УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 11/2007

Могила для різуна

(Скачати весь номер: 11/2007 [PDF, 2.7 Mb])

Текст: Роман Кабачій, Київ 

Різунами поляки називали упівців, та й не тільки, — українців уцілому, коли хотілося їм дошкулити. Видаючи вперше книжку «Pochówek dla rezuna», польський журналіст Павел Смоленський хотів вже радше дошкулити тим, хто вживає це означення й сьогодні, не розрізняючи сучасного й минулого, не погоджуючись із чинними нині кордонами та незалежністю України. Ця книжка — добірка репортажів для «Газети виборчої», варшавського щоденного видання, яке в консервативних колах Польщі має опінію «жидо-масонського», лівацького, зрештою — проукраїнського. «Газету» читають ті, хто звик до ліберальних підходів, до несподіваних розв’язань, хто позбавився ідеологічних штампів у мисленні. «Могила для різуна» — властиво, назва лише одного з кількох репортажів, але важкий дух саме цього матеріалу не оминає й інших, тому цю назву можна розглядати як мотто для решти. На жаль.

У Польщі ця збірочка вийшла кілька років тому, а найперший репортаж опубліковано ще в 1998-му. Українською мовою під назвою «Похорон різуна» видання побачило світ минулого року. Переклав збірку Андрій Бондар, знаний київський поет і публіцист. Кого ж можна і треба переконувати в Україні цією книжкою? Як не дивно — також консерваторів-націоналістів, лише цього разу українських. На прикладі національної нетерпимості [польської] більшості до [української] меншості вказати нашим крикунам і принциповцям, куди можуть допровадити вже в наші дні — сучасна зла воля, відсутність будь-яких точок дотику, односторонній вияв історичної рації. Допровадити, щоправда, може хіба до кордону, з-за якого можна крутити сусідам дулі, здіймати на своєму боці вереск про порушення прав, однак по той бік кордону тебе однаково ніхто принципово не почує, а тільки крутитиме власні дулі у відповідь та по-своєму галасувати.

Так було за часів Другої світової, подібно залишається у певних колах і нині. З висвітлення цієї позиції і розпочинається збірка Павла Смоленського: перший репортаж з Перемишля, зі з’їзду товариств «кресов’яків». Коли хто не знає, «кресов’яки» — це етнічні поляки, по війні виселені до Польщі з теренів Галичини, Волині, Берестейщини, Гродненщини та околиць Вільнюса (Вільна). Кресами (окраїнами) в Польщі прийнято називати перелічені землі. Раніше Креси у польській свідомості простягалися й далі, аж до Лубен і Смоленська, куди тільки сягали впливи старої Речі Посполитої, які в ХХ столітті помітно звузилися. Так ось. Описаний з’їзд відбувся в 1998 році і, власне, й нагадував сусідську лайку з-за плоту (в цьому випадку — з-за Сяну). Учасники з’їзду відкрили чергову дошку, присвячену волинським подіям: на дошці перевернутий тризуб клював польського орла. До дошки лягли квіти з написом «Порубаним сокирами». І хоч у виступах звучала нібито поєднавча риторика, звернена до братів-українців, українці мали би спершу дослухатися рації кресов’ян перед тим, як рука приязні була б протягнута. Цей репортаж-заспів показує, як далеко були наші народи ще кілька років тому. Подальші матеріали розвивають тему.

