про велику кількість русизмів і кальок з російської, які дуже псують текст принаймні для читача, котрий добре знає українську мову, А, отже, справа у фаховому редагуванні, якого „Барменцаль“ чомусь не зазнав. І залишається тільки сподіватися, що „Барменцаль-2“, який, наскільки я знаю, успішно пишеться, уникне цієї гіркої долі. 

 

Марія Микицей, Івано-Франківськ

 

 

 

55 версій пісні „Лілі Марлен“ від Сергія Жадана

 

Сергій Жадан. Лілі Марлен,

Харків, Фоліо, 2009, 187 с.

 

   Пісня „Das Mädchen unter der Later ne“ Ганса Ляйпа має досить цікаву і непередбачувану історію. Написана 1915 року вона вибивається в усеєвропейські хіти тільки у часи Другої світової. Тоді в окупованому Белграді на студію радіо потрапляє скупий трекліст із окупантського плеча. Серед іншого, в ефірі постійно звучала і ляйпівська пісня, що мала також назву „Лілі Марлен“. Вона не сподобалася Геббельсу, однак армія прихильників, що вже була тоді більша за Вермахт, не дозволила зняти цю пісню з ефіру, і вона летіла радіохвилями з Белграду по всій Європі. Цікавим є і те, що „Лілі Марлен“ була популярною по обидва боки фронту, про що свідчать, наприклад, переклади англійською Т. Коннора 1944 року та інші. 

   Численні переклади та різні аранжування вилилися у понад 200 варіантів цієї пісні.Традицію поліваріантності „Лілі Марлен“ обіграв і український поет Сергій Жадан у однойменній збірці. У „книзі нових і вибраних віршів“ можна знайти тексти з попередніх збірок, починаючи від „Цитатника“ і закінчуючи „Ефіопією“, та новий, досі не публікований цикл віршів „Лесбійки“ та прозові „Бонуси“.

    Сам автор наголошував на ключовому факторі ліричності збірки, що, думаю, вдало підіграється назвою. Як на мене, „Лілі Марлен“ можна вважати за певний архетип,тобто реалізацію давнього, як світ, архетипу любові і розлуки у реаліях початку минулого століття. Його універсальність підтверджується часовим випробуванням у майже столітній термін.

   Тексти укладені у зворотньому порядку, тобто від найновіших до найраніших, ніби описуючи історії (даруйте за антиграматичність) любовей, які в певний спосіб пережило серце автора. Любові ці виражені з багатим різноманіттям форми, метафор і символів, що вберігає від традиційної для „вибраного“ монотонності. Своєрідними палітурками слугують авторський переклад Ляйпівського оригіналу та прозові бонуси, що разом творять жанрово-часовий континуум.

   Додатковим плюсом є влучне оформлення фотографіями Ігора Нещерета, які разом з текстами дозволяють уявити оте архетипне „Стояти знов під ліхтарем, / Як вперш, Лілі Марлен“. 

 

Лесь Белей, Ужгород

 

 

 

„Гейд-лідер“ андеграунду

 

Микола Холодний. Повернення,

Київ, Факт, 2009, 212с.

 

   Ще у „триглодитний вік“ люди замислювались над початком і кінцем того життя, яким дихалось і любилось. Людям завше вірилось, що кожен може повернутись. Щоправда, повертатися можна геть по-різному і в різних іпостасях. Можна навіть просто – спиною. І коли Микола Холодний у своєму „Поверненні“ писав, що „верніть-но до найближчого гудка мені мене, що знищувався планово“, то говорив серйозно і говорив про тих, хто за спиною.

