УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 2/2010

В інтересах слова, сповненого смислу

(Скачати весь номер: 2/2010 [PDF, 2.6 Mb])

   Текст: Маріан Кішш,

   політолог і філософ, Прага

 

   У листопаді минулого року Чеська Республіка відзначила двадцятиліття чехословацької Оксамитової революції. З цієї нагоди у чеських ЗМІ з’явився ряд репортажів, дискусій та інтерв’ю, присвячених подіям 1989 року. Втім, більшість з них притримувалась традиційного „хвалебного” формату, навіть не намагаючись замислитися глибше. Тому спробуймо поставити запитання, яке поки що залишилося без відповіді: якою є спадщина дисидентського руху двадцять років після Оксамитової революції? І що з тієї спадщини може бути актуальним і нині? 

   Коли постає питання чехословацького дисидентського руху, багатьом на думку відразу спадає Хартія–77. Та говорячи про дисидентів, слід пам’ятати, що даний термін включає в себе набагато більше. У Чехословаччині наприкінці 70-хі 80-х років не існувало жодної організованої групи, яку можна було б позначити терміном „дисидентська”. Це слово радше є загальним означенням низки неформальних ініціатив і рухів, які об’єднували людей найрізноманітніших політичних поглядів – від „неофіційних” митців, письменників, музикантів, представників „підпільних” церков, людей, що переписували і розповсюджували самвидав або перевозили заборонену літературу з-за кордону до окремих осіб, що організовували неофіційні виставки або т.зв. квартирні лекції. Разом усі вони утворювали неформальну спільноту, дії якої вже по самій суті (незалежність від офіційних структур та ідеології) були опозиційними владі.

   І хоча дисидентський рух творить не „тільки” Хартія–77, саме її можна вважати найвизначнішим явищем чехословацького дисидентства у період т.зв. нормалізації (після радянської окупації 1968 року). Звернімось до історії.

   У 1975 році представники Чехословаччини підписали у Гельсінкі міжнародні зобов’язання стосовно громадянських, політичних і соціальних прав. Автори Хартії–77 у своїй декларації посилались саме на ці зобов’язання, взяті на себе Чехословаччиною. Варто нагадати, що Хартія–77 не виступала проти режиму як такого, не закликала його усунути, а „лише” домагалась дотримання прав людини і громадянина згідно з Гельсінськими угодами. Хартія діяла у правових рамках тодішнього режиму. (У тексті декларації можна прочитати, що „Хартія–77 не являється базою для опозиційної політичної діяльності”, що вона не хоче „висувати власну політичну програму політичних або суспільних реформ та змін, але бажає вести... конструктивний діалог з політичною та державною владою” з тим, що буде „вказувати на конкретні випадки порушенняправ людини”).

   Це основні історично-політичні рамки, в яких найчастіше згадується Хартія і дисидентський рух. Спробуймо вийти поза ці рамки і замислитися про ідейне тло Хартії, про те, що робить її винятковою і чому її спадщина може бути актуальною і зараз.

 

Серйозно сприймаючи режим, взяли його „за слово”

   Як ми вже бачили, Хартія ніяк не піддавала сумніву існування тодішнього режиму, а „лише” вказувала на те, що кодифікований правопорядок є з багатьох оглядів фіктивним; що панівна сила не дотримується своїх власних правил. Однак Хартія представляє дещо більше, ніж лише „правовий” спір про те, чи режим дотримується чинних законів. Разом із цим тлумаченням (назвемо його „легітимістським”) існує ще одна площина, яку я особисто вважаю набагато глибшою і важливішою: її можна назвати „філософським” тлумаченням. Спробуємо дізнатися, що цікавого воно нам відкриє.

   Якщо ми хочемо зрозуміти цю площину діяльності Хартії, варто розкрити її у світлі іншого тексту – есе Вацлава Гавела „Влада безвладних” (яке було написане 1978року, і яке я вважаю важливим філософським епілогом Хартії–77). Вацлав Гавел, один зі співавторів тексту Хартії, у „Владі безвладних” подає глибокий аналіз щоденності у тоталітарній системі, при цьому головною темою есе є проблема ідеології.

