Ukraiński Żurnal - 1/2010
Гулівер у країні Івано/Франківськів
(Скачати весь номер: 1/2010 [PDF, 2.3 Mb])Текст: Софія Андрухович,
с. Пороскотень, Київська область
Російський письменник Міхаіл Єлізаров, народжений в Івано-Франківську, написав невеликий есей (http://www.snob.ru/selected/ entry/9940) про місто свого дитинства – точніше, про те, яким бачить його тепер. Мовляв, хлопчик був маленький, а дерева були великі, й Івано-Франківськ здавався просторим та величним місцем, затишним і привітним до російськомовного населення. А тепер усе в ньому здрібніло та змиршавіло. Єлізаров навіть вдався до оригінального, дотепного та свіжого прийому, олюднивши західноукраїнське містечко й описавши його як недалекого, сірого, нічим не примітного дядька середнього віку, із золотими зубами, вбраного в секонд-хендівський одяг, вічного заробітчанина, який мріє рвонути кудись на захід, де віннікому не потрібен. Цей жалюгідний провінціал розмовляє галицьким діалектом і ніяк не може позбутися дурних своїх спогадів про бабцю Австро-Угорщину, та щей сміє прикидатись, наче не розуміє російської!.. Це пахне синдромом Гулівера, який, повернувшись додому, горлав до перехожих: „Розійдіться – розтопчу!“.
Я також зустрічаю золотозубого, приїжджаючи до Франківська (він ще полюбляє хвацько сякатись посеред вулиці, намугикує російську попсу і прикрашає свою квартиру яскравими букетами зі штучних квітів). Щойно вчора увечері я бачила його в одному джаз-клубі, куди він зайшов, вочевидь, випадково, романтично вигулюючи якусь пишну молодицю. Франківськ був добре напідпитку, в хвацькому, піднесеному настрої, помітно було, що він вирішив погуляти з розмахом, по-ковбойськи, щоб вразити свою пасію. Мабуть, із цією метою минулого вечора Франківськ кинув удавати, що не розуміє російської – навпаки, почав російською розмовляти!
– Прошу самого лучшего шампанского! – верескнув він пронизливим голосочком, заглушуючи джазову співачку. Супутницю свою дядько міцно притис до себе і, обвівши гостроносою мордочкою зал, проголосив:
– И пускай все нам завидуют!
Супутниця – жіночка років тридцяти, фарбована білявка, миловидна, густо нафарбована, зі спокусливо округлими формами – грайливо заливалась красивим грудним сміхом, водночас і кокетуючи з кавалером, і суворо тримаю чи межі пристойності.
Роздивляючись відбиток її масної рожевої помади на келихові з шампанським, я усвідомила, що ця молодиця – також Івано-Франківськ.
Так само Івано-Франківськом був акуратний сивобородий пан із окулярами в тонкій золотій оправі, котрий, здавалось, молився на джазову співачку. У перервах між композиціями він озирався навсібіч, спопеляючи всіх суворим поглядом, і чітко артикулюючи, промовляв:
– Прошу пана, і це культура? Жерти – і слухати музику! Перепрошую, де правила доброго тону?
Франківськом була і сама співачка, чий фантастично глибокий та чуттєвий голос став знаменитим за межами України і котра давно вже не живе в рідному місті.
А пані Стефа, шістдесятирічна алкоголічка, завжди акуратно зачесана і елегантно вбрана, яка любить і вміє спілкуватися з людьми поважаними та відомими – хіба ж вона не Івано-Франківськ?
– Як погода в Парижі, пане професоре? – почула я нині вранці її прокурений голос під вікнами.
– Я не був у Парижі, – відповів, напевно, теж Івано-Франківськ. – Я був у відрядженні.
А сьогодні мені услід старий пиячок Франківськ – із тих, внуків наших визволителів, які мешкають у найкращих польських і австрійських будинках, на вузьких тінистих вуличках – густим, пристрасним голосом декламував щось про „пардоньте, легкая походка“ і про те, що я – його „азиатская красотка“.
І я теж Івано-Франківськ. Я живу під Києвом, в будинку, в мене двоє псів, кішка і сосновий ліс під боком.
У мене повно знайомих Франківськів, і далеко не всі вони диваки й аутсайдери. Бо російському письменникові Єлізарову не пощастило: у нього тільки один – той, золотозубий, миршавий, підступний. Хоча і цей по-своєму симпатичнийтакий ковбой.