   Через стільки часу його йому повернули. Так сталося, що поета, якого називали комбатантом і „гейд-лідером“ андеграунду, цінували закордонні критики, а вітчизняні ігнорували. Його вірші майже не друкувалися в Україні, але переходили з вуст у вуста, декламувалися і студентами, і кочегарами, і академіками. Натомість видавалися в Парижі й Торонто і були відзначені визначними іноземними преміями. А „рідні“ критики продовжували мовчати. І попри те, що поета видворили за бунтарство з Києва, що тримали в тюрмах, виганяли з роботи, Микола Холодний залишався вільним. Бо вільним був його дух. Він писав те, про що думав, і думав те, про що писав. Дехто співав оди „вождям“, „катав“ анонімки на брата – Холодний лишався вірним Собі, Богові і Правді. А тому не зраджував своєму мускулястому бунтарському стилеві. Адже тільки Холодний міг так написати про заздрість безпаспортного колгоспника до собаки з паспортом – і тим висловити всю ницість радянського режиму. Його або жах як ненавиділи, або низько схилялись перед ним.

   Нарешті 1991 р. з’являється довгоочікувана, перша в Україні, збірка віршів Миколи Холодного „Дорога до матері“. Потім виходили його поеми та есеї. І от – „нова“ з’ява в українському друці поета-шістдесятника, та вже, на жаль, посмертна. Але це справжнє „Повернення“, позаяк до збірки увійшли такі собі пронумеровані вірші, що були підшиті до справи Миколи Холодного в КДБ. Уміщені поезії часово охоплюють півстоліття.

   Вірші його – пронизливо підсерцеві і глибоко філософські. Іноді вони скидаються на сплетене павутиння думок, на сюрреалістичні медитації, а іншого разу дивують на прочуд розбещено-еротичною простотою та саркастично-патріотичним наповненням. Це як римовані, так і верліброві творіння з відчутними жіночими і пташиними голосами, яких веде за собою чоловіче бунтарське „Я“, з ритмом маршу і фольку.

   Це місяць, який „обіймає вишню і покидає неба склеп“, і той місяць у Холодного „кряче“. Це церква, як жінка, і жінка, як церква, на яку „молився б світ на тебе голу… святі спускалися б додолу і палили власні образи“. Це зґвалтована Україна. І в кожній його рецепції відчутне відлуння часу і простору, яким „смакував“ Микола Холодний, присутнє Третє, яке весь його шлях дихало в спину поетові.

   Коли розкласти вірші хронологічно, можна прочитати „совєтську“ історію та риси доби дисидентства. Так перед нами з’являються Булига, Маноліс Глезос, Стус, Параджанов, Сахаров і навіть він самий зі своєю „вовчою душею“. Таке враження, що нема такого моменту і ситуації, яких Холодний не зміг би описати поетично. Від його уваги не ховається ані замовчуваний атомний вибух, ані „нове народження“ поета, ані те, як „по всій Україні лози нагнула російська зима“.  

   Інші ж поезії можна розгадувати як шифр, чим і займалися слідчі КДБ. Та так і не розгадали, і закривали поета в Лук’янівці, а він і звідти продовжував слати „товаришам із тюрми“ своє „холодне“ слово. А, виявляється, „сіль“ була геть не „шпіонська“, а чумацька. Так, його „формулу шлюбної ночі“ – C2H2OH / IO / C19H28O2+C18-H22O2 – сприйняли як шифрограму в ЦРУ, а сенс аж надто еротично-примітивний: етилові спирти і діоксид = тестостерон + гормон-естрон (чоловічий і жіночий гормони).

   Окремо стоять вірші про братівдисидентів, Вкраїну, „безпритульне“ кохання і „мишиних королів“ ленінізму. І в тих поетичних речах присутній біль і розчарування, суїцид та інцест. Та водночас те все так тісно переплетено з питомою жагою до життя, вірою і сарказмом, що мимоволі дивуєшся – як можна було так писати правду. І те, як дівчинку в утробі брат-близнюк позбавив цноти, і як жінка прала неіснуючому чоловікові сорочки, а чоловік – шив померлій жінці шкраби, як на „стрімкім териконі віддалась“ вона – здається ірреальним. А проте у кожному рядкові сила, і то сила-силенна парадоксів, сюру та істини.