   Ідеологію Гавел зображає ключовим елементом тоталітарного режиму, за допомогою якого влада конституюється і утримується, оскільки вона (ідеологія) є інструментом „ритуальної владної комунікації” і стрижнем всієї дійсності. Ідеологія являє собою щось на зразок „мовної гри”, яка поступово відривається від дійсності, поки не виникне „система ритуальних знаків, що заміняють дійсність псевдодійсністю”. Основною тезою Гавела є те, що люди в тоталітарній системіне замислюючись чинять і кажуть речі просто тому, що „так робиться роками, так роблять усі”; і саме це ритуальне повторювання створює „суспільний самототалітаризм”, коли „сам ритуал, сама ідеологія вирішує за людей”, і аж ніяк не люди за неї.

   Тут важливо нагадати, що „пізня тоталітарна система” 70-х і 80-х років (Гавел використовує вираз „посттоталітарна”) вже не засновувалась на терорі і насильстві, як це було впродовж сталінських 50-х років. Пізню фазу режиму можна визначити тим, що в соціальній теорії називається гегемонією (тобто комбінацією тиску і згоди підкорених). А ця гегемонія виражається, як зазначає Гавел, певним ритуальним режимом мови і образів. Реальність тоталітарного політичного режиму тут є лише вторинним проявом чогось глибшого – себто режиму мови і (не)мислення.

   Задумуючись про значення Хартії у світлі вищесказаного, бачимо, що своїм публічним виступом вона зачепила глибинну сутність тоталітарної системи. Тим, що Хартія серйозно сприймала режим, вона взяла його „за слово” (і це у той час, коли переважна більшість населення вже не сприймала режим серйозно, офіційній ідеології не вірила, але в інтересах зручного життя і надалі брала участь у порожніх ритуалах), і пізніше поставила тоталітарну владу перед нерозв’язною проблемою: або сприйняти виклик Хартії серйозно, прийняти її аргументи і перейти на її „режим” мови (чим би було змінено суть самого політичного режиму), або примусити Хартію замовчати (і, таким чином, погодитися з нею). Тоталітарна влада обрала другий варіант, як підтверджує її істерична реакція після оприлюднення тексту Хартії–77 і жахлива публічна кампанія проти хартистів. Її єдиною ціллю було заглушити і стерти критичні слова, які були небезпечні тому, що могли підштовхнути до роздумів і саморефлексії також і інших людей (дуже показовим є те, що представники режиму вимагали колективного засудження Хартії, не оприлюднюючи текст, який необхідно було засудити).

   У романі Джорджа Орвелла „1984” Сайм, друг головного героя Вінстона Сміта, пояснює суть тоталітарної новомови („newspeak”) так: „Ми слова нищимо... (...) Знаєш, що новомова є єдиною мовою на світі, словниковий запас якої з кожним роком зменшується? (...) Розумієш, що єдиною ціллю новомови є звузити рамки мислення? Зрештою, ми досягнемо того, що ідеєзлочин стане неможливим, тому що вже не буде засобів, якими би можна було його виразити”.

   Конфлікт тоталітарного режиму з Хартією можемо у дусі цього пояснення розуміти як зіткнення критичного розуму і імперативу не-мислення. Як спір про суть мови, про смисл висловлюваного. Про те, щоб мова могла бути носієм мислення. Йшлося власне про зіткнення між режимом фрази (яка цілком відірвалась від реальності) і борцями за те, щоб мові була повернута її функція, щоб слова щось означали. В інтересах слова, сповненого смислу, Хартія виступила проти режиму фрази, проти режиму новомови, який паралізує мислення. І це є важливою частиною її спадщини.

 

Філософська і моральна критика „цивілізації саморуху”

   Погляньмо на інший важливий вимір чехословацького дисидентського руху, який я назвав би ідейною спадщиною Хартії. Вона тісно пов’язана з її філософським корінням, а те – з поглядами філософа Яна Паточки (який був одним із трьох промовців Хартії). Якщо і є у спадщині Хартії щось дійсно позачасове, так це її глибоке філософське укорінення, яке лише вторинно послужило вихідною точкою для громадських виступів проти влади тиранії. (Як зазначив філософ Андре Ґлукман: „Дисидентський рух сформував інтелектуальну революцію, яка передувала власній соціальній і політичній мутації”). І саме це укорінення висвітлює те, чому ідейна спадщина Хартії не вичерпалась у 1989 році.  

