Ukraiński Żurnal - 1/2010

Андрій Курков: „Люблю своїх персонажів, навіть негативних“

   Розмовляв: Андрій Любка, Ужгород - Київ

   Коли я був школярем, популярний український телевізійний канал крутив рекламний відеоролик про книжку Андрія Куркова „Пікнік на льоду“. Пам’ятаю, що я довго не міг зрозуміти, кому й навіщо спало на думку рекламувати книжку (товар, на мою тодішню думку, абсолютно нікому непотрібний), і хто такий цей Андрій Курков, якого голос за кадром називав „найпопулярнішим письменником із СНД у світі“. Я тоді заглянув у свою шкільну хрестоматію з твердим наміром почитати, що ж такого пише цей відомий письменник, але, певна річ, нічого не знайшов. „Знову дурять“, – подумав я.

    Відтоді багато води спливло. Сьогодні ім’ям Андрія Куркова не здивуєш, напевно, вже навіть школяра. Успішний український російськомовний письменник, сумарний тираж книжок якого у світі вже давно перевалив за мільйонну позначку, Андрій Курков є справді зіркою і водночас ремісником літератури. Надзвичайно працьовитий, завжди усміхнений, чемний і невимушений, він може вільно відповісти на ваше запитання чи розказати про свої книжки п’ятьма мовами, поговорити про походи в зимові Карпати, порекомендувати хороше вино чи висловити свою думку щодо подій в Іспанії або Австрії.

   Автор справді цікавих і захопливих книжок, надзвичайно світла і товариська людина, Андрій Курков був дуже доброзичливим і веселим під час цієї розмови. Сподіваюся, ви це відчуєте. 

Андрію, зараз, коли ви наближаєтеся до піку своєї письменницької кар’єри, не виникає враження, що все це – лише сон?

Ні, навпаки. Я дедалі більше відчуваю реальність всього, що зі мною відбувається. Хоча деякі моменти, коли минає час, здаються снами, наприклад, перебування з дружиною в гостях у президента Ісландії, коли він запросив до себе в резиденцію ісландських письменників і виявилося, що їхні книжки є у нього в особистій  бібліотеці й він їх читав. Уявляєте, по резиденції з келихами вина бродять письменники, деякі мають трохи дикий вигляд, неголені, і серед них бродить з келихом вина президент країни на ім’я Олафу!

Колись, у зовсім юному віці, ви писали вірші. Тепер таке бажання не навідується?

На все свій час. Я припинив писати вірші в 22–23 роки і більше до цього заняття не повертався. І зараз не виникає бажання, хоча відчуваю, що зміг би продовжувати свої „глумізми“ і далі. Чому? Мабуть, тому, що в Україні вистачає гарних талановитих поетів, а я би просто бавився і все одно не захотів би їх видавати.

Ваш рецепт: що треба для того, аби написати хороший роман?

Якби був рецепт, то він коштував би дорого і його купували би нездари і ставали б авторами бестселерів. Мій успіх, мабуть, у тому, що я маю свою уяву, фантазію, свій стиль наративу, люблю чорний гумор, люблю своїх персонажів, навіть негативних, і пишу не для себе, а для читача. Для читача взагалі, а не для якоїсь конкретної групи. І пишу тільки те, що мені цікаво писати. Було кілька разів, що історія, яку я писав, раптом ставала для мене нецікавою. І я зупинявся і відкладав написане. Брався за щось інше.

„Хороший“ роман і „успішний“ роман – це різні речі чи одне й те ж?

Ні, це зовсім різні речі! Хороший роман рідко стає успішним, хоча приклади є – взяти хоча б романи Умберто Еко. Мій найуспішніший роман „Пікнік на льоду“, наприклад, не є моїм улюбленцем. Може, не тому, що він написаний легкою мовою, динамічно, а тому, що його „залюбили“ читачі в 65 країнах і він мені більше не належить. А ось романи „Бікфордів світ“, „Географія одиночного пострілу“, „Сади пана Мічуріна“ – мої найкращі твори, які ніколи не будуть „успішними“, бо я в них вклав набагато більше, ніж більшість читачів зможуть перетравити. Хороший, або навіть геніальний роман Євгена Пашковського „Щоденний жезл“ не може бути успішним, бо прочитати його до кінця може людина дуже розумна, багата, що має безліч вільного часу, щоб сидіти зимовими вечорами біля каміна з книжкою в руці. Таких людей у нас надто мало!

Під час одного з фестивалів я став свідком вашої дивовижної працездатності: ви приходили на сніданок першим і казали, що вже встигли попрацювати, а після вечері, коли розмова лише розпалювалася, раптом казали, що у вас з’явилося натхнення і йдете трохи писати. Так було завжди, чи ви виховали в собі цю працьовитість?

