Голод 1932–1933 років, як одна з найбільших гуманітарних катастроф ХХ століття, був і залишається предметом надзвичайно гострих політичних, ідеологічних і академічних дебатів — як у самій Україні, так і поза її межами. З часів самого голоду і до другої половини 1980-х років в Радянському Союзі згадувати про нього в історичних працях, офіційних промовах чи публікаціях, та навіть у повсякденних розмовах заборонялося. Навіть в часи хрущовської «відлиги» (друга половина 1950-х – початок 1960-х), коли багато раніше заборонених тем і сюжетів стали предметом гласності, ця тема залишалася в списку суворо заборонених.
Лише в другій половині 1980-х, в часи так званої «перебудови» тема голоду виринула на поверхню суспільного життя (передусім в Україні) і негайно перетворилася на предмет найгостріших політичних суперечок. Загальна критика «сталінізму», дозволена найвищою партійною владою, досить швидко перетнула межу ідеологічної ліберальності, встановленої партійними реформаторами, і перетворилася на стихійний процес ревізії всього радянського періоду.
Тема штучного голоду 1932–1933 років в Україні стала однією з центральних у загальному процесі відчуження активної частини українського суспільства від іще спільної радянської історії — а це було важливим етапом відчуження і від радянської влади, і комунізму взагалі. Дискусії про голодомор стали невід’ємною частиною дискредитації комуністичної партії та побудованої нею системи влади, і відповідно — однією із суспільно-психологічних передумов розпаду Радянського Союзу.
Перший поштовх надійшов ззовні. Ще 1983 року, у зв’язку з 50-ю річницею трагедії, ряд потужних організацій української діаспори Сполучених Штатів ініціювали створення спеціальної комісії Конгресу США із розслідування голоду 1932–1933 років (як на прецедент і приклад для наслідування вони покликалися на досвід такої ж комісії з Голокосту, що діяла раніше). На підтримку цієї вимоги було організовано колосальну за масштабами акцію збору петицій серед українців-громадян США під назвою «Коріння трави». 1984 року комісія Конгресу, яку очолив американський історик Джеймс Мейс, почала працювати. Головною метою її роботи було збирання свідчень серед представників української діаспори — очевидців голоду 1932–1933 років (свідчення збирали і обробляли за спеціальною методикою «усна історія», що дозволяло перевіряти їх достовірність). Одночасно на замовлення українських діаспорних організацій англійський літератор, автор бестселера про сталінський терор 1930-х Роберт Конквест взявся написати книжку про голод 1932–1933 років. 1986 року вийшла друком його книжка «Жнива скорботи», яка подавала приголомшливу картину масштабного злочину держави проти її громадян — знищення мільйонів селян шляхом тотальної експропріації збіжжя та продуктів харчування, ізоляції їх на територіях, уражених голодом, приховування факту масштабного голоду від світу і від власних громадян. Одночасно почали з’являтися перші відомості про попередні результати роботи комісії Конгресу — свідчення очевидців підтверджували узагальнення й висновки Роберта Конквеста (звіт комісії був представлений 1988 року). На додаток у лютому 1988-го з ініціативи української діаспори було створено міжнародну комісію юристів (до неї увійшли правники США, Канади, Аргентини, Великої Британії, Швеції та Бельгії). Комісія більшістю голосів визнала факт масштабного штучного голоду в Україні в 1932–1933 роках і визнала наявність елементів геноциду в політиці вищого радянського керівництва тих часів.
Тим часом в Україні за вказівкою вищих партійних бонз було створено комісію істориків для «розробки питання» з метою дати «належну відсіч буржуазним фальсифікаторам» — щоправда, проблема можновладців полягала не так у закордонних «фальсифікаторах», як у внутрішніх негараздах: тема голоду 1932–1933 років дедалі частіше ставала предметом публічних дискусій і виступів опозиції, що народжувалася. Верхівка партійного керівництва республіки сподівалася документально спростувати «вигадки» про штучний голод. Істориків допустили до раніше закритих документів. Результат був несподіваний — документи підтверджували не лише факт масштабного голоду, а й ту неприємну для комуністичної влади обставину, що він був створений штучно. Восени 1987 року перший секретар КПУ В.Щербицький у промові, присвяченій річниці Жовтневої революції 1917 року вперше публічно згадав про голод, щоправда, пояснивши його посухою...
