Ukraiński Żurnal - 11/2007

Початок новітніх чесько-українських відносин у центральноєвропейському контексті

Текст: Давід Свобода, Прага             

Перша Чехословацька Республіка вже від свого початку мусила визначитися на офіційному рівні щодо процесів у східній частині центральноєвропейського регіону. Настійливо тоді нагадував про себе чехословацько-польський спір про кордони, який визначив ставлення Праги до гострої ситуації українських територій, до якого спадали і турботи із забезпечення щойно приєднаної Підкарпатської Русі, яка у неспокійному регіоні відігравала для Чехословацької держави важливу роль.Польща вела люті бої зі „своїми” українцями після того, як у жовтні 1918 року, за декілька днів до виникнення Чехословаччини, у Львові було оголошено Західноукраїнську Народну Республіку, до складу якої включались всі українські території колишньої Австро-Угорщини. Ставлення Праги виходило з лінії міністр закордонних справ Бенеш (тоді він перебував за кордоном) – президент Масарик, його визначали стратегічні та економічні інтереси на спільному кордоні з Росією. Бенеш вважав, що у польсько-українському питанні необхідно залишитися незадіяною стороною („не бути за Галичину польську, максимально дотримуватись нейтралітету”), всупереч з позицією уряду, що наприкінці листопаду 1918 року ухвалив рішення, що треба „для приборкання поляків вести переговори про східну Галичину”. Думка Бенеша була вирішальною, тому і надалі панувала „холодна” війна, віссю якої були взаємні ураження та дезінформація. „Поляки посилюють неправдиву інформацію – жалоби! Напр. що ми посилали агітаторів до Галичини схилити на наш бік т.зв. карпаторусинів. Де факто вони самі (підкарпатські русини) самі запропонувались, як я констатував у Посланні (Революційному Національному зібранню 22 грудня 1918 - прим. Д.С.)”, - писав Масарик Бенешу на початку січня 1919 року. За два тижні продовжив: „Проведемо водночас окупацію русинської (підкарпатської) території, якщо умови сприятливі в країні. Мадяри працюють (на Підкарпатті) проти плану, підтримкою а) автономії, b) українських планів. Небезпека, що поляки могли б вторгнутися, якщо здолають Україну”. У зв’язку з конфліктом між Прагою та Варшавою він не зміг втриматись від дошкульної згадки про переговори з Р. Дмовським у Сполучених Штатах: „Я прийняв принцип національний, який він вимагав для області Тєшину, але звернув його увагу, чи може так без усього заявити, коли проти німців та українців держить право історичне. Бачив я, що цього протиріччя не пам’ятав (...). Про Словаччину казав недомовки, на котрі я ніколи не реагував, хіба що небагатослівно, що на Словаччині не мають що робити”.Від кінця 1918 року уряд ЗУНР мав у Празі своє неофіційне представництво, очолюване професором Степаном Смаль-Стоцьким, а пізніше – Євгеном Левицьким. Прага формально не визнала західноукраїнський уряд, але не прийняла польські претензії на східну Галичину та визнала право останньої приєднатися до решти території російської України. Що ж невдовзі, і відбулось, хоч швидше в символічній площині. В січні 1919 року, з точністю майже до дня через рік після проголошення Україною самостійності, у Києві було урочисто проголошено Акт злуки обох українських держав – Західноукраїнської Народної Республіки та наддніпрянської України – Директорії Володимира Винниченка в одну Українську Народну Республіку. У її складі тоді мала знаходитися і „угорська Україна”, однак це залишило у спокої чеських українофілів. „Від сьогодні існує єдина, неподільна і самостійна українська республіка”, - урочисто писала газета „Lidové noviny”. Політичне ведення УНР розуміло складність ситуації (за десять днів мусив уряд залишити українську столицю, бо та потрапила до рук більшовиків), і у спробах заручитися підтримкою українських ідей з боку переможної Антанти, швидко