УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 12/2009

„Слизький схил“ евтаназії

(Скачати весь номер: 12/2009 [PDF, 2.4 Mb])

   Текст: Марек Ваха, Прага

 

   Історичний досвід ХХ століття спонукає відмовитись від евтаназії. У цій статті проаналізовано приклади Німеччини та Голландії – держав, які мають багаторічний досвід розв’язання проблеми евтаназії.  

 

 

   Термін „евтаназія“ сучасна медична етика дефінує як „активне вбивство пацієнта лікарем на прохання пацієнта“. Іншим часто вживаним терміном є „асистоване самогубство“. Йдеться про ситуацію, коли пацієнт хоче накласти на себе руки, але не здатний зробити це через свою немічність. Тоді лікар готує ін’єкцію зі смертельною речовиною, однак „натискає кнопку“ (в переносному та прямому значенні) сам пацієнт.

 

 

Кауза „baby Knauer“

   Як не різнилися б між собою досвід Німеччини часів Другої світової війни та повоєнний досвід Голландії, в обох випадках маємо ситуацію, що її найкраще описує ідіома slippery slope („слизький схил“ – англ.). Якщо досвід Німеччини можна від початку окреслити як негативний і вартий осуду, то у випадку Голландії на початку був цілком добрий намір полегшити страждання пацієнтів, що, як і багато інших добрих намірів, приніс негативні результати.

   Історія евтаназії в Німеччині надзвичайно повчальна і допомагає зрозуміти, що саме медична етика називає „слизьким схилом“. Цей момент в історії медицини повторюється в різних варіантах, але за однією схемою: спочатку йдеться про незначний компроміс, який лише на крок віддаляє від етичних принципів, далі ще крок, і ось уже нога на „слизькому схилі“ – а закінчується все тим, що опиняємося далеко внизу, у прірві під горою.

   Історію евтаназії національного соціалізму у Німеччині почнемо від одної важко хворої дитини і закінчимо неперервною лінією в таборі Аушвіц.

   В кінці 1938 року з’являється кауза, відома під назвою „baby Knauer“: батько дитини, яка народилася сліпою, без ноги та частини руки і яка, за свідченням лікаря Гітлера, „виглядала як ідіот“, звертається до Гітлера з проханням позбавити його дитини. Гітлер йде назустріч нещасному батькові, після чого пропонує своєму особистому лікарю Карлу Брандту та Філіппу Бухлеру (на той час – високоповажному нацистові) в подібних випадках діяти подібним чином.     

   Наступний сценарій нагадував поганий фільм жахів. Класифікація „подібних випадків“ вражає нелюдською логікою – слабоумство, синдром Дауна (зокрема, у зв’язку зі сліпотою та глухотою), мікроцефалія (хворобливо недорозвинена голова), гідроцефалія (накопичення рідини в порожнинах головного мозку та спинномозковому каналі), параліч і деформації всіх видів. Якщо народжувалася хвора дитина, скликався консиліум з трьох лікарів. У документації дитини лікар позначає червоним кольором знак „+“, якщо вирішив покінчити з життям дитини. А якщо був проти вбивства, то пише синім кольором знак „–“. У випадку трьох червоних „+“ батьків ставлять перед тяжким вибором. Або вони підпишуть документ, в якому погоджуються з тим, що перевезуть дитину в спецклініку зі всебічною медичною допомогою (…і де дитина практично вмирає від голоду, холоду або уколу), або відвозять дитину додому і письмово відмовляються від будь-якої медичної допомоги для дитини. Кількість дітей, які померли саме таким способом, налічується від 5000 до 8000. У зв’язку з наведеним вище вперше вживається термін „Lebensunwertes Leben“ – „життя, негідне життя“.

   По слизькому схилі просуваємось далі – створено програму „Т4“, не-звичайна назва якої походить від місця її виникнення – берлінської вілли на вулиці Tiergartenstraße 4. Програма працює за простою схемою: 1000 : 10 : 5 : 1. На одну тисячу жителів Третього Рейху колись припадало десять людей, що лікувалися від психіатричних захворювань. П’ять з десяти певний час перебували в психіатричній лікарні. І одну особу з п’яти мали включити в дану програму, що, по суті, означало її смерть. Йшлося не тільки про те, аби позбутися „lebensunwertes Leben“ чи „useless eaters“ (некорисних їдців), але й щоб звільнити місця для поранених з фронту та медперсоналу.

   В логіці слизького схилу помітне велике розширення діагнозів. У Т4 вже потрапляють й хворі на шизофренію, епілепсію, невиліковний параліч, сифіліс, енцефаліт, хворобу Хантінгтона (дегенеративний розлад мозку) та інші нейрологічні хвороби, а також особи літнього віку та ті, які перебували в лікувальних установах упродовж останніх п’яти років. І, звісно, ті, в яких не було німецького громадянства – тобто євреї, негри та цигани. Програма Т4 тривала від 1939 р. до 23 серпня 1941-го, коли Гітлер її офіційно зупинив. До того часу було вбито 70 000 пацієнтів.

   Варто нагадати, що вирішальним поштовхом закінчити програму було послання мюнстерського католицького архиєпископа Клеменса фон Галена (а не протест лікарів, як би цього можна було очікувати). „Якщо встановимо принцип, за яким можемо вбивати “непродуктивні” людські істоти – лихо всім нам, коли постаріємо та захворіємо! […] лихо всім інвалідам […], які пожертвували своїм здоров’ям та силами в продуктивному процесі, […] лихо всім нашим воїнам, які повертаються з фронту каліками“, – пише він у пастирському листі 3 серпня 1941 р., і завершує лист пристрасним запитанням: „Хто сьогодні ще може довіряти своєму лікарю?“. Фон Галена не вбили, оскільки режим не хотів робити мучеників з відомих осіб, але щонайменше трьох священиків, які цей лист поширювали, було страчено.

