УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 2/2010

Дисент, засмічений національними вимогами

(Скачати весь номер: 2/2010 [PDF, 2.6 Mb])

   Текст: Мирослав Маринович, Київ

 

   Нинішній стан українського дисидентства детермінований його історією і цінностями, а також внутрішніми слабкощами, які корінилися в обох згаданих вимірах. Саме на цій осі координат і можна розкласти траєкторію його подальшого руху в часи незалежності України.

 

   Генеза українського дисидентства була подвійною, що зумовлено подвійною природою СРСР – як тоталітарної держави і як російської імперії, закамуфльованої під комуністичний союз.

   З одного боку, дисидентський рух був спробою серйозного спротиву злочинній тоталітарній системі, що мав за мету демократизувати суспільство. У цьому сенсі українські дисиденти стояли на спільній платформі всіх радянських дисидентів. На ранніх етапах до дисидентського руху увійшли навіть переконані комуністи, які прагнули „комунізму з людським обличчям”.

   З іншого боку, український дисидентський рух черпав наснагу в національно-визвольній боротьбі українців і, власне, був його продовженням, але вже іншими політичними засобами. Це відрізняло українських дисидентів від російських, в чиїх очах український рух був „не чисто демократичний”, а „засмічений національними/націоналістичними вимогами”. Деякі з українських борців навіть цураються слова „дисиденти”, воліючи окреслювати себе як „політв’язні” чи „діячі Руху опору”.

   Українське дисидентство пережило кілька фаз розвитку: період романтичних надій (до перших арештів 1965 р.), період отверезіння та публічних протестів (до другої хвилі арештів 1972 р.) і період радикалізації руху та правозахисної діяльності (після 1972 р. і до кінця 80-х років). У той третій період єдина назва „українське дисидентство” фактично окреслювала строкату групу незгодних, до якої належалиі помірковані інтелігенти, які прагнули передусім творчої свободи, і правозахисники, які відгукнулися на загальносвітовий рух за права людини; і політичні борці, які ставили питання про унезалежнення України та зміну державної системи.

   Дев’ятого листопада 1977 року група із десяти відчайдухів на чолі з письменником Миколою Руденком створила у Києві Українську групу сприяння виконанню Гельсінських угод (сьогодні більш уживана назва – Українська Гельсінська Група). У своїй „Декларації” Група окреслила свій правозахисний характер та оприлюднила свої прізвища та адреси, обстоюючи тим самим легальну (непідпільну) форму діяльності.

   Проте здавалося, що легальні групи опору для радянської влади були навіть небезпечніші за підпільні. Після трьох місяців вагань влада по черзі заарештувала вісьмох та видворила за кордон двох членів першої десятки. Проте це лише мобілізувало протестну частину українського суспільства, і впродовж 1980-х років Група пережила ще дві хвилі входження до неї членів-„камікадзе”, які неминуче зазнавали переслідувань. Сьогодні вважається, що до УГГ вступила 41 особа. Українська Гельсінська Група ніколи не оголошувала про свій саморозпуск і продовжувала свою діяльність чи то в ув’язненні, чи за кордоном. За весь час існування УГГ мали місце одне зречення членства в ній (Олесь Бердник) та одне самогубство (Михайло Мельник). Сьомого липня 1988 року деякі члени Української Гельсінської Групи заявили про створення Української Гельсінської Спілки, яка задекларувала вже політичні цілі і стала прообразом політичної партії.

   У часи незалежності члени українського Руху опору 1960–1980-х років розшарувалися за різними суспільно-політичними орієнтаціями. Частина з них – ті, що орієнтувалися на зміну державної системи, – очолила політичну опозицію і зробила певну політичну кар’єру. Менша частина дисидентів відмовилась долучатися до політичної діяльності, продовжуючи обстоювати права людини чи діяти на культурно-релігійному полі. Нарешті, ще одна частина колишніх дисидентів-політв’язнів – чи то за віком, чи за станом здоров’я – відійшла від активної діяльності, епізодично вдаючись лише до принагідних громадських кроків.

   Розмаїття політичних орієнтацій, що їх обрали колишні дисиденти, яскраво ілюструє той факт, що їх об’єднувало передусім неприйняття імперської й тоталітарної комуністичної системи, тоді як шляхи майбутнього розвитку України кожен із них бачив, фактично, по-своєму. Як виявилося згодом, це обернулося слабкістю дисидентства, оскільки роздрібнило його політичні сили і спричинило внутрішню конфліктність.

 

 

Цінності дисидентів і сучасність

   Сьогодні українське дисидентство може водночас гордитися своєю причетністю до очевидних національно-демократичних здобутків і розпачатися не менш очевидними моральними втратами.

