Ukraiński Żurnal - 2/2010

Зрощені у темниці

(Скачати весь номер: 2/2010 [PDF, 2.6 Mb])

   Текст: Роман Кабачій, Київ

 

   Інакодумство усіх радянських дисидентів, в тому числі українських, виводилося із неприйняття Системи, її методів, засобів керівництва, було її безпосереднім наслідком. Те, що Система оголошувала їх несповна розуму, засилала до концтаборів і позбавляла громадянства, свідчило лише про їхню правоту. І не провина шістдесятників, що світ не почув їхнього голосу: вони кричали всім своїм єством, знали, за що ненавидять Систему, і за що вона ненавидить і боїться їх. Гострота протистояння Системи та українських шістдесятників незнана Заходові. На жаль...

 

   Іван Дзюба в далекому 1962-му написав: „…Я бачив, як ми псуємо їм печінки своєю спокійною непохитністю. Вони б цілували мене, як брата, коли б я здався. Вони були б щасливі, якби побачили, що ми злякалися. Дорого вони заплатили би, щоб побачити хоч на мить переляк на наших обличчях…”.

   Кожен із них по-своєму, у своїх регіонах, доходив до розуміння хибності ідей „партії і уряду”. Левко Лук’яненко на Чернігівщині, Юрій Бадзьо на Закарпатті, Іван Дзюба на Донбасі, Іван і Надія Світличні на луганській Слобожанщині, Євген Сверстюк на Волині, Василь Рубан на Житомирщині, Юрій Литвин на Київщині, Іван Гель на Львівщині. Чимало з них не мало поняття про існування попередніх розробок націонал-комуністів 20-х років, чи націоналістичної пропаганди 30-х–40-х. Деякі з них, відштовхуючись від „повернення до засад ленінізму” (приміром, як генерал Петро Григоренко, що заснував 1963-го „Спілку боротьби за відродження ленінізму”), приходили шляхом багаторічних роздумів до того, що й Ленін не є взірцем, і що говорити про якусь „ленінську національну політику” нема сенсу, бо ж насправді „Ленін писав і діяв відповідно до певних конкретних ситуацій і тільки” (Василь Рубан,„Програма укомуністів”, 1971 р.). Будучи виплеканими марксизмом-ленінізмом, залишаючись нерідко до кінця життя заручниками ідей соціальної рівності та братерства між народами, вони доходили до усвідомлення, що коли такого роду справедливість десь і існує, то не в СРСР і не від влади КПРС.

   Найбільш обґрунтовано „попрощався з комунізмом” філософ Юрій Бадзьо, котрий вважав, що утопія комунізму була ідеологічною першопричиною кримінальної практики як радянського комунізму, так і всіх інших. Для Бадзя сталінізм це лише наслідок ленінізму, котрий є джерелом диктатури Сталіна і самодержавства компартії, її репресивної імперської політики. Юрій Литвин, який провів у таборах більше 20 років і там помер, в одному з творів критикує міф „диктатури пролетаріату”, який насправді є лише диктатурою номенклатури, і те, що в цей міф повірила навіть частина західної інтелігенції.

 

Їх виростив найдосконаліший концтабір

   Українські дисиденти зросли в умовах, коли, за визначенням львівського історика-дисидента Валентина Мороза, можна було існувати в умовах комфортного „павличкіанства”, – трохи любити Україну, але й мати святий спокій, а можна було не мовчати і протестувати, і вони обрали цей шлях. Протестували під пам’ятником Шевченкові у Києві, протестували під час перегляду „Тіней забутих предків” Параджанова, протестували переписуючи самвидавські праці, протестували на судових процесах своїх друзів. Як пояснювала свою позицію Надія Світлична, „життя подарувало мені щастя спілкуватися з широким колом творчих людей, і репресії проти них я сприймаю як репресії проти мене”. Їм довелося розпрощатися із великою кількістю ідеалів дитинства і юності, коли почали розуміти, що молох, який їх виростив, насправді „найбільший у світі, наймогутніший і найдосконаліший концтабір” (Н. Світлична). Приміром, Іван Дзюба, нинішня совість цілої нації, визнає, що то Василь Симоненко йому та іншим друзям зірвав полуду радянської боротьби за добро усіх народів світу: „Ми були перші борці за свободу всіх народів… Крім свого. Василь заговорив про визволення власного народу”.

   Левко Лук’яненко нині говорить про те, що у далеких 50-х його „відчуття національної честі штовхало до того, аби думати про самостійну Україну”, проте не всі сьогодні вже знані дисиденти поділяли таку радикальну позицію. Для багатьох із них (в тому числі представників Української Гельсінської Групи) колоніальний статус України хоч і вражав своєю масштабністю, не був приводом для розриву з Москвою, а лише для досягнення прийнятних форм федерації, а згодом конфедерації.

   Більш конкретно були налаштованими дисиденти з Галичини, приміром Дмитро Квецко, який у програмі Українського Національного Фронту вказував, що для вирішення національного питання Україні необхідно повернути собі незалежність. Поступово ці ідеї ширилися (в тому числі й завдяки спільному перебуванню в мордовських концтаборах), і знаходили свою підтримку також у середовищі російських дисидентів. Саме національне питання вирізняло дисидентів із неросійських республік СРСР від московських правозахисників, для яких на першому місці перебували проблеми захисту прав людини і громадянина (як теж перед центральноєвропейськими дисидентами, для яких, як вважалося, національне питання актуальним не було апріорі). І хоча національне питання, чи то пак, у риториці совєтського карального режиму, прояви „буржуазного націоналізму”, не називалися у контексті радянського інакодумства серед ключових (у контексті поглядів Андрія Сахарова, Олександра Солженіцина, Наталії Горбаневської), саме вони стали головним напрямком у переслідуваннях українських інакодумців. Проте, парадоксальним чином, нерідко через Москву лежав шлях до озвучення українських національних вимог: на думку історика і філософа Івана Геля, через Москву моглиспілкуватися (радше мусили, бо інших доріг не існувало) дисиденти з України, Прибалтики і Закавказзя, як теж через Москву ретранслювати свої погляди на Захід.