   Книжечка прочитується швидко, але її хочеться перечитувати і перечитувати знов. І кожного разу, розгортаючи її – відкриваєш нові глибини і переживаєш все наново.

   „Вот эту смерть и напомнил мне раздавленный репей на вспаханном поле“, – писав Л. Толстой про Хаджи Мурата, і таким Муратом назвав М. Холодний вірменського генія українського кіно. І, певно, що таким же Муратом був сам Холодний, який нарешті повернувся до нас своїм „холодним“ і ошатно-оголеним словом. Тому сьогоднішній прихід неоціненного поета-шістдесятника, який „любив Вітчизну і горілку з перцем, ноги нареченої й трудовий народ“ – надзвичайно потрібний.  

 

Ольга Мамона, Київ

 

 

 

Спогади Петра-Йосипа Потічного

 

   „My journey“ (мій шлях) – так назвав професор Петро-Йосип Потічний свої спогади, видані англійською мовою в США. Професор Потічний – знакова постать. Він народився у змішаній польсько-українській родині в селі Павлокома, де в березні1945 року загін Армії Крайової під керівництвом поручика Юзефа Бісса (псевдо „Вацлав“) знищив 366 мешканців, серед яких були діти, жінки та літні люди. В травні 2006 року в селі відбулися урочистості з нагоди відкриття пам’ятника загиблим, на яких були присутні президенти Польщі та України. Петро-Йосип Потічний упродовж багатьох років з великими зусиллями і терпінням збирав матеріали й свідчення, пов’язані з його рідним селом, які дозволили 2001 року видати монографію під назвою „Павлокома 1441–1945. Історія села“ (Торонто–Львів, 2001). Професор Потічний – співзасновник серії „Літопис УПА“, що видається впродовж 36 років. Він є передовсім людиною діалогу, діалогу українсько-польського, але також українсько-єврейського. А ще професор є людиною невичерпної енергії.

   Спогади Петра-Йосипа Потічного, видані в серії „Літопис УПА“ англійською мовою, охоплюють період з дитинства автора по 1947 рік, коли він опинився в Німеччині, звідки згодом помандрував далі, в еміграцію до США. Петро-Йосип Потічний зображає в своїх спогадах рідний дім, час, людей і події, які визначили його життя, наклали свій відбиток, сформували характер і ставлення до життя. Згадаймо, що під час каральної операції в Павлокомі Потічний втратив більшість своїх найближчих родичів. Про описаний в книжці період свого життя П.-Й. Потічний дуже стисло сам розповідав кілька років тому в розмові з Петром Тимою. Надамо йомуслово, бо говорить він з притаманною йому стриманістю (що помітно також у спогадах „My journey“). „У 1941–1945 роках я не жив у Павлокомі, я був учнем гімназії у Львові. До села я повернувся, коли Червона Армія почала наближатися до Львова. Наприкінці лютого 12 чоловіків покинули село, взявши мене із собою. Отож, під час самої різанини мене в селі не було, я уникнув цієї трагедії. Натомість під час попередніх нападів на село я був там. (…) Після різанини я не мав куди повертатися, почалося моє життя в підпіллі, я став стрільцем сотні під керівництвом сотенного „Громенка“.

   Восени 1947 року ми здійснили рейд у американську окупаційну зону в Німеччині. Там я певний час відвідував школу, після закінчення якої за добру успішність отримав стипендію Колумбійського університету. Та не скористався нею, бо хотів залишитися в Європі. Однак роком пізніше я виїхав до США. Щоб вижити, змушений був сам собі давати раду, працювати, фізично працювати“.

