Ukraiński Żurnal - 1/2010
Андрій Курков. Добрий янгол смерті (уривок)
(Скачати весь номер: 1/2010 [PDF, 2.3 Mb])Джамшед, худорлявий невисокий казах із повсякчас усміхненими очима, жив у юрті з двома доньками – Гулею і Наташею. Гуля була неймовірно вродливою, довгоногою, з вражаюче чистим обличчям, що особливо впадало в око, коли поруч стояла Наташа, обличчя якої було жорстоко побите віспою. Обидві були на голову вищі за батька.
Я повільно приходив до тями, лежачи в юрті на якійсь купі дрантя і косуючи оком на яскраве сонячне світло, що пробивало собі шлях крізь трикутник відгорнутої запони.
Лежав я вже другий день, усе ще відчуваючи скутість м’язів і суглобів. Але це був другий день притомності. Скільки я лежав до того – мені поки що було невідомо. Господарі юрти хоч і доглядали мене, але мовчки, наче боялися, що говорити мені ще небезпечно. Мушу зізнатися, що й у мене не було впевненості, що я можу говорити. Язик мій важким каменем лежав у роті, й сама його кисло-гірка нерухомість викликала час від часу нудоту. Кортіло прополоскати рота якимось зубним еліксиром.
Підійшла Гуля в довгій зеленій сорочці-сукні й білих штанях. У руці – велике горня. Нахилилася наді мною, піднесла горнятко до вуст. Я розтулив рота, й у нього влилася кислувато-молочна рідина – не зовсім те, чого б мені зараз хотілося. Але я випив, тим більше, що губи пересохли й доторк прохолодного фаянсу горнятка виявився приємнішим за напій. Так само мовчки Гуля відійшла від мене, порилася в картонному ящику, який стояв на землі, й вийшла.
Я лежав сам десь півгодини, а біля юрти голосно й красиво звучала казахська мова – Джамшед про щось сперечався зі своїми доньками. Потім стало тихо. Я заснув. Мене збудила прохолода. Здивований, я розплющив очі й одразу поглянув на відгорнуту запону. Надворі було ще ясно, але вже не сонячно. Потріскувало вогнище, якого не було видно, але те, що воно було поруч, праворуч від входу до юрти, підтверджували відблиски вогню на лівому боці відкинутої запони. Я звівся на ліктях. Тіло було ще важким, але вже починало слухатися. Принаймні руки вже повністю мені підкорялися, і я, спираючись на них, піднявся, сів і, спустивши ноги на килим, завмер. Посидів так хвилин десять, потім підвівся і, похитуючись на ще не цілком підконтрольних ногах, підійшов до виходу. Визирнув.
Біля вогнища сидів Джамшед, ліворуч від нього височіла купа сухої ковили і якогось чагарнику. Перед ним, до мене спинами, сиділи його доньки, а за ним, метрів за десять, стояла пара верблюдів. Верблюди стояли нерухомо, і через це спочатку здалися мені одним довгим багатогорбим верблюдом, що затулив частину вечірнього обрію та неба. Але один із них раптом труснув головою, і одразу ж моє видіння перетворилося на реальність. Потім другий верблюд зробив крок назад і нахилив морду до піску.
– А! Підходь! – гукнув до мене Джамшед.
Я підійшов, усівся між ним і доньками.
– Ноги не болять? – запитав він гарною російською мовою.
– Ні, вже не болять...
– Пощастило тобі, – вів далі Джамшед. – Якби не Хатема – так би й загинув зовсім.
– Яка Хатема? – запитав я, озирнувшись на дівчат, імена яких уже знав. Джамшед кивнув у бік верблюдів.
– Хатема шмат брезенту помітила, підійшла й почала тягнути...
Ми їй кричали-кричали, потім наблизились і теж побачили. От, витягнули тебе... Не всім так щастить...
– Дякую, – сказав я і кинув погляд на верблюдів, одному, а точніше, одній із яких я завдячував життям.
– Ішов куди? – запитав Джамшед.
– Форт-Шевченко.