В кінці 1980-х тема голоду 1932–1933 років вже була звичним елементом в загальному наборі інвектив націонал-демократів на адресу комуністичної влади. Згадування про «голодомор» на рубежі 1980–1990-х рр. стало одним із обов’язкових компонентів ледь не кожного виступу (усного чи письмового), присвяченого критиці радянської системи, особливо — «зовнішніх впливів» на Україну, перш за все з боку комуністичної ідеології та живленою нею комуністичної влади, нібито «засадничо чужої» українській традиції і ментальності.
Комуністична влада намагалася опанувати ситуацію, спочатку намагаючись ігнорувати проблему, потім роблячи спроби спрямувати її обговорення в «правильне русло», і нарешті — погоджуючись на «ідеологічні поступки». Восени 1989-го вийшов на пенсію «останній із могікан застою» В.Щербицький. В лютому 1990-го вийшло дві постанови ЦК КПУ. Постанови ці безпосередньо стосувалися переписування та переосмислення історії. В одній, більш загального змісту, йшлося про необхідність «дослідження комплексу питань про голод 1932–1933 років». Інше було безпосередньо присвячене цій трагедії. Науковців закликали до «об’єктивної оцінки», однак при цьому пропонували трактувати причини лиха в парадигмі «поганий Сталін — добрий Ленін».
16 липня Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про суверенітет. Через п’ять днів Політбюро ЦК КПУ ухвалило вікопомний документ «Про реалізацію республіканської програми розвитку історичних досліджень, розвитку досліджень, покращення вивчення та викладання і пропаганди історії Української РСР». Постанова, по суті, створила передумови для включення сюжету про голод 1932–1933 років до шкільного курсу з історії України — відповідно він і з’явився в перших підручниках, написаних у 1990-му, і які довелося нашвидкуруч переписувати після серпня 1991-го...
Одночасно завдяки зусиллям ентузіастів тема отримала додатковий імпульс. За активного сприяння «Меморіалу» на початку 90-х було організовано ряд публічних конференцій (у тому числі — і в регіонах України) по «відновленню пам’яті» про 1932–1933 рр. У теми з’явилися свої адепти — письменник В.Маняк та його дружина Л.Коваленко-Маняк, які здійснили масштабний проект зі збору, — здавалося б втрачених, — живих і документальних свідчень про голод 1932–1933 рр. У 1991-му за їхньою редакцією була опублікована книга свідчень «33-й: Голод. Народна книга-меморіал». Ця книга стала першим досвідом звернення до буденної національної свідомості як до альтернативи офіційній історії. Метод її створення був доволі простим: у грудні 1988 року відомий історик С.Кульчицький сформулював і опублікував в одній із наймасовіших газет «Сільські вісті» корпус запитань. Було отримано близько 6 тисяч листів, тисяча з яких увійшла до книги-меморіалу. Одночасно вийшла книга документів «Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів», упорядкована на основі архівних документів С.Кульчицьким. «За браком коштів» її видрукували мізерним накладом, тому вона не справила того громадського і наукового ефекту, якого можна було б сподіватися. Втім, після розпаду СРСР і здобуття Україною незалежності тема голоду 1932–1933 років набула нового значення. Її антикомуністичний контекст залишався актуальним, особливо в спробах правих і націоналістичних політичних сил організувати суд чи трибунал над комунізмом, та в боротьбі з лівими (передусім комуністами) в періоди виборних кампаній.Водночас вона досить швидко перетворилася на важливу складову історичної пам’яті — передусім завдяки комеморативним практикам, які усталилися впродовж 1990-х (встановлення пам’ятних знаків і хрестів у селах, що були винищені голодом, спорудження меморіалів скорботи, проведення молебнів і панахид, збирання свідчень тощо). Чи не найбільш вражаючим було те, що поширення цих комеморативних практик справді відбувалося здебільшого як народна ініціатива —держава зазвичай відбувалася формальною підтримкою, як правило «моральною» (матеріальна була настільки мізерною, що про неї навіть незручно згадувати). Не менш важливим було й те, що попри брак матеріальної підтримки з боку держави тему активно досліджували і пропагували науковці. На початку 1990-х було створено Асоціацію досліджень голодоморів в Україні. В інституті Історії України Національної Академії наук було створено центр досліджень геноциду в Україні (там працювало троє дослідників — В.Марочко, О.Веселова, О.