Винні невинні
(Скачати весь номер: 11/2007 [PDF, 2.7 Mb])
Текст: Івана Ґрешлик, Прага
Три роки тому одна чеська знайома майже шепотіла, розповідаючи мені на вулиці, що роздобула самвидав Кундерової «Нестерпної легкості буття». Розмова продовжилася тим, що вона просила позичити «Дванадцять обручів» Андруховича. Бо нібито від свого знайомого (чеха!) чула, що книжка кльова, а те, що доведеться читати в оригіналі — не проблема. Знайшовши торік у лондонській National British Library згадану книгу Кундери чеською мовою, видану в Торонто 1989 року, я не могла не пригадати нашої розмови.Разом із чеським «скарбом» там можна було знайти і «FM Галичину» Тараса Прохаська, і «Біґ мак» Сергія Жадана, і чимало інших українських, словацьких та польських сучасних авторів — книги, що їх у пряшівській та празькій бібліотеках ніхто навіть не шукає, знаючи, що їх там нема. Пряшів і Прагу згадую невипадково. В кожному з цих міст є кафедра україністики. Отже, є і викладачі, і студенти, і бодай декілька науковців. Проте, якщо не брати до уваги празьких архівних залишків, в бібліотеках обидвох міст бракує сучасних видань історико-політичного спрямування, а про іншу фахову літературу, словники та художню книгу годі й говорити. Хоча треба визнати, що Прага все ж почувається краще за Пряшів. У Празі можна знайти Забужко, Андруховича та Жадана, виданих у 2004–2005 роках, є і кілька сучасних словників. Проте єдиною можливістю добратися до найактуальніших публікацій залишається поїздка в Україну, або візит до західних архівів та бібліотек.
Є звідки, та нема для кого
Виявляється, що української сучасної художньої та наукової літератури в чеських та словацьких бібліотеках немає тому, що до цих книг ніхто не виявляє інтересу. Так пряшівська університетська бібліотека (УБ) дає можливість викладачам та аспірантам замовити книги, які їм потрібні для занять зі студентами. Достатньо заповнити формуляр, і якщо книга сучасного видання, бібліотека її купує. Якщо ж комусь потрібне видання з 90-х, УБ купує книгу в антикваріаті, або її доводиться шукати через приватні контакти. Минулого року УБ задовольнила 95 відсотків замовлень викладачів, причому здебільшого йшлося про закордонну літературу. В 2006 році із 6681 нових надходжень 3209 видань УБ придбала, 3029 — їй подарували, а решту було отримано через обмін. Що ж до браку книжок сучасних українських авторів, у цьому винні не працівники бібліотеки, які їх не купують, а той факт, що цих книг ніхто в них не просить. Тому єдиний спосіб контактувати із живою українською мовою — читати сучасні українські журнали, теж, до речі, зовсім не замацані від частого гортання. Парадоксально, що український фонд УБ налічує чи не найвищий відсоток книг зарубіжної літератури. Із загального числа 290 000 книг 10% складає саме україномовна література. За словами директора УБ, Петра Галька, українські книги (на відміну, скажімо, від російських) просто «не йдуть» і припадають пилом на полицях. Можливо, і через те, що кількість студентів-україністів, у порівнянні із обсягами фонду, надто мала. Що ж до проблеми поповнення фонду, П.Галько радо згадує «сумчастий період», який тривав до другої половини 90-х. Чеським викладачам, які читали лекції у Львові, УБ просто видавала порожні сумки, а через місяць, ці сумки, заповнені книжками, лектори привозили назад, зігнуті непосильним тягарем. Коли однієї книги траплялося більше, ніж три примірники, бібліотека налагоджувала обмін з іншими словацькими книгозбірнями та чеською Слов’янською бібліотекою. Зараз такого нема. Хоча викладачі й далі привозять з-за кордону книги, однак тепер — для приватних потреб, а не для студентів та бібліотек. Проблемою надалі лишається закупівля українських книжок безпосередньо з України. «Для нас не є проблемою купити книгу з Нової Зеландії, але з України — так. На сході книги видає бозна-хто, бозна-де, і продають їх бозна-як», — каже директор. Книга з України часто дорожча за американську, оскільки її іноді доводиться замовляти через Пітсбурґ. А інколи —навіть національним українським субдилерам важко роздобути українську книгу. Безумовно потрібною є співпраця з реномованими видавництвами, що мають розвинуту мережу дистрибуції. А таких в Україні або справді немає, або їм вистачає власного торгового ринку... Щодо річного бюджету УБ (біля 60 500 євро), зазвичай найбільше «економиться» на художній літературі. За словами директора, якби менеджмент бібліотеки не зумів скористатися грантами та зекономити на службових поїздках, семінарах, папері та тонері, перевівши ці гроші на купівлю книг (в році 2006 йшлося про 1000 євро), у читальному залі не було б навіть сучасної української преси. В порівнянні зі зростаючою кількістю студентів та спеціалізацій у Пряшівському університеті (ПУ) коштів для УБ виділяється замало. Крім того, бюджет залежить і від ректора, і від заступників міського управління, які можуть, але не мусять виділити бібліотекам гроші.