– А чого пішки?
Я знизав плечима.
– Мандрівник? – знову запитав Джамшед. Я зітхнув.
– Хріновий із мене мандрівник, – щиро промовив я після недовгої паузи. – Чому, – не погодився Джамшед.
– Сюди дійшов, значить, уже мандрівник. А чого один, без жінки?
– Немає в мене жінки...
Джамшед замислився, потімозирнувся і подивився на своїх верблюдів.
– А навіщо тобі Форт-Шевченко?
Потріскувало багаття, з’їдало все нові й нові покручені гілочки чагарнику, який Джамшед наосліп згодовував йому. І доньки його сиділи тихо й нерухомо, наче й не слухали розмови.
– Я з Києва, – почав я повільно говорити, намагаючись відповісти так, щоб не обманювати, але й не розкривати геть-чисто мету своєї мандрівки. – Хотів подивитися на місця, де Шевченко служив...
– Ти українець? – здивувався Джамшед.
– Ні, росіянин. Але живу в Києві, все життя...
Джамшед закивав.
– Добре було би тобі з Акирбаєм зустрітися, – промовив він і водночас задумливо кивав головою.
– Акирбай про акина Шевченка багато знає. Він із його ріднею приятелював...
– З якою ріднею? – здивувався я.
– З казахською ріднею... З прапраправнуком, поки той не загубився в Каратау. Там наче й губитися нема де, а пішов і пропав...
– Та не було в нього ні синів, ні онуків, – сказав я досить різко.
– Ну, одружуватися він, ясна річ, не міг. Солдатам не дозволяли. Але сина йому одна казашка, дочка чередника, народила... З того часу рід продовжувався, і в ньому всі чоловіки хорошими акинами були. І останній, який в Каратау пропав, теж славний акин був. Дуже гарний був акин... Ще в радянський час міг на ходу будь-яку статтю із „Правди“ віршами переказати. Ось який був акин! Я такого ні до, ні після не чув! А доньки Джамшеда сиділи нерухомо і мовчазно, мов сфінкси, і стало мені від цього якось ніяково. Навіть верблюди, або верблюдиці, – й ті ворушилися, фиркали, видавали якісь звуки, а від Гулі й Наташі – ні зітхання, ні дихання. А мені раптом так закортіло жіночий голос почути. Тим більше, що чув я, як вони з батьком розмовляють, поки я в юрті лежав.
– Джамшеде, – посміливішав я і запитав: – А чому вони мовчать? – і я кивнув на дівчат.
– Чоловіки розмовляють, – спокійно пояснив Джамшед.
Потім усміхнувся, наче здогадався про моє бажання. Щось сказав донькам по-казахському. Наташа сходила в юрту і повернулася з якимось музичним інструментом, схожим на мандоліну. І вона заспівала, перебираючи пальцями струни. Співала вона по-казахському. Її приємний голоc заворожував і, володіючи якимись магнетичними нотками, наче провокував на підспівування. І хоча мелодія була й нескладною, я навіть підмугикувати не зважився. І раптом помітив, що поки Наташа співала, Гуля уважно дивилася на мене, уважно і дуже сміливо. Я омлів під її поглядом, який наче світився серед ночі, підсвіченої тільки вогнищем і глибоким синім небом. Злякано я перевів погляд на Джамшеда і побачив у його очах знайому усмішку, але тепер вона немовби ожила. А пісня Наташі тривала і тривала, і я вже подумав, що їхні уважні погляди якось пов’язані зі словами цієї незрозумілої мені пісні.
Найдивовижнішим було те, що я не помилився.
– Це пісня про мандрівника, якого рятує верблюдиця і приводить у дім, де живуть дві дівчини, – пояснив мені, коли стало тихо, Джамшед. Я остовпів. Спочатку не знав,що й сказати. Потім усе ж таки запитав:
– А що потім із цим мандрівником у пісні відбувається?
