Ukraiński Żurnal - 1/2010

Різдвяний exchange

   Текст: Юрко Іздрик

   Їхати крізь ранок, крізь день, крізь ніч. Крізь цей непрозорий, схожий на крупу сніг. Поки ти спиш, його насипає цілі кучугури вздовж звивин мозку, цілі завали в районі гіпофізу, і коли дзвонять сурми вранішніх будильників, цих вічно-третіх півнів світанку, твій череп, твоя черепно-мозкова чаша грааля вже попід сам дах виповнена жовтуватою манкою небесною – сніданок-inside для аутсайдерів.

   Так, брате: і сніданок – в тобі; і снігопади – в тобі; і світло – в тобі; і навіть Господь – у тобі, бо де ж іще Йому бути у ці передріздвяні дні, де взагалі Йому бути, коли ж власне твоя власна душа є для Нього найнадійнішим прихистком, і то не тому, що вона така вже cool, і вже напевно не тому, що вона краща за інші абощо, а винятковочерез те, що жодних інших душ у створеному Ним світі не існує, і це задля тебе/мене його/світ створено в тобі/мені, і задля тебе/мене створено тебе/мене в ньому/світі... а все разом для найсуттєвішого – Господь проживає кожне життя як своє, і тому зовсім несуттєво, скільки цих життів насправді. В царстві найвищої справедливостініколи не йдеться про арифметику – там кожен ідентичний власній ціні.

   ... А все разом для найсуттєвішого – я проживаю життя Господа в собі як своє власне, і саме тому мій гіпофіз – єдине місце у створеному Ним світі, де Він може спокійно зітхнути, перехреститися, випити чаю з молоком і дунути кілька тяг моєї добірної молитви.

    А найсуттєвіше ось що:

   Вам доводилося колись подорожувати з кошеням? Кошенята – це такі біологічні структури, дуже схожі на нас із вами. Але в них нема гіпофізу, де живе Господь, тому кошенята не розуміють сенсу подорожей і лише жалібно нявчать. Годі пояснити кошеняті, що сенс мандрів, як і будь-чого іншого – в молитві. Однак іноді молитва з себе, а іноді – зі снігу за вікном автобуса, з нявчання безбілетного кошеняти, яке можна хіба відігріти за пазухою, десь у районі легенів, бо кошенята – біологічні сотворіння, дуже подібні на нас із вами, їм також потрібен кисень, а отже – легені, і альвеолі, і бронхи, увесь цей духовий інструментарій, що ним видуваємо срібло й мідь слави Господньої, що ними вихаркуємо, викашлюємо нехитрі боса-нови, щоб веселіше відпочивалося Йому в наших гіпофізних садах, щоб легше вдихався недорікуватий дим наших нарікань, щоб активніше засвоювався порошковий кисень наших молитов, куплений (180 рубасів за грам, фірмова упаковка, штрихкод) у підозрілого дилера з іконкою на лацкані, а у вашій пазусі тим часом жалібно нявчить кошеня, і його нявчання таке ж недорікувате, як і твоя молитва, але!

   !але довіри в ньому несказанно більше, і зараз уся ця довіра зосереджена на тобі, лише на тобі, коли ж тобі навіть не снилося, навіть у сніжноманні ночі не снилося стільки довіри до свого внутрішнього Бога, скажімо, скільки це мале сотворіння (Його, до речі, внутрішнього, зовнішнє сотворіння) має до тебе, великого, теплого, кріпкого і безсердечного. Якби довіру цього звірятка до тебе перевести по притомному обмінному курсу у валюту твоїх власних духовних дивідендів, ти отримав би таку Віру, що не снилася не лише тобі, а й цілій бригаді августинів, францисків і кальвінів. То в кому ж, питаю, живе жива душа? Істинно кажу, exchange довіри малого кошеняти до людини, в довіру людини до нею ж створеного Бога забезпечив би якісною, генетично немодифікованою вірою згадану бригаду духовних подвижників щонайменше на кілька років. „Будьте, як діти, як брати ваші менші“, – повсякчас транслює радіоточка твого гіпофізу, тільки де ж їх шукати, Господи, тих дітей наших менших, і тих братів по війнах зі змієм зеленим погублених,коли не створив Ти у цьому світі нічого й нікого, крім мене всеохопного, всеблагого й непутящого, тож пусти мене, Господи до себе за пазуху погрітися, бо розворохобив я своїм нявчанням, вирвав зі сну з десяток пасажирів, а дорога попереду довга, а за вікном – замети манни небесної, а в серці задуха, тож допусти, Господи, до легенів Своїх і бронхів, і альвеоль, і дай тягу кисню Твого прозорого, дай подих вітру Твого, що віє де хоче... та що там, ми ж свої... зроби мені штучне  дихання, накури паровозиком свободи не купованої, скрути мені триста тисяч джойнтів радості, бо I need joy, спалахни в мені кущем ялівцевим, Ти ж знаєш, я віддячуся, от тільки дай піднятися трохи, долги вольния і невольния усугубити, а там – сторицею і стократ. І п’яточка, і могорич за мною не пропаде. Мені лише б оце кошеня приспати, що нявчить, мов недодушена совість, і застрімало увесь автобус. Бо поки зігріте й нагодоване не засне воно, то й нам у цій гонитві крізь ранок, крізь день і ніч не буде заспокоєння й спочинку, а чого, крім спокою, нам із Тобою ще треба, Господи? Чого, крім спокою, ще хотіти нам у моєму сонячному гіпофізному саду?

   – Няв! – скаже кошеня і матиме рацію.