Ukraiński Żurnal - 12/2009
Іван Грицак: Грип або передвиборча боротьба? – „Ну, така сьогодні Україна!”
(Скачати весь номер: 12/2009 [PDF, 2.4 Mb])Спілкувався: Богдан Копчак, Прага
Іван ГРИЦАК, посол України в Чеській Республіці. Народився 1949 року в с. Червоне Ужгородського району Закарпатської області. 1976 року закінчив Ужгородський державний університет за спеціальністю історія і суспільствознавство. 1990–1998 рр. – голова Іршавської районної Ради народних депутатів і виконкому, заступник голови Закарпатської обласної ради народних депутатів, Закарпатської обласної державної адміністрації. 1998–2001 рр. – радник Посольства України в Чеській Республіці. 2001–2003 рр. – головний радник Управління головних радників МЗС України, головний радник, керівник групи координації взаємодії МЗС України з Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України та регіонами України, посол з особливих доручень Управління послів з особливих доручень МЗС України. 2003–2007 рр. – Генеральний консул України в м. Люблін (Республіка Польща). 2007–2009 рр. – радник, заступник Керівника Головної служби зовнішньої політики Секретаріату Президента України.
Пане посол, образ українця в Центральній Європі змінюється в часі, здається, на краще. Який його образ сьогодні? А як бачить Центральну Європу українець?Не можу говорити від імені всіх українців, можу хіба висловити свою думку, своє бачення. Мабуть справедливо буде сказати, що українець бачить Європу і хотів би бачити Україну, свою державу, у цій Європі. Не тільки географічно, але і економічно, і соціально, і культурно. Я далекий від того, що сьогодні однаковими очима дивиться мешканець Львова і мешканець Донецька на Європу і на місце України в ній. Громадяни України проходили різний шлях, але прийняли цінності демократичні, цінності європейські. Ментально ми одна нація, один народ. Європа була для українця закритою, до 1990 року лише невелика частина громадян могла відвідувати навіть Центральну Європу.
Що сьогодні Україна дає Європі і чого від неї очікує (крім епідемії грипу)? Є бажання України стати членом ЄС або і НАТО щирим, бажає цього, крім президента, і уряд, Верховна Рада та населення? Що в цьому плані може змінитися після виборів 17 січня?
Незважаючи на всі проблеми, які є сьогодні в Україні, Україна не тільки декларує, а й робить все для того, щоб інтегруватися в Європу, Європейський Союз і НАТО. Переважна більшість громадян підтримує шлях України в ЄС. Він не буде легким, це від багатьох нюансів залежить. Щодо вступу в НАТО маємо серед населення 30 процентів підтримки, і 21 процентів тих, які ще не визначилися. Вони не проти. Населення, в принципі, підготовлене до того, щоб зробити наступний крок. Що сьогодні Україна може дати Європі? Перше, це те, що безпековий простір розширюється. Це політичний аспект. Україна, це майже третина Європи, колосально багата держава, в усіх розуміннях. Чорнозем, родючі землі, прекрасні природні умови, підготовлений науковий і людський потенціал. Україні сьогодні належить 15 процентів космічного ринку, сьогодні можемо працювати в наноехнологіях, маємо прекрасне літакобудування, ми готові випускати літаки такого класу, яких сьогодні потребує Європа.
А про епідемію і її образ в ЗМІ? Приємно це чи неприємно читати? Від епідемії ніде не подінешся. Мабуть було би гірше, якби оце все, як у старі часи, замовчувалося – у нас нічого немає, ми рухаємося вперед... Я притримуюся того, що у такій специфічній ситуації як епідемія, то варто б, щоб це коментували не політики, а професіонали, спеціалісти. Порівняли 2007, 2008, 2009 рік – яка смертність. Так в 2009 році, при „епідемії” грипу і гострих респіраторних захворювань смертність набагато нижча ніж була в 2007, 2008 році. Тому, безперечно, прикро читати і при зустрічах з місцевими політиками відповідати на запитання: так у вас що там, грип? чи нічого немає?, чи це у вас передвиборча боротьба?!... Ну, така сьогодні Україна!
17 січня відбудеться в Україні перший тур президентських виборів, згодом другий тур напевно вирішить, хто стане президентом України. Бажаючих багато, але президентом стане лише один. На вашу думку, зовнішньо-політичний вектор України зміниться? Яким він стане, якщо Україна собі обере колишнього прем’єра Віктора Януковича?
Не хотів би я бути пророком, та й важко ним бути. Бо сьогодні відповісти, хто стане наступним президентом... Це буде вирішувати народ. І найбільше досягнення, що цей народ делегуватиме владу тій чи іншій людині із 18-и, яких зареєструвала Центральна виборча комісія. Я б хотів сподіватися, що зі стратегічного курсу Україна не зійде. В нас є шлях, ми його важко долаємо, але ми визначилися. Я б хотівсподіватися, і сподіваюся – знаючи особисто і колишнього прем’єра, керівника опозиції, пана Януковича, знаючи і прем’єр-міністра нині діючого, знаючи президента, якого я тут представляю у цій державі, я впевнений, що президентські вибори не змінять стратегічного курсу України. Можливі корективи цього курсу, в якійсь мірі. Але найголовніше те, аби всі політики, всі 18 кандидатів, бачили Україну не тільки до 17 січня, а бачили цю країну, цей народ, його розвиток, його добробут і після того, як хтось із них одягне шапку Мономаха.