   Чи не найголовнішою цінністю, яку обстоювали борці Руху опору, була свобода – свобода громадянська і національна, творча та релігійна. Поставлені цілі були в основному досягнуті, хоч усе, звичайно, пізнається у порівнянні.

   Так, нинішній рівень громадянських свобод є неймовірний у порівнянні з радянським часом. Проте порушення прав людини не зникли – вони лише змінили свій характер. Українська влада у різний спосіб усе ще травмує гідність людини, що веде до зменшення обсягу людських прав і заниження рівня відповідальності громадян. Тому спочивати на лаврах колишнім дисидентам не доводиться.   Національну незалежність України здобуто, проте внаслідок внутрішніх міжрегіональних протиріч та енергетичної залежності від Росії фактична незалежність суттєво ослаблена. Разом з цим, в Україні зберігається міжетнічний мир, і свобода етнічних меншин (виразна мета дисидентів) в основному захищена. Чи не найочевиднішим є прогрес у сфері релігійної свободи. Завдяки приблизному паритетові сил між різними релігійними та конфесійними групами, ця свобода виявляє здатність до самостабілізації.

   Отже, у багатьох визначальних параметрах національного буття місія дисидентів завершилася достатньо успішно. Проте є дві сфери, в яких ця місія зазнала нищівної поразки, а саме: дисидентська віра у встановлення верховенства права та у відродження суспільної й особистої моралі. Беззаконня й аморальність комуністичного періо ду змінили форми, але при цьому, здається, лише посилились.

Старі стримувальні механізми занепали – нові не розвинулись. Корупція буяє. Помаранчевій революції вдалося відродити надію на суспільне одужання, але ненадовго.

   Давнє солженіцинське гасло „Жить не по лжи” так і залишилося мрією. Попри всі здобутки у сфері свободи слова, нинішня Україна не живе за правдою. Свобода слова і преси тримається на розмаїтості кланів, кожен з яких, відповідно до своїх кланових інтересів, озвучує частину правди, „приправляючи” її часткою облуди. У країні взаємодіє ціла низка напівправд, які викликають у людей сум’яття і сприймаються як одна велика неправда.

   У можливість побудови справедливого ладу сьогодні в Україні вже мало хто вірить. Слабкість громадянського суспільства уможливила безконтрольність економічних та адміністративних зловживань. Криза судової влади спричинила почуття беззахисності. Надії дисидентів на встановлення верховенства права не справдилися. Спроба Помаранчевої революції домогтися цього також не мала успіху.

   Це піднімає питання щодо правильності позиції дисидентів, яку вони зайняли після падіння СРСР, у питанні непритягнення комуністів до відповідальності за злочини комуністичного режиму. Почати з „чистого аркуша”, як вірили дисиденти, невдалося, і нерозкаяність гріха комуністів (і непокараність їх за злочини) закономірно обернулася гріхом кучмістів. У результаті в народі розвинувся правовий нігілізм, а національний дискурс легко адаптує кланову лояльність і пристосуванство, толерує неправду й лукавство.

   Віра усіх радянських опозиціонерів, що наступний, посткомуністичний уряд буде розумніший, інтелектуальніший, також занепала. В нинішній Україні інтелектуали намагаються сформулювати нові й перспективні стратегії розвитку, але реалізувати їх не можуть через щораз більшу замкнутість влади. Інтелект потрібний останній, фактично, лише для обслуговування своїх політичних егоїзмів.

   Так само малоефективними є голоси поодиноких моральних авторитетів (зокрема, й серед колишніх дисидентів, як-от голос Євгена Сверстюка). Внаслідок тієї ж самоізоляції керівної еліти ці голоси поки що „даремно волають у пустелі”. Слабкість їх не в тому, що народ нібито не поділяє їхніх висновків про моральну деградацію владної еліти. Згідно з деякими опитуваннями, понад 55 % опитаних назвали занепад моралі головною причиною нинішніх суспільних бід України. Проблема насправді в тому, що протистояння правовій і моральній розперезаності за умови браку солідарності видається людям надто небезпечним, програшним, а тому непривабливим ділом.

   У цих умовах Україна потребує нового солідарного громадянського руху – руху за введення верховенства права і за моральне одужання суспільства. Можливості колишніх дисидентів у започаткуванні такого руху обмежені: частина з них має надто поважний вік, інша частина – внаслідок політичних компромісів періоду незалежності – перестала бути для народу моральним авторитетом. Тому питання, хто очолить отой неминучий, як на мене, майбутній громадянський рух, залишається відкритим.

    Натомість можна твердо сказати, що колишні дисиденти заклали для нього найважливішу передумову – життя у свободі. За два десятиліття український народ пройшов велику школу свободи. І навіть якщо здобутий у ній досвід є почасти негативним, він усе-таки є неоціненним для того, щоб люди могли вирости зі стану тоталітарного „гвинтика” до рівня відповідального громадянина.

 

Український журнал