УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 1/2010

Президентом стане той, хто щиріше посміхатиметься

(Скачати весь номер: 1/2010 [PDF, 2.3 Mb])

   Текст: Богдан Бачинський, Львів

 

   Якщо ти не цікавишся політикою, політика зацікавиться тобою. Цей вислів став особливо актуальним напередодні президентських виборів, коли від голосу українців нічого не залежить.

 

    В Україні цей вислів громадськість зрозуміла давно, втім, лише буквально. Політичні шоу, які за популярністю конкурують із бразильськими серіалами, мають універсальні для української влади функції. З одного боку, вони втамовують суспільну цікавість, а з іншого, переситившись шоу-програмою, українці не мають наміру брати участь у реальній політиці. Чим відвертіше, брудніше, детективніше шоу, тим менше люди вірять політикам і тим віддаленішими стають вони від участі в політиці. Таким чином, уся публічна політика за 5 років перетворилася на шоу. Воно фактично стало заміною процесу демократичних виборів. Громадськість споглядає дійство на блакитному екрані та вже навіть не має бажання зазирнути, що коїться за ним.

 

Зрозумій: тобою править мафія

   Українці перетворились на глядачів, які навіть не мріють стати режисером. Їхню пасивність зумовила відсутність ефективного громадського контролю, а відтак і призвела до перетворення демократії на безвідповідальну партійну диктатуру, яка часто межує з анархією. Коли в прямому ефірі найвищих посадових осіб держави аргументовано звинувачують у порушенні закону, а в підсумку не виписуються навіть іністративні штрафи, не говоячи вже про відкриття справ, то народ розуміє, що ним керує мафія. Коли ж перші особи у прямому ефірі аргументовано звинувачують своїх підлеглих у злочинах, і після цього також не слідує жодних дій від правозахисних органів, то народ розуміє, що або йому вішають локшину, або мафія вкоренилася занадто глибоко. Останні 5 років в країні утвердилося фактичне двовладдя. І, на жаль, все йде до того, що президентські вибори це двовладдя ще більше вкоренять у політичну систему України. Обидва основні кандидати на найвищу посаду – Юлія Тимошенко і Віктор Янукович – почергово обіймали пост прем’єр-міністра. Влада на місцях також повністю розділена між двома партіями. БЮТ домінує на Заході та в Центрі, а Партія регіонів – на Сході та Півдні. Отож обидва кандидати на своїх „рідних“ електоральних полях стійко асоціюються із владою, із усіма позитивними та здебільшого негативними висновками. Не дивно, що напередодні необхідності зробити свій вибір між Ю та Я, Віктор Федорович здобув чимало нових прихильників в „помаранчевих“ регіонах, а Юлія Володимирівна – навзаєм – у „біло-блакитних“. Ці тенденції є наслідком глобального розчарування виборців. Адже відповідальність за усі негативні тенденції, які відбулися в економіці та політиці країни протягом „помаранчевого періоду“, лежить на цих двох політиках та їхніх командах. Це розчарування змушує виборця на Сході думати, що „гірше за донецьких не буває“, а на Заході з почуттям національного пригнічення приглядатися до „проффесора“ і думати: „а може, він не такий вже й поганий?“

 

Яке їхало, такого здибало

   Чому українці розчарувалися? Тому що замість обіцяних реформ вони отримали політичне шоу на три акти. Що очікує від України Європа? Ні, не стабільності, а закондавчих реформ. Що ж пропонують громадськості сьогоднішні лідери президентської кампанії? Все, що завгодно, тільки не реформи. І Юля, і Вітя розсипаються в обіцянках, як колядники, що зайшли в чергову хату. Ніби мантру повторюють обіцянки, які були дані ними на минулих і позаминулих виборах. Особливість цих президентських перегонів у тому, що головні кандидати є абсолютно однаково погані. Якщо у 1998 році українці обирали між поганим Кучмою та ще гіршим Симоненком, то цей вибір був хоч і неприємним і вимушеним, але логічним. Тоді боролись проти повернення комуністів. Якщо не за когось, то проти чого голосувати 17 січня? Обидва кандидати не є патріотами української держави, обидва довели свою неефективність як політики і яку правлінці, обоє сповідують бінарну зовнішню політику, бажаючи і Європу задобрити, і Москву не образити, обох оточують особистості, проти яких у 2004-му люди вийшли на Майдан, обоє мають статус народних злодіїв, в обох рейтинг особистої підтримки зовсім не трансформується у рейтинг довіри. Цим двом уже більше немає чим мірятись. Тому обирати будуть того, хто краще посміхнеться на камеру, хто розкаже смішніший анекдот про опонента; або, може, просто гадати на кавовій гущі, хто з них двох принесе країні менше лиха?