Репортаж «Похорон різуна» — про справу перепоховання кількох упівських воїнів, загиблих під час атаки на містечко Бірча під Перемишлем. Вояки УПА на чолі з Дмитром Карванським «Орликом» були закопані на городі в одного з господарів, яму копали українські селяни із сусідніх сіл, котрих було вбито і поховано там же. По роках дружина Дмитра Анна Карванська-Байляк приїхала з Канади, аби розшукати могилу чоловіка та добитися перепоховання в достойному місці. На думку Анни та її представника, історика з Варшави Євгена Місила, найліпшим місцем був би старий греко-католицький цвинтар у Бірчі. Однак сучасні мешканці містечка, поляки, спротивилися такій ідеї. Наскільки гострою була справа принципу над могилою «братів-українців» (християн, але ж — зарізяк), розслідує Павел Смоленський. «Могили на цвинтарях українцям потрібні для того, аби за сто років вони могли сказати: тут наші могили, тому Бірча — це Україна»; «Українці залишили в нас свої трупи, а шляхетні поляки в ті буремні часи позбирали їх по лісах, і потоках, і поховали в спільній могилі»; «На Україну їх! Це бандити!» — такі й подібні судження можна було почути на зібранні бірчанців. Історія з упівцями закінчилася вже після того, як репортаж був опублікований: їх поховали за вольовим рішенням «міністра від цвинтарів» Анджея Пшевозніка (офіційно ця посада називається «Секретар Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва» і призначається Сеймом Польщі) на православному некрополі воїнів УНР в Пикуличах під Перемишлем. Можливо, хоч думки української громади ніхто не питав, було вчинено вірно: Смоленський до похорону записав кілька коментарів від українців і важко сказати, що одноплемінники загиблих воїнів були одностайними у своїй повазі до тих, хто прагнув вільної України.

Якщо пригадати останні кроки на шляху до польсько-українського примирення, зроблені властями обидвох країн, складається враження, що нас «єднають» насильно: на відзначеннях 60-ліття волинської трагедії в Павлівці (Порицьку) ніхто й близько не допустив місцевих жителів-українців, вшанування жертв Павлокоми на Надсянні влаштоване було ззовні. З іншого боку, якщо опиратися в своїх рішеннях на відверто стереотипні уявлення (що перебувають на межі упередження) та брак відкритості (незважаючи на проминулі після конфлікту десятиліття), — ані католицький хрест на Волині, ані козацький у Павлокомі не з’явилися б. Яскраве свідчення тому — ще два репортажі Павла Смоленського: «Право на страждання» (про шлях до пошанування жертв пацифікації Завадки Морохівської на Лемківщині) і «Тихо, Діонізію» (про аналогічні спроби в Павлокомі, де загинуло понад 360 українців).

Виявляється, коли б не сміливість редактора польського еміграційного часопису «Культура» Єжи Ґедройця, справа вимордування підрозділом Війська Польського в 1946-му понад 70 українських жінок, дітей та чоловіків похилого віку села Завадки — з точки зору поляків так і залишалася би провокативною і недоведеною (як і Павлокома). Ґедройць в 1987-му опублікував замітку вцілілого після пацифікації Миколи Біласа. Її передрукували в Польщі, а пізніше брат Миколи подав на розслідування до ряшівської прокуратури. Щоправда, прокуратура не дала однозначної оцінки подіям у Завадці, однак право на пам’ятник жертви отримали: тим більше, що села як такого немає, до нього треба йти кілька кілометрів вгору луками й потічками. Цвинтарем заопікувалися українці із сусідніх сіл Мокре і Морохів, які повернулися з вигнання після акції «Вісла» — у Завадці лежать їхні родичі.

Якщо Мокре і Морохів — чи не єдині села в Польщі, де українці сьогодні складають більшість, то зрушити справу в Павлокомі було набагато складніше: українців було вбито нібито за те, що 7-х поляків з цього ж села хтось викрав до лісу. Вважалося, що це справа рук УПА, хоча цього факту не довів ніхто. Атаку на українців Павлокоми здійснив відділ Армії Крайової, набагато шанованішої тепер у Польщі, ніж комуністичне Військо Польське. Визнання факту, що герої могли допуститися такого злочину, сучасним жителям села, полякам, стало кісткою в горлі. Навіть після відкриття пам’ятника президентами Качинським і Ющенком павлокомчани далекі від переконання, що пам’ятник там потрібен.