Ви є послом в Чеській Республіці. Які ваші плани, що би ви хотіли зробити в Празі? Що би ви тут після себе хотіли залишити?
Я б хотів, щоб у майбутньому підтримувався високий рівень політичних контактів між керівництвом нашої держави і Чеською Республікою, щоб відбувалися візити, щоб діалог, який у нас є на сьогоднішній день, зберігся. Щоб зустрічалися політики, щоб зустрічалися президенти, прем’єри, бо в Чехії є чому повчитися, є багато корисного, яке варто застосовувати в Україні. Наступне питання: я б хотів, щоб – як тільки економіки наших країн почнуть виходити з кризи – ми пожвавили рівень двостороннього товарообігу. Цього року ми виходимо на один мільярд, а 2008 рікми закінчили на рівні 2,05 млрд. доларів США.
Третє питання: я б усе-таки хотів зробити так, щоб чехи трохи інакше подивилися на українців – через нашу культуру. Ми маємо в Україні багатющу культуру, у нас є що привезти і показати у Празі. Не тільки для своїх громадян, які тут працюють і проживають, а й для чехів. У нас у будь-якому жанрі мистецтва є колосальні успіхи, які варті празької сцени – чи галереї, чи виставкового залу. Ну, і четвертий момент: я б хотів розкріпачити цього українця, який тут працює, щоб він відчув себе не тільки роботягою. І ми будемо все робити, щоб тут люди, українці, себе почували комфортно. Коли я вручав вірчі грамоти президенту Чеської Республіки Вацлаву Клаусу, то він мені сказав: ви знаєте, сьогодні ми не уявляємо собі цілі галузі економіки Чехії без робітників з України. Скажу відверто, що я не бачу тут спротиву українським ініціативам, українським справам, українській культурі з боку чеської влади, як це має місце, наприклад, у деяких організаціях у Польщі. Тут залюбки люди відносяться до цього: ви робіть. Мені б хотілося, щоб нам вдалося це – не для блага посла, а для блага тих людей, які тут живуть. За чеськими даними, тут офіційно знаходиться 134 000 працюючих українців. Ну, а це, рахуйте, чоловік працює, жінка, діти... За моїм грубим підрахунком, в Чехії є принаймні 250–300 тисяч українців. І я мрію, щоби було створено загальночеську українську організацію. В нас зараз є 10 чи 12 організацій українців, які тут працюють, діаспорні. Можливо, вона складалася б із двох частин: ті, які вже стали громадянами Чехії, і ті, які працюють тут. А вінцем такої роботи, – мабуть, це вже буде мій наступник, – було б, коли про українця (про його проблеми, його майбутнє в цій державі, в цьому суспільстві) говорив би той українець, який став громадянином цієї держави, і говорив би він з трибуни чеського парламенту як депутат, якого туди делегували українці.
Як ви дивитесь на майбутнє українських заробітчан? Краще, щоб вони згодом поверталися додому, приносили свій європейський досвід, знання у своїх професіях, чи залишалися „на чужині”, де вони вже звикли до кращої зарплати і іншого способу життя?
Я відповів би по-філософськи: кажуть, що риба шукає там, де глибше, а людина – де краще. Можу навести сотні прикладів з області, де я народився і де я жив – Закарпатської. Тисячі людей повернулися, здобувши тут досвід, – переважно будівельника, – а тепер працюють і заробляють в Україні не гірше ніж заробляли тут, і живуть разом зі своїми сім’ями. Це право кожної людини, кожного громадянина: повертатися чи ні. Слава Богу, що Україна досягла такого рівня. Краще було б, якби ми не втрачали людей. Я боляче сприймаю той факт, що люди змушені шукати роботу за межами своєї держави. У нас для будівництва, для розбудови України – справ непочатий край, і кожні руки дуже потрібні. Але заробітчанство – це традиція. Мій дід два рази був у Америці на заробітках, на початку ХХ століття. Мій дід по матері 30 років відпрацював у Канаді, з 1928-го по 1958 рік. Українці з Західної України працювали на шахтах Бельгії, на шахтах Франції, в Канаді, в Штатах... Я впевнений, що не всі повернуться в Україну, не всі. Але я також можу пишатися, що тут є багато українців, які у важких умовах, без мови, без практики, без знання законодавства, ментальності цих людей, прийшли сюди, знайшли свою нішу, відкрили свій бізнес. Українці теж змінюються, розвиток не стоїть на місці. Моє покоління більше прив’язане до України.
А дивлюся на своїх доньок – їм все одно, де жити. Мені подобається Ужгород, я не хочу більше ніде жити – ні в Москві, ні в Празі, ні в Парижі, ні в Лондоні, ні в Ріо-де-Жанейро. Мені подобається Ужгород.
Останнє запитання – про футбол. Україна, разом із Польщею, готується до чемпіонату Євро–2012. Чи встигне Україна підготуватись, чи зробить Європі „сюрприз”?
Є у нас відставання 2-3 тижні по строкам на будівництві стадіону у Львові. Інших питань, які були б під загрозою зриву, немає. Підготовка і проведення чемпіонату – справа честі кожного українця, як неодноразово підкреслював президент Віктор Ющенко. Це наш екзамен на європейськість. Щоб довести, що навіть такі, світового рівня проекти, нам під силу і що українська нація готова до того, щоб їх реалізувати. Європа не повинна сумніватися в тому, що Україна дасть собі раду із цим завданням.