сформувало дипломатичний корпус, що почав працювати в окремих країнах та проводити освітню діяльність серед тамтешньої громадськості. Однак фактично ЗУНР і УНР залишились двома різними державними утворами і зберегли окремі політичні органи (що ж у Празі проявилось у повторному відокремленні представництва Західної України у наслідку міжнародної політичної констеляції). Вигідність співпраці з незалежною Україною розглядала і преса. Із задоволенням цитувалося інтерв’ю державного секретаря Західноукраїнської Республіки із закордонних справ Василя Панейка та уповноваженого Директорії Сидоренка з віденськими журналістами. Згідно з опитуваними, чеська промисловість знайшла би великий ринок збуту в Україні; звертали увагу на те, що у всіх українських містах працюють чеські спеціалісти, і що національно єдина Україна пропонує набагато кращі умови, ніж змішана та знищена Росія. Цінилось також те, що взаємини не були обтяжені територіальними претензіями. Степан Смаль-Стоцький, автор пропагандистського твору „Перспективи справжніх взаємин Чехословаччини та України”, вчасно вловив зітхання політично активного поета та союзника Масарика з часів Відня Йозефа Сватоплука Махара на шпальтах газети „Národní listy”: „Нерадісний погляд є на мапу нашої молодої Республіки. На півночі німці та поляки, на півдні німці (маються на увазі австрійці – прим. Д.С.) та мадяри: кожен з цих народів буде шукати на наших теренах свої Ельзас та Лотарингію, кожен буде чекати на можливість звести з нами якісь свої ‚рахунки‘”. Тому, згідно зі Смаль-Стоцьким, безпечною гарантією були лише східні кордони Чехословаччини, що будуть межувати з майбутньою Україною Підкарпаттям. Однак професор шкодував, що чехи ще не багато говорять про економічні можливості експорту на Україну. Він нагадав, що Галичина, а особливо її східна частина, була за часів Австро-Угорщини найнадійнішим ринком збуту для чеської промисловості, що експорт може ще збільшитися, як тільки Галичина стане частиною багатої та врожайної єдиної України, яка сама зможе задовольнити чехословацькі експортні вимоги та уможливить Чехословаччині стати „Бельгією східної Європи”.Смаль-Стоцький із задоволенням констатував зміну чеських поглядів на українців після того, як останні власними силами повстали у боях зі Скоропадським та німцями, ведені своїми „національними богатирями” Винниченком та Петлюрою. Навіть і „Národní listy” знайшли слова розуміння, як не до „українців”, то принаймні до „русинів”. Переломом у чеській публіцистиці він назвав статтю депутата та професора Циріла Горачка у аграрній газеті „Venkov” з січня 1919 року. Втім, Горачек все ж зробив зауваження про народ, який завжди був настроєм проти Росії та проти Польщі. „Насправді, мало симпатичного є в цьому українському минулому. Але нехай!” – не маємо звісно, право відбирати у українців право на самовизначення. Він вважав, що то не була провина українців, що чехи їх сприймали упереджено. Витоки чеського некритичного русофільства, і не тільки Смаль-Стоцький так вважав, сягали до 1867 року, що приніс з австро-угорським компромісом гірке розчарування для чеських державотворчих устремлінь. Чехи тоді покинули етику Ріґера та Палацького та почали повторювати „вимисли поляків та російських реакціонерів” про українство як про німецько-австрійську інтригу. „Лише коли чеська політика з Австрією дійшла до повного розчарування та почала надіятися лише на Росію, опинилися ми зі своєю слов’янської політикою на фронті протиукраїнському”, писав подібним чином Алоіс Крейчі, один з захисників українства, що працював в газеті „Tribuna”.Автор трактату, датованого 31 березня 1919 року, дав волю своїм мріям. Українці душею і мовою найближчі до південних слов’ян (ця думка з’являлась в українських націоналістичних уявленнях регулярно – прим. Д.