Мовчан). Їхніми зусиллями упродовж 1990-х було зреалізовано десять академічних досліджень голоду 1932–1933 років. До них долучилися журналісти, краєзнавці, аматори. На початок 2000-х кількість документальних, публіцистичних, наукових публікацій про голод 1932–1933 років уже сягала більше як 6000 назв. На кінець 1990-х тема мала солідну академічну базу. На відміну від кінця 1980-х вже не треба було доводити факт масштабного штучного голоду в Україні в 1932–1933 роках. Тема стала предметом наукових дискусій не лише в Україні, а й поза її межами: її досліджували і досліджують у Великий Британії, Австралії, США та Канаді, Німеччині, Нідерландах, Італії, Японії. Головними темами дискусій серед науковців є кількість жертв (тут назагал вдалося дійти згоди), спрямованість голоду (чи він був організований саме проти українців, чи проти селян, чи справді це був терор голодом, чи наслідок некомпетентності, недбалості, гуманітарної нечулості вищого керівництва), та підстави кваліфікувати голод 1932–1933 років як акт геноциду.Якщо академічні дискусії поза межами України відбуваються переважно в площині науки, то в самій країні ситуація набагато складніша. Ті українські науковці, яким довелося присвятити свої дослідження цій темі, опинилися в надзвичайно складній ситуації — передусім з огляду на професійну етику та суспільний резонанс. З одного боку, вони перебували під постійним непрямим пресингом політичних дебатів. Такі проблеми, як причини голоду, його наслідки, кількість жертв, питання про винуватців, про те, чи можна його кваліфікувати як геноцид — кваліфікована, безстороння, зважена відповідь на будь-яке з них однозначно провокувала незадоволення і відповідні заяви тієї чи іншої сторони, для яких проблема належала політико-ідеологічній сфері. Наочний приклад — реакція на публікації провідного українського дослідника теми Станіслава Кульчицького: йому довелося зазнати прямих публічних образ як від «лівих» політиків, так і від «правих» саме тому, що він періодично намагався утримуватися в рамках саме наукових термінів, дефініцій та висновків.Позиції держави щодо голоду 1932–1933 років були «амбівалентними»: з одного боку держава Україна в особі найвищих її достойників сприяла політичній легітимації теми. У вересні 1993 року, наприклад, президент Л.Кравчук взяв активну участь у міжнародній конференції, присвяченій річниці трагедії (варто пам’ятати, що за десять років до цього він очолював контр-пропагандистську кампанію, спрямовану проти зусиль діаспори на відзначення 50-ї річниці голодомору). Тодішній прем’єр-міністр Л.Кучма спричинився до першої масштабної державної комеморативної акції — за постановою Кабінету міністрів 10 вересня 1993 року в країні було вивішено і приспущено державні прапори на знак скорботи по загиблих у 1932–1933 роках. Саме він, вже будучи президентом, у листопаді 1998 року встановив своїм указом загальнонаціональний щорічний День пам’яті жертв Голодомору — в останню суботу листопада. В 2002-му він же видав указ про створення Меморіалу жертв голодомору та політичних репресій в Києві (указ досі не виконано). З іншого боку — президентська і контрольована нею виконавча влада прагнули відбуватися формальними діями, пов’язаними з річницями трагедії, ба більше — намагалися «не педалювати» тему (поминаючи те, що матеріальна і організаційна підтримка з їхнього боку була мізерною). Законодавча влада фактично до початку 2000-х тему ігнорувала. «Ліва» більшість Верховної Ради вперто блокувала будь-які спроби націонал-демократів «легалізувати» голод 1932–1933 років постановою, що засуджувала б цей найбільший злочин комуністичного режиму в Україні. Лише Верховна Рада третього скликання (2002–2006), коли «ліві» втратили домінантні позиції, спромоглася таку ситуацію змінити. На сімдесяту річницю трагедії, у березні 2003 року, попри шалений опір комуністів, у Верховній Раді відбулися парламентські слухання під дивним гаслом «щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років» — очевидно, таке «компромісне» формулювання було поступкою комуністам, які взагалі не хотіли обговорювати тему голоду. В травні 2003 року Верховною Радою було ухвалено звернення до українського народу — в документі голод кваліфікувався як акт «геноциду Українського народу», «українська національна катастрофа». У зверненні стверджувалося, що «голодомор 1932–1933 років був свідомо організований сталінським режимом» і є «одним з найбільших за кількістю жертв у світовій історії фактів геноциду». Тоді ж, у 2003-му спільними зусиллями Міністерства закордонних справ України та української діаспори було здійснено ряд акцій, спрямованих на міжнародне визнання голоду 1932–1933 рр. актом геноциду українського народу (на виконання президентського указу). У вересні 2003-го, виступаючи на 58-й сесії Генеральній Асамблеї ООН, Л.Кучма закликав делегатів віддати данину поваги пам’яті жертв голодомору 1932–1933 рр. Міністерство закордонних справ України та представництво України в ООН підготували проект резолюції 58-ї сесії із засудженням голодомору та визнанням його актом геноциду, однак провести спеціальну резолюцію не вдалося і довелося обмежитися спільною заявою 36 держав, де слово «геноцид» було відсутнє. Важко сказати, був це успіх чи невдача, у кожному разі події 1932–1933 рр. стали предметом уваги (хоча й не досить пильної) міжнародного співтовариства, однак бажаного резонансу добитися не вдалося.