Окрім хіба єдиного мешканця села, сина українки і поляка — Діонізія Радоня, котрого за самий лише факт вказання місця захоронення українців односельці неодноразово били та підпалювали його господарство. Те, що Діонізій після урочистостей отримав орден «За заслуги» ІІІ ступеня від Віктора Ющенка, мало б ще більш переконати місцевих поляків у його «запроданості». Що з того, що він ставив хрести і запалював свічки на старому цвинтарі: війт ґміни вважає, що «той Радонь заходив на павлокомський цвинтар із сигаретою і п’яний», і взагалі, «чого це він таким українцем зробився? Тут немає таких, як він. Якщо українці і є, то цілком асимільовані і ґречні», «у нас тут, прошу пана, Польща, а Польща — для поляків». Те, що на іншому, «польському» павлокомському пам’ятнику, до якого Віктор Ющенко теж поклав квіти, було соромливо перев’язано напис «Пам’яті поляків, мешканців села Павлокома, котрі у 1939−1945 роках загинули від рук українських націоналістів та померли», а на першому, «українському», навіть не дозволено зазначити національність трьох сотень загиблих — також свідчить про рівень готовності до примирення простих мешканців пограниччя. Шлях до порозуміння непростий, і хоч про Павлокому й Завадку говорилося вже тисячі разів, репортажі Павла Смоленського залишаються актуальними і нині.

Очевидно, може видатися, що журналіст «Виборчої» у своїх статтях «підсуджує» українцям. Але, дочитавши збірку до кінця, можемо переконатися, що він мав на меті показати українців лише такими, як вони є. Автор малює портрети двох відомих діячів, заслужених у справі національного відродження. Обидва народилися на землях сучасної Польщі. Один — це отець митрат Стефан Дзюбина (вже покійний), інший — член ОУН Євген Стахів. Обидвом вдалося перейти пекло війни: о.Дзюбина побував також у післявоєнному концтаборі для українців у Явожно, Євген Стахів емігрував до США. Дзюбина стояв біля витоків відновлення релігійного життя греко-католиків Польщі, був і залишився через кривду, вчинену депортацією акції «В» непримиренним у стосунку до поляків. Стахів починав із організацією, яка ставила за мету розвал Польщі, сьогодні ж — за активного співробітництва двох незалежних держав — він очолює також Товариство українсько-єврейської співпраці.

Отець Дзюбина так пояснює свій радикалізм: «Моя найбільша мрія — це справжнє [виділення моє – Р.К.] примирення. Колись це було неможливо: поляки, пани, мали нас за хамів. А тепер ми можемо це зробити. Але ви [поляки – Р.К.] мусите довідатися про те, як воно було». Стахів за кордоном позбувся антипольського наставлення: «Старі кажуть, що Польща в усьому винна. Я їм кажу: “Чи ви подуріли, що весь час сидите в брехливому минулому?” Не треба забувати, що світ рухається вперед. А коли вони мене сильно роздратують, я кричу, що за кілька років усі ми помремо, і лише тоді буде спокій». Обидва достойники в чомусь праві: без сильного голосу пастора депортовані на понімецькі землі українці загубилися б у морі асиміляції, треба було пам’ятати про свою окремішність у важких умовах. Натомість в еміграції важче було шукати саме діалогу з поляками: такі починання наштовхувалися на спротив з боку націоналістів обидвох ворожих таборів. Окремі постаті — такі, як Богдан Осадчук від українців, Єжи Ґедройць, Юзеф Лободовський від поляків — розуміли, що варто почати все з чистого аркуша. Євген Стахів відмовою від радикалізму поплатився особистими конфліктами з Миколою Лебедем та Степаном Бандерою. Він вважав, що вони не розуміють специфіку Сходу України, яка навчила безпосередньо Стахіва домовлятися з іншими, в тому числі і з поляками. Стахів був одним з організаторів структури ОУН на Донбасі і навіть удостоївся потрапити до книжки Олександра Фадєєва «Молода гвардія», як «зрадник Стахович». Народився Стахів у націоналістичному Перемишлі, а отець Дзюбина — на спокійній Лемковині. Різні долі, різні погляди, одна українська самосвідомість.

Матеріал про Євгена Стахіва Павел Смоленський назвав «І прийде третій день». Оптимістично і впевнено. Мусить врешті-решт прийти той «третій день», коли замість збиратися по обидва боки кордону серед своїх хтось запропонує зібратися разом. Відкрити пам’ятник, що увічнював би щось спільне, а не те, що ділить. Заспівати «Боже Великий, Єдиний», а пізніше «Panie, cóż Polskę». Помолитися. І прийде третій день.
Український журнал