 

Як надати українській справі міжнародної ваги

   Роздуми над національною несправедливістю України і українців в СРСР змусили українських інакодумців поставити собі за мету зацікавити міжнародне співтовариство українським  питанням. Як зазначає дослідник проблеми Анатолій Русначенко, з перервою у 20 років уперше в програмі УНФ Дмитра Квецка (1965 р.) подибуємо зобов’язання надати українській справі міжнародної ваги. Також Квецко був переконаний, що в Україні лежить ключ панування Москви над Східною Європою. У ширшому контексті мислить також Василь Рубан (на момент оприлюднення своєї „Програми укомуністів” у 1971 р. – студент Київського університету), який вказує на те, що влада більшовиків в Україні встановлена тим самим чином, як у 1940 р. в Естонії, у 1956 р. в Угорщині, а в 1968-1970 рр. у Чехословаччині. Він же виражає сподівання, що переміни у Центрально-Східній Європі позитивно посприяють зрушенню української справи (реальне досягнення комунізму Рубан вбачав у відновленні державності кожного з народів СРСР).

   Чи почули українських дисидентів на Заході? Хоч, як зазначає Анатолій Русначенко у книзі „Розумом і серцем”, українське питання і зникло надовго формально із міжнародної арени, реально воно зникнути не могло, доки один із найбільших народів Європи залишався у складі імперії СРСР. Основною нагодою до презентації українських проблем стало утворення у Києві Групи сприяння виконанню Гельсінських угод (згодом Українська Гельсінська Група). Існування Групи мало засвідчити відданість українських мислителів ідеям загальнолюдських цінностей. А на переконання Юрія Литвина, „захист прав і свобод людини без захисту прав і свобод нації не має сенсу”. Сам факт належності до неї уже був приводом до арештів і переслідувань, а передача даних про її діяльність на Захід неабияк збільшила інтерес західної інтелігенції. Велику роль відіграло радіо „Свобода”, де з 1983 року працювала Надія Світлична (те, що саме її було вислано за межі країни, Євген Сверстюк оцінив як велику помилку влади, оскільки „ця скромна жінка” була якнайгіднішим послом надії української підпільної думки). Світлична провадила на „Свободі” цикл передач „З живучого племені донкіхотів”, займалася перекладами найвідоміших творів українських шістдесятників.

   Найбільш знаним за кордоном українським дисидентом став, імовірно, генерал Петро Григоренко, також через факт позбавлення громадянства. Вже у 1973 р. за його збіркою публіцистики „Записки душевнохворого” в Англії було знято фільм, а спогади, котрі вийшли на початку 80-х рр. у Нью-Йорку, були перекладені чотирма мовами. Генерал, будучи членом як УГГ, так і Московської Гельсінської Групи, був відомий закликами повернути народу його історичну пам’ять, як i боротьбою за права депортованих в СРСР народів. Ховали Григоренка у 1987 р. під українським національним стягом.

 

Зацікавленість українською справою з боку польської еміграції

   Ще одним напрямком поширення знань про боротьбу українців в СРСР була зацікавленість українською справою з боку польської еміграції. Передруки паризькою польськомовною „Культурою” матеріалів з паризької україномовної „Сучасності”, куди вдавалося передавати окремі твори українських інакодумців, проливали невелике світло на боротьбу в УРСР, а проте надавали приводи для роздумів. Прикладом таких думок може бути публікація Казімєжа Подляського вже у польському самвидаві „Білоруси-литовці-українці: наші вороги чи брати?”, де автор роздумує над невдалими спробами відродження української державності у 1917–1920 рр.: „Якби Україна була незалежною в будь-якому вигляді 20 літ, український народ був би сьогодні якісно іншим. А інша Україна – це інший СРСР. Ми могли б мати тепер союзника, який би добивався свого від росіян”. Позицію паризької „Культури” щодо українського питання перебрали також видавці підпільного журналу „Spotkania” („Зустрічі”), який видавався у середовищі Люблінського католицького університету. Одна із авторів тогочасних „Spotkań” Богуміла Бердиховська стверджує, що вони були першими, хто взявся налагоджувати контакти із українською опозицією – братами Горинями, В’ячеславом Чорноволом.У результаті зі сторінок „Spotkań” можна було довідатися про існування УГГ, видання чорноволівського „Українського вісника”, робітничі страйки в УРСР тощо. До слова буде додати, що з публікацій у цьому часописі почалося звернення уваги польського суспільства до принизливого становища української меншості у цій країні.

   2008 року в рамках Фестивалю української культури у Сопоті відбувся семінар „Дисиденти та інтелектуали в тоталітарні часи, портрет по роках: Польща, Німеччина, Україна”. Одним із головних висновків семінару була теза про присутність українців у змаганнях за свободу у Центрально-Східній Європі. Вольфганг Темплін, який був представником колишньої німецької опозиції, був надзвичайно здивований силою та розмахом українського дисидентського руху. Реалії є такими, що навіть європейським дисидентам досі треба доносити правду про український спротив. Що вже казати про пересічних громадян України, вимріяної держави шістдесятників.