Ukraiński Żurnal - 2/2010

„Свобода” і українські інакодумці

(Скачати весь номер: 2/2010 [PDF, 2.6 Mb])

   Текст: Григорій Панчук, Бельгія

 

   Без українських дисидентів і їхнього інтелектуального доробку – самвидаву, обсяг передач радіостанції „Свобода” можна було б згорнути до читання міжнародних новин українською мовою.

 

   Однією з вершин професійності будь-якого засобу масової інформації вважається організація власного корпункту in situ або наявність власного спеціального кореспондента повсюди, де цього вимагають обставини та важливість ситуації. Зі зрозумілих причин, актуальних у роки „холодної війни”, для радіостанції „Свобода”, яка 1951 року розпочала свої трансляції в напрямку колишнього Радянського Союзу, така своєрідна „розкіш”, як корпункт, була неможливою до 27 серпня 1991 року, коли своїм указом тодішній президент РРФСР Борис Єльцин дав дозвіл на офіційне відкриття в Москві бюро російської служби радіо „Свобода”. Вибір не випадковий. Впродовж десятиріч американське керівництво, не без впливу всюдисущого проросійського лобі, практично вважало російську редакцію „матір’ю національних служб РС”, першою серед буцімто рівних. І такою вона була за своєю внутрішньою структурою, своєю першістю, привілеями, „престижністю” мови й культурою, своїм персоналом, своєю ідеологічною базою і, звісно, своєю метою. Одним словом, радіо „Свобода” імітувало внутрішню і зовнішню структуру Радянського Союзу, насправді ж – Росії.

 

Крок назад

   Упродовж років – аж до Горбачовської перебудови і „зникнення” Гулагу – українська редакція РС коливалася між уявним світом боротьби за людські права та чорною дірою русифікаторської політики, між перекладами з російської та намаганнями якось усупереч політично-редакторському згортанню пройти крізь важку завісу евфемізмів на зразок сфінксової загадки „українська самобутність”, де під словом „самобутність” можна було розуміти все, що завгодно, залежно від того, „на якому боці фронту ти воював” (перепрошую за військову термінологію, але це були часи „холодної війни”!). А також і за умови, що ти не поширював самобутності до меж національної ідентичності... Мовляв, заради обережності, аби не нацькувати репресивні органи на інакодумців! Можна було би погодитися з цим доброзичливим курсом політичної лінії радіостанції, якби за цим не прозирав огидний силует цензури.

 

Крок уперед

   Через вісім місяців після відкриття російського корпункту в Москві, в березні 1992 року, слідом за тріумфальним референдумом про політичну незалежність України, було остаточно вирішено відрядити до Києва першу групу співробітників української редакції. Група прибула до столиці України в березні 1992-го. Її метою було організувати бюро для інформаційних потреб української служби РС у Мюнхені. Таким чином, редакція нарешті зуміла досягти своєї мети – встановлення безпосереднього контакту з населенням України (до цього вона в певному сенсі ніби висіла в повітрі). Це було нагальною потребою, якщо журналісти справді хотіли виконати покладене на них радіостанцією завдання. А саме:

– подавати інформацію, матеріали та аналізи, що сприятимуть демократизації країни та запровадженню ліберальних форм економіки;– наголошувати на демократичних цінностях;– давати відсіч етнічній та релігійній нетерпимості.

 

Забуті засади

   На думку тодішнього керівництва радіостанції, конкретизація задуму створити в Києві українське бюро була покликана розв’язати, принаймні частково, ряд проблем, окрім щойно згаданих основних. Тим більше, що вже діяла мережа кореспондентів у низці областей, а в Києві вельми ефективно працювала агенція „Республіка” під головуванням талановитого журналіста, колишнього політв’язня Сергія Набоки.

   Беручи до уваги той факт, що українське бюро мало виконувати функції паралізованих (як гадалося – тимчасово) республіканських ЗМІ, котрі здебільшого ще діяли за принципом інерції, паралельно з іще існуючим тоді „газетним самвидавом”. В принципі, йшлося про те, щоб позбутися товстого шару наклепницьких вигадок, який вкривав діяльність журналістів РС, і здобути прихильність слухачів української редакції. Як збільшити чисельність слухачів? Як їх зацікавити? Як, зокрема, привернути увагу молоді? Адже час від часу у Мюнхені, коли ще панував період застою та й пізніше за Горбачова, співпрацівникам редакції гостро дорікали результатами опитувань слухачів у СРСР (не питайте, як це робилося!). Мовляв, переважна більшість слухачів в Україні воліє налаштовувати свої радіоприймачі на хвилі російської служби, відомої високою фаховістю своїх журналістів – колишніх громадян СРСР, і перед мікрофоном якої виступали чи не всі визначні особистості радянського (російського) дисидентства, чимало з яких знайшли притулок на Заході. Такі імена, як Алексеєва, Амальрик, Буковський, Галич, Максимов, Некрасов, Сахаров, Синявський, Солженіцин та десятки інших, не менш видатних, говорять самі за себе.