«Бібліотека, яка не купує книги — мертва»Так стверджує П.Галько. Пряшівська УБ — одна з тих, що книги купують. Інші виживають із дарів та обмінних фондів. У згаданих словацьких і чеській бібліотеках роками не поповнювали фонд власною сучасною художньою літературою, не те, що зарубіжною. Загалом проблема художньої літератури в Пряшеві нагадує зачароване коло. Традиційно спеціалізуватися на белетристиці «повинна» Обласна бібліотека ім. П.О.Гвєздослава, якій для поповнення асортименту також бракує фінансів. Жалюгідна ситуація і з україномовними словниками та науковими публікаціями. Пряшівські україністи чомусь забувають про видавничу справу. Складається враження, що крім освоєння грантів та 24 тижнів викладання впродовж навчального року, у справі популяризації української культури вони не бачать потреби.Великою допомогою в минулому був закон, який зобов’язував видавництва надсилати вісімнадцятьом науковим бібліотекам Словаччини кожну видану ними книгу. Тепер, після зміни законодавства, видавець повинен віддавати бібліотекам лише ті книги, наклад яких перевищує 500 примірників. Ситуацію з україномовною літературою не покращує і Державна наукова бібліотека (ДНБ) в Пряшеві, що орієнтується на потреби факультетів ПУ (себто переймається передовсім педагогічними, мовознавчими та історичними виданнями). До 1989 року ДНБ замовляла тільки регіональні українські наукові видання. Зараз завдяки комп’ютеризації можна з’ясувати, як часто читачі замовляють ту чи іншу книгу, і у випадку нестачі докупити кілька примірників (але не більше п’яти однієї книги). Бракує також професійних видавничих баз, які опікувались би внутрішнім, факультетним книговидавництвом. Порятунком для ДНБ є закон про обов’язковий примірник та дарунки доброзичливців. Але тут знову йдеться здебільшого про конференційні матеріали та неактуальні видання. Директорка ДНБ, Валерія Завадська твердить, що їх не цікавить комерційна та перекладна белетристика, за винятком хіба регіональної, потрібної студентам для навчання. Що ж, це — цікава позиція. От лише важко уявити собі ситуацію, в якій, скажімо, передові пряшівські професори, науковці та студенти англійської філології користалися б виключно регіональними англомовними виданнями...Процес поповнення фонду української книги зупинився у всіх згаданих бібліотеках після 1989 року. Завадська згадує, що в Чехословаччині після 1989-го миттєво знайшлися підприємці-дистрибутори, які скористалися можливістю вільно привозити книги із Західної Європи та Америки, та, на жаль, не знайшлося жодного, хто контактував би з українськими видавцями (у випадку з російською книгою ДНБ скористалася деблокацією боргів словацьким урядом, завдяки чому поповнився книжковий фонд багатьох словацьких бібліотек). Позитивною видається для ДНБ співпраця з українським консульством у Словаччині, яке забезпечує перевезення книг дипломатичним шляхом, передає бібліотеці газети та журнали, що надходять з України. Українські дипломати в Чехії допомогою бібліотекам не переймаються. Причому празька «Слов’янка», як звикло називають Слов’янську бібліотеку, безпроблемно співпрацює з дипломатами та бібліотеками Болгарії, Росії, Білорусі. Про сучасні українські видання ДНБ інформації не має, списки з пропонованою літературою не отримує, викладачі нічого не вимагають. Бюджету ДНБ вистачає тільки на щоденні витрати та заробітну платню, а якщо, не приведи Господь, почне крапати зі стелі, або затопить депозит, про поповнення фонду взагалі можна буде забути. На відміну від УБ, ДНБ гроші на купівлю книг отримує з різних інших фондів. На книги та журнали виділено 36 300 євро, а потрібно 60 600 євро, оскільки закуповуються й фахові журнали (річна передплата одного професійного часопису може коштувати навіть 600 євро). Парадоксальність ситуації з пряшівською ДНБ ще й у тому, що за профілем вона (на відміну від інших бібліотек Словаччини) донедавна спеціалізувалася саме на україністиці та русистиці.