Мабуть, так було завжди. Чи майже завжди. Я люблю спілкуватись, але інколи раптом відчуваю втому від розмов – здається, що я вже це чув чи сам говорив, і тоді виникає бажання не витрачати час на розмови, а краще попрацювати. Поки у мене не було дітей, я навчився вставати о п’ятій ранку і сідати за друкарську машинку чи, пізніше, за комп’ютер, і писати до одинадцятої. Тож день тільки-но починався, а я вже був страшенно радий, що кілька сторінок вже написано. Тепер, звичайно, трохи складніше працювати, але я намагаюся більше писати під час подорожей і фестивалів, адже коли я в Києві, маю безліч справ, родину, різні проекти. А вставати о п’ятій уже не можу – немає сенсу, бо з сьомої все одно треба збирати дітей до школи.

Що потрібно українському письменникові й українській літературі для успіху за кордоном?

Потрібна активність і автора, і видавця чи агента. Потрібно, щоб автор розумів: яка чи які з його книжок будуть зрозумілі іноземному читачеві – щоб не витрачати час і зусилля марно. Треба вчити німецьку, англійську тощо. Треба вміти говорити про свої твори цікаво і з ентузіазмом, треба навчитися заряджати і українських потенційних читачів бажанням прочитати романи автора. Треба розуміти, що шлях до іноземного читача може тривати роками і навіть десятиріччями. У мене цей шлях забрав 18 років!

Як вважаєте, чи ваша головна книжка вже написана?

Так, таких романів два: „Бікфордів світ“ і „Географія одиночного пострілу“. Якщо я раптом напишу щось більш вагоме, я буду тільки ще щасливішим.

Розкажіть про свою роботу в Одеській виправній колонії.

Це була військова служба у внутрішніх військах. Мене відправили охоронцем в Одеську в’язницю, де я виявився старшим від своїх офіцерів! Ночами мені давали ключа від кабінету начальника штабу і там я писав – спочатку доповіді для замполіта – на це йшло години дві, а потім до ранку писав казки і прозу. Так минуло 18 місяців, про які я не шкодую, бо, звичайно, досвіду набрався цікавого, спілкувався і з зеками, і з професійними „контро лерами“ – охоронцями. Кілька разів пробував описати тойчас, але відчуваю, що ще не можу – треба, щоби все це було в далекому минулому, тоді буде легше про це писати.

Як ви ставитеся до критики? Чи має право хтось критикувати особу письменника чи таке право стосується лише його текстів?

До професійної критики ставлюся прихильно. Інколи після рецензії в газеті я повертався до вже виданого твору і щось змінював для наступного видання. Що стосується особи письменника, якщо письменник – особа публічна, то, звичайно, публіка або критики мають право критикувати його як особу: за публічні виступи, за нещирість, за політичну пристосованість, за службу – письменник не має права нікому служити, окрім читачів і книжок. Він може служити істині, якщо наважиться, і якщо він настільки розумний, що може відрізнити сьогоднішню „істину“ від вічної.

У такому разі, чи письменник повинен бути публічною людиною, висловлювати свої судження з приводу різноманітних подій, брати участь у фотосесіях, фестивалях, музичних і телевізійних проектах, чи повинен просто писати?

Кожен письменник вирішує це питання для себе сам. Є письменники публічні, є – камерні (в усіх сенсах). Для письменникових книжок краще, коли автор – людина публічна. Але часто публічність письменника захоплює його цілком, і він забуває, що треба писати тексти. Автор у будь-якому випадку своєю публічністю не може замінити власні тексти.

Який ваш прогноз щодо політичного і культурного майбутнього України?

Думаю, нам доведеться чекати, поки покоління, народжене після 1985 року, стане активніше впливати на життя країни. Коли ці люди прийдуть до влади. Сьогоднішні пенсіонери, що затрималися в українській політиці, не можуть змінити країну більше, ніж її вже змінили звичайні люди. Культура у нас прогресивніша за політику, тому наших письменників, поетів, музикантів приймають за кордоном краще, ніж наших політиків. А це означає, що культурно ми будемо інтегровані в Європу раніше, ніж політично.

Про що буде ваш новий роман? І над якими культурними проектами зараз працює Андрій Курков?

Проектів багато. Закінчую сценарій 8-серійного телефільму за романом „Остання любов президента“, пишу статтю про Олександра Купріна для підручника російської літератури, маю дописати роман „Садівник з Очакова“, продовжую займатись конкурсом короткого роману „Євроформат“ (інформація на сайті www.alterpress.com.ua), очолюю журі міжнародного конкурсу есеїв „Народжені в 89-му“, що його заснувала газета „Файненшл Таймз“ і два банки, займаюся просуванням минулорічних переможців конкурсу „Євроформат“ Валентина Терлецького і Дарії Іванової – їхні романи-переможці було видано навесні 2009 року.

Ви колись зауважили, що деякі з ваших книжок „збуваються“, як-от сюжет про отруєння кандидата в президенти, чи не виникала ідея написати роман, в якому Україна постає передовою державою Європи?

Зараз мені хотілося б написати роман узагалі без політики. І це, здається, виходить. Може, коли я побачу серйозні зміни в українській політиці, нові молоді обличчя, я напишу такий роман.