 

Чим зобов’язана дисидентам українська редакція РС?

   Нині, зазвичай у рамках відзначення різних ювілеїв, що стосуються життя радіостанцій RFE-RL, визнаються заслуги української редакції радіо „Свобода” за часів брежнєвського застою і горбачовської перебудови не стільки, може, в торуванні шляху до демократизації українського суспільства (адже ситуація за радянських умов була невідповідною), скільки у плані підготовки населення до демократичних змін, а також утвердження думки про окремішність України та її національних інтересів крізь призму прав людини.

    Назва абзацу може завести читача у світ хибного уявлення про редакторів з діаспори, котрі працювали з вірою в національну долю України і котрих не раз незаслужено висміювали, мовляв, не той наголос, не те слово, не та вимова, не той правопис. Незаслужено, бо справа не у вимові, а в суті донесеної інформації. Серед них були справжні фахівці своєї справи, майстри слова, мовознавці, історики, радянологи – штатні і позаштатні. Згадати бодай мюнхенців Ігора Качуровського, Івана Майстренка, Василя Гришка, Івана Кошелівця, Всеволода Голубничого, Богдана Осадчука, Бориса Левицького. Їхні імена надто відомі, щоб на них зупинятися. Разом з іншими журналістами молодшого покоління, народжених вже за кордоном, всі вони складали те ядро, навколо якого жеврів ідеал вільної, суверенної України.

   Поповнення редакційних кадрів з числа новоприбулих емігрантів з УРСР, зокрема у 1980-ті роки, породило відчуття безпосереднього зв’язку з Україною. Але тим елементом, який національне обличчя редакції зробив унікальним, був самвидав, тобто позацензурні матеріали та їхні автори або розповсюджувачі, власне – дисиденти. Самвидав, бо саме в ньому працівники редакції черпали натхнення, знаходили там речові докази, що підтверджували вірність їхніх спостережень та переконань. Дисиденти, бо вони були тими, хто пером або своєю поставою та настановою вимальовував сучасний образ України в очікуванні свого майбутнього. Без них неможливо було б упоратися зі своїм завданням.

   Самвидав, що дедалі пришвидшував оберти, ставав дедалі вагомішим за своїм обсягом, строкатістю та якістю, став очевидним знаком живучості України. Він уособлював боротьбу за права не лише людини, а й нації. „Тернистий марш”, що розпочався 1976 року заснуванням Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод, закінчився тринадцять років по тому утворенням Народного Руху України за перебудову, який утвердився на тому живому ланцюзі, що об’єднав в січні 1990 року Захід і Схід України в одне ціле за прикладом акту Соборності 21 січня 1919 року.

   Далі життю України перестали загрожувати репресії, арешти, цькування. І самвидав міг нарешті стати дорогоцінною книгою буття для майбутніх поколінь. Шкода тільки, що туди не заглядають частіше, щоб усвідомити ціну жертви!!! Бо самвидав, як Хронос, пожирав власних дітей... І навпаки: не було б самвидаву, якби не ті дисиденти, що їх немилосердно косила репресивна радянська машина по всій території СРСР.

   Скільки переведено чорнила, щоб означити людину, яка своїми протестами і гідною поведінкою стала на прю з нелюдською владою і за це, – якщо її просто не вбивали, – каралася в тюрмі, чи в таборі примусової праці або у психлікарні! Залежно від біографії, таку людину називали „представником української інтелігенції”, „репресованим діячем національної культури”, згодом „інакодумцем”, в’язнем сумління, опозиціонером, дисидентом, і нарешті таки „політв’язнем” – завдяки Кронідові Любарському, який з 1979 року редагував на радіостанції збірники під назвою „Список політв’язнів СРСР” – як додаток до його програми „Вести из СССР. Права человека”.

   З дисидентами в Україні – Чорноволом, Горинями, Лук’яненком, Шухевичами, Сверстюком, Красівським, Хмарою, Мешко, з членами Руху Іваном Драчем, Миколою Мовчаном – українська служба РС встановила безпосередній телефонний контакт ледве чи не напередодні виникнення Народного Руху завдяки кореспондентам редакції в Москві та Києві. Але до того були свої, закордонні, які прибули на Захід в різний час. Назвімо кількох, хоча б із числа перших: Леонід Плющ (1976), Надія Світлична (1978), Валентин Мороз (1979), Святослав Караванський та його дружина Ніна Строката (1979). У 1980-х роках виїхали з України Микола Руденко (1987), Данило Шумук (1987), Йосип Тереля (1987). Їхній вклад, – зокрема Леоніда Плюща як постійного кореспондента і дорадника та Надії Світличної як штатного працівника, – у програму української редакції радіо „Свобода” – неоціненний. Саме вони, з їхньою чутливістю, знанням справи, їхніми контактами, вдихнули у програму нове життя, вона стала національною за формою, а також і за змістом. Це був гарячий час, сповнений надій і наснаги, а то і несподіванок, які іноді нагадували Дантове пекло. Як кажуть, своє виконали. Memento.