   Пригадаймо у зв’язку з цим те, що в розумінні дисидентських мислителів Яна Паточки і Вацлава Гавела ціллю дисидентського руху був не лише опір проти тоталітарного режиму, тут можна знайти глибшу мотивацію. Як Ян Паточка, так і Вацлав Гавел формулюють філософську і моральну критику „цивілізації саморуху”, коли Схід і Захід представляють не протилежні полюси, але лише дві стратегії всередині однієї (промислової) цивілізації; репрезентують зіткнення двох форм тієї ж (технічно-промислової) раціональності. Для Паточки Захід і Схід є продуктом промислової модерності, головною характеристикою якої є зосередження на все більших енерговитратах і акумуляції все більших засобів для опанування людей і природи. Імператив росту технічної сили – і подальший імператив безперервного росту економічних показників – тут підкоряє собі всі джерела смислу. (У зв’язку з цим у „Владі безвладних” Гавел ставить важливе запитання, чи не є „сірість і порожнеча життя у посттоталітарній системі лише карикатурно гіпертрофованим образом модерного життя взагалі”, і чи Схід не є „насправді якимось застереженням Заходу, що відкриває йому його латентне спрямування”).

   Так, говорячи про ідейну спадщину Хартії, слід усвідомити, що вона мала „свій надполітичний смисл”, який полягав у спробі допомогти у „пошуках виходу з кризи західної цивілізації”, як сформулював філософ Вацлав Бєлоградський у своєму есе „Хартія–77 як філософська проблема”. Філософське підґрунтя Хартії, її ідейний епос дійсно неможливо зрозуміти, якщо не розглядати його саме з цього ширшого, цивілізаційного погляду.

   Тому і злам 1989 року не можна сприймати у чорно-білих барвах – як тріумф однієї системи над іншою, – але тільки як крах однієї з двох стратегій, що боролись за те саме: за найшвидший економічний ріст. Однак, це не означає, що переможна стратегія обов’язково має бути переможною. І надалі виникає питання, чи дійсно можна західну стратегію економічного росту вважати „переможною”, з оглядом накліматичні зміни, подальше забруднення навколишнього середовища, зменшення природних ресурсів, загострення соціальних проблем та сучасну фінансову і економічну кризу. Як бачимо, філософська спадщина мислителів Хартії має відношення і до сьогодення.

   Підсумовуючи ідейну спадщину дисидентства, або принаймні його частини, пов’язаної з мислителями Хартії, можна сказати так: спадщина дисидентського руху полягає не в антикомунізмі (і некритичному прославлянні іншої системи або ідеології), а навпаки – у посиленні критичного мислення щодо кожної ідеології, кожної системи, що намагається нав’язати людині якусь поневолюючу інтерпретацію світу, якусь „мовну гру”, яка подається як очевидна правда. Заповіт дисидентства необхідно шукати у філософських та етичних поглядах мислителів дисидентського руху, якими є охорона індивідуума від влади тиранії (чи то політичної, чи то економічної), в óпорі системі, яка намагається знищити критичне мислення, і в охороні права піддавати сумнівам і трансформувати встановлені владними структурами рамки, в які вони зачиняють людину.

   Якщо ми приймемо це як головне послання дисидентського руху, тоді бути дисидентом (сьогодні так само, як і у минулому) – це не значить бути антикомуністом, це означає систематично діяти проти влади сил, що придушують критичну свідомість, викривати тиранські структури та антагонізм між фразами і образами, які нав’язують нам ці машинерії, і реальним світом, в якому нам доведеться жити і після того, як гасла стихнуть і образи розвіються.

   Так, з 1989 року часи змінились. Але вони не змінилися настільки драматично, як може здаватись на перший погляд. Багато чого повторюється, хоч і з іншими декораціями. І це є те попередження, яке нам залишили мислителі чехословацького дисидентського руху.

 

Український журнал