 

Весни вже не буде

   Ще однією особливістю кампанії є те, що кандидати навіть не намагаються переконати виборців, що вони щось зроблять для країни чи для кожного зокрема. Кампанія проходить без жодної інтелектуальної дискусії про майбутнє, ніхто не презентує програм чи перших десяти кроків, не йде мова також і про команду, яка формуватиме уряд. Основною спільною тезою „Я і Ю“ є наведення порядку після перемоги. Янукович обіцяє розігнати парламент та знову переписати виборче законодавство, так, щоб вибори до всіх органів влади проводились раз на 5 років. Тимошенко просто каже: „Україна – це я“, а це означає, що після перемоги навіть цей парламент буде танцювати під її дудочку, не говорячи вже про всі інші владні органи. Звісно, обоє кандидатів, хоч поки публічно і не заявляють, але дуже голосно думають про внесення змін до Конституції, які б повернули президенту повноту влади. Саме тому сьогодні в близькій орбіті до обох кандидатів з’явився Віктор Медведчук – хрещений батько конституційних змін, які вкрали перемогу в помаранчевого Майдану. Тому всі розуміють, що після політичної зими 2010-го весна вже не прийде. Знову розпочнуть закручувати гайки. Закручувати їх буде той, хто вміліше рахуватиме голоси та ефективніше воюватиме у судах. А це буде доволі важко зробити демократично. Адже навіть при фінансовому стимулюванні у штабах обох кандидатів суттєво бракує представників на виборчих комісіях та спостерігачів. Люди не хочуть відстоювати результати виборів, а партії самостійно це зробити неспроможні. Тому фальсифікацій буде значно більше, ніж у 2004 році, коли над кожним голосом тряслися представники обох команд.

 

Голосуватимуть за нього, тільки б не за них

   Лакмусовим папірцем президентських виборів, мабуть, стане Сергій Тігіпко. Він вдало передбачив логіку кампанії, вигідно презентувавшись поряд із найстабільнішим та найкрасивішою, як найсильніший кандидат. Чимало виборців купились на цей дешевий трюк. Тож бізнес-проект колишнього керівника виборчого штабу Януковича та донедавна радника Тимошенко чим далі набирає все більше дивідендів. За деякими, – швидше за все, сфабрикованими, але все ж гарно розповсюдженими, – результатами соціологічних опитувань Тігіпко вже посідає третю сходинку президентського хіт-параду. Той, кому він публічно продасть результати своїх капіталовкладень, трансформованих у голоси виборців, і стане наступним президентом. А людей, які побачили в ньому альтернативу, знову кинуть. Нічого особистого, тільки бізнес.

   Що ж робити виборцям, які за 5 років свободи так і не навчились нею розумно користуватись? А відтак не відчули радості від неї, а тому і не готові її захищати. Що робити виборцям, якщо одна частина еліти та інтелектуалів сама зневірилась і самоусунулась від громадського контролю, а інша завжди страждала на колабораціонізм. Що робити виборцям, якщо єдину надію на третю силу, на нову людину зруйнували недолугі дії московських політтехнологів та вдалі дії піарщиків з ворожих таборів? Хто має стати на сторожі свободи, якщо журналісти перші, хтоцю свободу продав? У такій ситуації голосно почали лунати заяви про те, що, мабуть, Ющенко не такий і поганий, як про нього говорили. Багато хто голосуватиме за нього, щоб не голосувати за них. Іронія долі полягає в тому, що в президента незалишилося команди, яка б захистила голоси зневірених виборців. На жаль, для більшості виборців, які у 2004 році повірили у краще майбутнє, місія Ющенка обмежилась війною з вітряками. Очевидним є те, що українці попали у сіті своєї байдужості та безпорадності. Якщо протягом 5 років політичної свободи в країні не знайшлося достойної людини на найвищу посаду, значить, українці на це не заслужили.

   Адже відомо: кожен народ має ту владу, на яку заслуговує.

Український журнал