   До кінця Другої світової війни було вбито наступних 70 000 пацієнтів. Важлива деталь: у програмі Т4 вперше використали монооксид вуглецю CO, оскільки пацієнтів було забагато для того, аби продовжувати вбивства за допомогою ін’єкції. Наступним кроком на слизькому схилі стане Аушвіц. Замість СО вживатиметься циклон Б, а жертвами стануть не ментально хворі пацієнти, а здорові євреї.

 

 

5 умов безкарності

   Сучасна історія евтаназії починається у 1969 році, коли голландський лікар Ян Хендрік ван дер Берг у книзі „Medische macht en medische ethiek“ („Медична сила та медична етика“) пропонує, щоб лікарі, застосовуючи досягнення технічного прогресу, вміли припиняти життя своїх страждаючих пацієнтів.

   У 1971 р. трапився перший офіційно підтверджений випадок евтаназії в Голландії. Лікарка Гертруда Постма дає своїй мамі ін’єкцію з морфієм. Мати, що хворіла від невтримання сечі та пересувалася на візочку, помирає впродовж кількох хвилин, а доктор Постма йде зізнатися у своїй провині в поліцію. Після судового процесу, що відбувся у 1973 р., її посадять на тиждень у в’язницю та умовно засудять на три роки.

   Після цього прецедентного випадку евтаназія починає проводитися все частіше. На початку 80-х ситуація в Голландії нестерпна – хоча евтаназія офіційно підлягає покаранню, ножиці між законодавством та реальним життям постійно широкорозкриті. Тому в 1982 р. запроваджуються т.зв. Роттердамські критерії – кодекс, який містить п’ять пунктів. Якщо лікар їх дотримуватиметься, він не буде покараний і причиною смерті може вказати евтаназію. Йдеться про такі умови:

пацієнт мусить бути компетентним і його бажання мусить бути добровільне та свідоме;

бажання пацієнта мусить бути уважно продумане, ясне та повторюване;

пацієнт мусить нестерпно страждати (не тільки фізично) і евтаназія мусить бути останньою можливістю після попереднього недієвого лікування;

евтаназію проводить тільки лікар;лікар мусить проконсультувати випадок з іншим незалежним лікарем, в якого є досвід евтаназії.

   В історію евтаназії увійде й 1991 рік. Комісія, очолювана Джоном Ріммелінком, перевірить статистику смертності в Голландії за 1990 рік і констатує, що з 128 876 випадків смерті у 2300 випадках було здійснено евтаназію, а у 600 випадках – асистоване самогубство. Результати будуть більш-менш очікувані, однак комісія з’ясує й те, що в 1000 випадках дійшло до вбивства пацієнта без його експліцитного бажання померти. Комісія наводить, що більшість пацієнтів не могли вимовити своє бажання і лікарі з власної ініціативи припинили їхнє життя за допомогою евтаназії. Цей факт стане одним з найсильніших аргументів громадськості проти евтаназії. Виникає запитання: чи можна вважати евтаназію милосердною смертю з допомогою лікаря, чи вбивством?

   Результати подібних опитувань на сьогоднішній день не змінюються, за останні роки кількість евтаназій в Голландії зменшилася. Проте вважається, що статистика є оптичним обманом, бо бюрократії навколо визнаної евтаназії настільки багато,що для лікаря комфортніше навести в документах пацієнта іншу причину смерті.

 

 

„Так“ чи „ні“?

   Евтаназія в сучасній Європі є легаль ною в Голландії, Бельгії та Люксембурзі. Гадаю, що в більшості європейських країн вона заборонена законом тому, що небезпека слизького схилу дуже реальна. Навряд чи існує спосіб, як запобігти зловживанню можливим законом про евтаназію і як заборонити, щоб не вмирали від неї люди, які відмовляються від неї, однак не можуть своє бажання вимовити, або вони перебувають під великим тиском родичів, лікарів і т.п. Заборона евтаназії в Німеччині – промовистий факт сам по собі, оскільки там досі живуть сучасники війни й дискусія про евтаназію в цій країні не стоїть на порядку денному.

   Найважливішим аргументом проти евтаназії є виникнення хоспісів. Перший хоспіс імені св. Криштофа виник у Лондоні в 1967 році, в Чехії, наприклад, тільки у 1996 роціу м. Червоний Костелец. На відміну від лікарні, в хоспісі не проводиться т.зв. каузальне лікування (лікування причини хвороби), а тільки лікування паліативне (полегшення болю). Метою хоспісу є створення атмосфери, в якій не принижується гідність людини й за умов, коли вона немічна або помирає.   Питання евтаназії не полягає в дихотомії „довге болісне вмирання в лікарні vs милосердна евтаназія“, а скоріш за все, „немилосердна евтаназія vs достойне вмирання в хоспісі, в присутності родичів та ласкавих працівників“.

   В концентраційному таборі Аушвіц, у першому в’язничному бараці можна прочитати мудре застереження філософа Джорджа Сантаяна: „Народ, який не пам’ятає свого минулого, приречений знову його пережити“. Тож побажаймо собі, щоб досвід цих двох європейських країн, яким би він був несхожим, примусить нас глибше замислитися над потенційними наслідками закону про евтаназію та про те, чим, властиво, є ота прокламована „гідна смерть“.

 

Український журнал