С.), до яких чехи тяжіють найбільше; тоді можна було сподіватись у наступний чесько-югославсько-український державний союз, до якого могли входити і болгари. Чехи, як родоначальники ідеалів всеслов’янського зближення, що потім були зіпсовані панрусизмом, дістали б можливість спокутувати свою вину.  20 січня, після годинної аудієнції українського уповноваженого Липинського у президента Масарика, було домовлено встановити дипломатичні відносини і вже 23 січня до Праги могла приїхати дипломатична місія, очолювана поетом та перекладачем Максимом Славинським. Його побічником був професор Смаль-Стоцький, заступником та радником місії був київський чех Вєнцеслав Виговський, колишній редактор видання „Čas” та редактор і видавець київської газети „Čechoslovák”. Розуміння Масарика (а також і загострення чехословацько-польських відносин) та його близькі контакти з деякими виразними особистостями української політики, передусім з призначеним О. Бочковським, уможливило роботу дипломатичної місії Української Народної Республіки в Празі. Так була увінчана глава чесько-українського зближення, що посідає, і попри свою короткочасність, безпрецедентне місце у чеській історії. Чеські погляди на українство були б стриманіші, якби на них не вплинули чесько-польські розбрати, українці, які воювали, отримали конспіративну роль братів по зброї проти пихатих поляків. На поверхню повертались гріхи минулого і пов’язані з ними стереотипи. Проурядова преса докірливо нагадувала, що поляки в Австрії вважались за найспритніший народ, „Галичина їм була видана цілком”, а ось тепер насміхаються з позірних більшовицьких рейдів в ЧСР. При цьому, мовляв, польська політика не ладить з жодним сусідом і всередині країни не править. Тільки демократична польська держава, позбавлена „шляхетських інтриганів та убогих хитрувань польського кола, знайде своє місце по нашім боці”.Польські інтриги картав також інший масариківський денник – „Tribuna”, заснована асимільованими єврейськими журналістами та письменниками вже наприкінці 1918 року як „чеська версія Prager Tagblatt”. „Tribuna” хотіла на вираження подяки новому президенту, що завжди заступався за євреїв перед антисемітами, стати лояльним друкованим виданням нової республіки, але при цьому прагнула залишитися політично незалежною. Автором цього вступного зауваження був, тоді лише двадцятичотирьохрічний, Фердінанд Пероутка, якого назначили відповідним редактором денника. Його ведення очолив Бедржіх Главач, асимільований єврейський журналіст з довоєнним досвідом роботи у виданнях „Čas” та „Nová doba”, який зблизився з рухом реалістів і був членом партії Масарика від моменту її заснування. Ліберальні погляди денника „Tribuna” для українців виявились максимально сприятливими. Польські новини, що звинувачували українців з пробільшовистських настроїв, газета визначила як неправдиві, поляки хотіли таким чином примусити Антанту до рішення контролювати Україну, а українці хотіли бути для Антанти перепоною проти більшовизму. „Улесливі поляки є майстрами фальшивих новин і як вийшло у них інформувати Антанту невірно про спір чесько-польський, інформують її невірно і про суперечки польсько-українські. А вийшло у них і справді викликати у Парижі таке собі упередження проти українців, під приводом, що вони є приятелями німців (...) Якщо і є народ, що заслуговує на допомогу союзу, так це є українці (...)” Статистики, якими поляки інформують світ, „розроблені у старий австрійський спосіб”. У спірних областях було, за словами дописувача, точно 70% українців. Хоч у Львові і є приблизно половина польського населення (але туди зараховані всі євреї), але ціле довкілля є чисто українським. „Йдеться нині про те, чи переможе справедливість, чи улесливість, яка вміє повернутись на долоні і робить політику у салонах та за допомогою жіночих очей. Наслідок цієї суперечки для нас не має бути байдужим”.