І заборонене смакує, якщо мусить
Пряшівська ДНБ займається тим, чим не повинна була б займатися: ксерокопіює оригінали словників, історію української літератури. Іншого виходу немає. Викладачі на заняттях користають із українських словників 50-х, 60-х років. Марія Няхай, директорка Слов’янської читальні, «позичає» бібліотеці власні примірники для виготовлення ксерокопій. Вона підтверджує, що сучасних українських словників бібліотеки не мають, з мовознавчих та літературознавчих видань безсистемно трапляються окремі книги, художньої літератури ж немає зовсім. Розв’язати проблему могла б угода з Львівською бібліотекою, фонди якої налічують близько 7 000 000 книг. Однак ДНБ зі своїм фондом у півмільйона не мала б що запропонувати львівській в рамках бодай формального обміну. М.Няхай додає, що студенти все ще не вміють працювати з джерелами і використовувати їх у своїх дипломних роботах. Багато хто навіть не знає про існування читальні. «Не певна, чи ті книги взагалі комусь потрібні», — скептично закінчує вона нашу розмову. Празька Слов’янська бібліотека (СБ) до середини 90-х співпрацювала з Національною бібліотекою ім. В.І.Вернадського та парламентською бібліотекою. Перша з них щороку висилала список п’яти сотень книг, які видавала «Наукова думка». З цього переліку СБ могла вибрати і отримати сотню томів. Згодом список скоротився на половину. А ще пізніше співпраця обірвалася цілком. Тому дивом видалося те, що цього року парламентська та національна бібліотеки знову надіслали тематичні списки пропонованих книг. Результат відновленої співпраці буде помітний лише згодом. Приватні дари дістаються і «Слов’янці»: від 1995 року їй допомагає пан Шафовал з Мюнхена, який щороку особисто привозить до Праги українські виданнями з Німеччини, Канади, США, Данії, Бельгії. Як дипломатично висловлюється Їжі Вацек, працівник СБ, проблема не в контактах з Україною загалом, а лише з українською пресою. Ситуація повинна прояснитися в листопаді цього року, коли СБ в Києві на офіційному рівні обговорюватиме питання співпраці. Подібно, як у Пряшеві, в Празі також закликають читачів до пропозицій на поповнення фондів, але, як каже Ї.Вацек, «за весь час моєї праці тут, я не пригадую, щоб хтось побивався за українською книгою».Бюджет Празької Національної бібліотеки (69 000 євро), яким користується і СБ, розрахований на купівлю та обмін, причому на придбання західних славістичних видань грошей їм уже не вистачає. Трагіфарсом видається факт, що СБ довідується про сучасні українські видання з московських пропозицій російської літератури. А те, що по суті відбувається поступова ліквідація Бібліотеки української літератури в Москві, лише додає присмаку абсурду.Справу з українськими книгами гальмують не лише фінанси, митні справи, брак професійних дистрибуторів (хоча, кажуть, у Празі є російський підприємець, який може завозити українську літературу, але за шалено завищеними цінами). Гальмує справу передусім байдужість словацьких і чеських україністів. Які, здається, керуються правилом, «хто захоче, той знайде».P.S. для Клари С.: Кундера, який роками вагався дати згоду на чеський переклад своєї книги, мабуть сміявся би крізь сльози. «Нестерпну легкість буття» тепер
можна купити в мережі чеських продуктово-господарських супермаркетів, разом із мікрохвильовою пічкою, скажімо. Однак Андруховича там не знайдеш. Треба йти в «Слов’янку». Або їхати в UA.