Після «помаранчевої революції» 2004 року тема стала предметом пильнішої уваги найвищої влади. Президент В.Ющенко не лише видав 6 указів, присвячених відзначенню річниць та вшануванню пам’яті жертв голоду, але й особисто очолив Міжнародний комітет з відзначення 75-ї річниці голоду 1932–1933 років. Цей комітет розгорнув надзвичайно інтенсивну міжнародну кампанію, спрямовану на визнання законодавчими органами різних країн світу голоду 1932–1933 років актом геноциду — з прицілом на те, щоб у 2008 році таки добитися ухвалення відповідної резолюції через ООН.
У Верховній Раді тема вкотре стала предметом гострих політичних дебатів: восени 2006 року президентські фракції запропонували проект постанови, згідно з яким публічне заперечення факту голоду 1932–1933 років і невизнання його геноцидом мало кваліфікуватися як кримінальний злочин (це була невдала спроба скалькувати відповідне законодавство раду країн Західної Європи та Південної Америки щодо Голокосту). Як і слід було очікувати, парламентська більшість, яка складалася з політично пікантної суміші комуністів, соціалістів та партії крупного капіталу (Партії регіонів), виступила з рішучим запереченням. (Варто зазначити, що запропонована ідея не викликала ентузіазму і в чималої кількості прибічників «помаранчевих», і навіть серед науковців). Після палких суперечок і дебатів Верховна Рада ухвалила постанову, згідно з якою «публічне заперечення Голодомору 1932–1933 років в Україні визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним».
Для політиків тема голоду 1932–1933 років була передусім предметом ідеологічних і політичних суперечок, аргументом і засобом взаємного таврування. Якщо вона й мала для них певне моральне чи моралізаторське значення, цей аспект губився під час дебатів, причому — в усіх учасників дискусій. Якщо політики лівого штибу заперечували відповідальність своєї політичної сили за «злочини сталінського режиму», вони в азарті суперечок нерідко вчиняли те, що можна назвати наругою над пам’яттю. Якщо їхні опоненти вперто вимагали «другого Нюрнбергу», «трибуналу над комунізмом» та визнання голоду 1932–1933 років актом геноциду, то вони так само, не помічаючи цього, вдавалися в такі ідеологічні крайнощі і перебільшення, які перетворювали їхні намагання й прагнення на абсурд. Обидві сторони не помітили, як їхні дебати перетворилися на моторошний танець на кістках.
На початку 2000-х з’явився новий аспект у міжнародному «озвученні» теми. Попри невдалу спробу добитися ухвалення резолюції ООН про голод 1932–1933 років як акт геноциду, виринула тема відповідальності Росії за цю трагедію. Цю тему активно пропагували українські політики правого і правоцентристського штибу, демонструючи як повну юридичну неграмотність, так і політичну тупість (один із найбільш вражаючих своєю примітивністю аргументів стосувався того, що Росія, як правонаступниця Радянського Союзу, його закордонного майна і боргів, має успадкувати й відповідальність за гріхи його комуністичного керівництва). Це спровокувало цілком очікувану реакцію — від роздратованих заяв вищого керівництва Росії та пожвавлення антиукраїнських вибриків одіозних російських політиків на зразок В.Жириновського чи К.Затуліна, до цілком програмованого опору одного з найвпливовіших членів Ради Безпеки ООН у справі бажаної резолюції про геноцид.
Отже, через двадцять років після того, як тема голоду 1932–1933 років виринула на поверхню громадського та суспільно-політичного життя України і стала предметом систематичних наукових досліджень, вона залишається надзвичайно суперечливою, ідеологічно і політично дражливою. Її обговорення відбувається в «паралельних просторах» — політико-ідеологічному і науковому. Тимчасом — поки науковці досліджують, а політики топчуться на кістках своїх предків — у сотнях сіл і невеликих містечок «пересічні українці» без нагадувань згори щороку відзначають річниці трагедії і вшановують своїх загиблих співвітчизників простим, але щирим словом. C’est la vie.