– Батько дівчат пропонує йому обрати одну з доньок, щоб разом із нею піти далі в путь. Одна з дівчат вродлива, інша – ні. Одна його ніколи не покохає, інша кохатиме і пам’ятатиме про нього завжди. Але він обирає не ту, яка кохатиме його, і йде разом із нею...
– А далі? – запитав я, облизуючи пересохлі губи.
– Вона не доспівала, – сказав Джамшед і сам зітхнув.
Я перевів погляд на Наташу. Вона сиділа мовчки, інструмент опустила на пісок. Я подивився на Гулю і знову зустрівся з її уважним поглядом. І миттю відвів очі, досі збитий з пантелику словами цієї пісні.
– У вас вода є? – запитав я, щоб відволіктись.
Джамшед подивився на Гулю. Вона сходила до юрти і повернулася з великим горнятком у руці. Простяг нула його мені. Я відсьорбнув – це знову було щось схоже на кефір.
– А чистої води ви не п’єте?
– П’ємо, – відповів Джамшед.
– Коли більше нема нічого...
Я замовк. Допив цей кефір. Опустив горня на пісок. Подивився на Наташу. – Пробачте, а ви далі слова цієї пісні знаєте? – запитав я в неї.
Вона злякано подивилася на батька, немов чекала допомоги від нього.
– Знаєш, вона її на ходу вигадала... Вона в нас теж акин, але нікому не можна говорити про це. Жінкам не можна. Дізнаються – ніхто за дружину не візьме... А недоспівала тому, що кожна повна історія закінчується погано або взагалі не закінчується... Хороший акин навіть відомі пісні з поганим кінцем не завжди доспівує...
У мене знову пересохло в роті, і я попросив ще попити. І знову Гуля сходила до юрти і наповнила моє горнятко.
– Тобі яка з моїх дочок подобається? – запитав раптом Джамшед.
Я отетеріло подивився на нього. Але він відвів мій погляд своїм у бік дівчат.
– Гуля, – зізнався я.
Він кивнув із таким виглядом, ніби заздалегідь знав мою відповідь. Зрештою, здогадатися було неважко, хоча трошки згодом я подумав: добре було б, якби Гуля мала голос Наташі...
***
Зранку, коли я прокинувся, Гуля сиділа на моєму рюкзаку на килимі юрти і дивилася на мене. Поруч стояла наповнена водою каністра. Я збагнув, що мене „зібрали“ в дорогу. Згадалася дивна нічна розмова і недоспівана пісня Наташі.Я поглядом пошукав Джамшеда, але його в юрті не було. Джамшед сидів на піску. Сонце було ще не палюче, і він, задумливо втупившись у пісок, про щось міркував.
Я підійшов до нього:
– Доброго ранку.
– Вітаю, – відповів він, підвівши голову.
– Джамшеде, – звернувся я м’яким, увічливим голосом. – А куди мені далі? Як краще у Форт-Шевченко вийти?
– Гуля дорогу знає, – відповів він.
– Ви її зі мною відпускаєте? – здивувався я, досі не вірячи в те, що відбувалося. – Послухай, – Джамшед подивився мені просто в очі. – Тебе врятувала моя верблюдиця, і ти тепер мусиш чинити, як хочу я... Ти сам обрав Гулю...
– Так, але... а вона хоче?
– Коли батько кочує з двома доньками – про нього думають зле. Значить, ніхто його дочок за дружин брати не хоче...
– Так, але ви ж мене не знаєте! – досі не розуміючи ситуації, вів далі я, хоча й самому вже здавалося нерозумним продовжувати цю розмову, тим більше, що Гулядійсно мені сподобалася.
– Тебе врятувала моя верблюдиця, – натомлено повторив Джамшед. – Від тебе пахне корицею, отже, людина ти гарна, наповнена духом, який переживе тебе і збереже про тебе пам’ять у іншій людині...
Я замовк, спинившись між юртою і Джамшедом. Про що сперечатися? Ще бракувало, щоб я став відмовляти старого відпустити зі мною красуню доньку.
Я просто кивнув. Повернувся до юрти.
<...>
Переклала українською Віта Левицька