   Подальша доля П. Й. Потічного, не описана в книзі, могла би лягти в основу сценарію для фільму. В США Потічного мобілізували до американської армії і направили в Корею. Він служив у спеціальних загонах Marins Corps. Після звичайних навчань, а також проходження курсу з диверсії, служив у розвідувальних загонах, що називалися Reconesans. Воював у Кореї, потім його перемістили в Японію. Це були спеціальні загони, які на підводних човнах доставлялися для операцій на території Китаю. В одній з таких акцій Потічний був поранений. Після повернення з війни, в рамках програми підтримки солдатів, вступив до університету у Філадельфії, потім до Колумбійського університету в Нью-Йорку. Там захистив докторат. Працював в університетах США, згодом переселився в Канаду. Потічний є автором багатьох публікацій, одним з ініціаторів та активних учасників українсько-єврейського діалогу.

   Спогади П.-Й. Потічного нагадують документальні записи, може навіть солдатський рапорт. Попри це, коли він говорить про рідну домівку, про людей з Павлокоми, про своїх товаришів, з якими воював у сотні „Громенка“, між рядками вчувається теплота й схвильованість. Я мала нагоду познайомитися з професором Потічним у Павлокомі під час урочистостей на честь відкриття пам’ятника українським жертвам. Після їх закінчення він хотів ще побачити „свої“ місця в Павлокомі. Я та ще кілька осіб супроводжували його в цій „прощі“, за що при нагоді хочу подякувати професору Потічному. Ми пройшли дорогою від його батьківської хати, яка тоді не згоріла і стоїть донині, повз місця, де жили їхні добрі сусіди, які тоді загинули, до місця, де колись стояла церква, що від неї залишилася лише купа каміння. Його розповіді про ці місця і людей були малослівними, знову відчувалася та ж стриманість, з якою він пише про своє життя у книзі „My journey“. Але в його словах, як і в промові, яку він приготував для урочистого відкриття пам’ятника українським жертвам Павлокоми (яку, на жаль, не включили до програми відкриття) не було ненависті. Потічний дуже глибоко розуміє, якою мірою 1939–1947 роки стали для поляків і українців трагічним „клінчем“, наслідки якого долаємо ще й сьогодні.

   Ми чекаємо на другу частину спогадів Петра-Йосипа Потічного, в якій йшлося б про зусилля, що їх він докладав у Сполучених Штатах та Канаді для збереження документів і спогадів про історію УПА, повернення пам’яті про рідну Павлокому, а також про його діяльність та роздуми в контексті діалогу з поляками, євреями. 

 

Іза Хрусьлінська, Варшава

 

 

 

Анотації

 

Олег Ольжич. Вибрані твори.

Упорядник Осип Зінкевич. 2-ге видання,

Київ: Смолоскип, 2009, 664 с.,

Серія „Розстріляне Відродження“.

 

   Це видання є найповнішою на сьогодні збіркою творів Олега Ольжича (Кандиби, 1907–1944) – одного з найвидатніших українських поетів ХХ ст., публіциста, ідеолога українського націоналізму, політичного і революційного діяча, закатованого унімецькому концтаборі Саксенгаузен. До книги увійшли подані за першодруками поетичні збірки „Рінь“, „Вежі“ та „Підзамча“, широкий ряд віршів з-поза збірок, вибрані оповідання, публіцистика та листування Ольжича. Окремий розділ становить вражаюча підбірка спогадів, літературно-критичних нарисів його сучасників та творів, присвячених його пам’яті, що вперше публікуються в Україні.

 

 

Тарас Шмігер.

Історія українського перекладознавства ХХ сторіччя,

Київ, Смолоскип, 2009, 342 с.

 

   У монографії Тараса Шмігера систематизовано історію українського перекладознавства ХХ ст., обґрунтовано його періодизацію та виділено ключові проблеми наукового пошуку в широкому історико-філологічному контексті. Це перша спроба охарактеризувати особливості української перекладознавчої школи, дослідити не лише найвищі осяги перекладознавчої думки, а й скромніші, пересічні праці – при цьому до наукового обігу впроваджено ряд невідомих та несправедливо забутих імен.

   Видання орієнтоване на перекладознавців, перекладачів, філологів, культурологів і студентів гуманітарного спрямування.

 

-ред-