УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 2/2010

Як Ю і Я рятуватимуть країну

(Скачати весь номер: 2/2010 [PDF, 2.6 Mb])

   Текст: Петро Андрусечко, Познань

 

   Сьомого лютого українці обиратимуть нового президента. Для багатьох це вимушений вибір. Альтернативи немає, є лише двоє добре знаних кандидатів. Частина електорату вже визначилася, але чимало виборців розгублені і відчайдушно намагаються знайти аргументи на користь одного або іншого кандидата. Це особливо помітно серед інтелектуалів, дехто з них, можна сказати, стрибає з коня на коня. Наразі головна боротьба зосередилася навколо позиції виборців, які у першому турі голосували проти Януковича та Тимошенко, а також тих, хто так і не визначився з власним кандидатом. Пальма першості у пошуках креативних шляхів залучення голосів належить Юлії Тимошенко.

 

   Майбутній президент, який би з кандидатів ним не став, зіткнеться з одвічним для України набором проблем. Згрупуємо їх умовно у такий спосіб: економіка, внутрішньополітичні процеси, зовнішній курс та державна ідеологія. І питання одне: яким чином їх вирішувати? А на що може очікувати середньостатистичний українець, якщо президентом стане Віктор Янукович або Юлія Тимошенко?

 

   У президентських виборах 1991 року переміг виходець з номенклатури Леонід Кравчук. Його головним супротивником був дисидент В’ячеслав Чорновіл. У 1994 році на перше місце вийшов Леонід Кучма з ідеями російської мови та посиленням співпраці з Росією, незважаючи на те, що Леоніда Кравчука підтримував тоді національний табір. У 1999 році Кучма повторив перемогу, тим разом лякаючи реваншем комунізму. 2004 рік – зіткнення кандидатів, які репрезентують два різних світогляди: національний та совково-олігархічний.

   Сьогодні, якщо придивитися уважніше на програми колишніх президентів та їх реальні дії, треба щиро зізнатися: „страх має великі очі”, а „надія – мати дурнів”. Погрози повної русифікації та об’єднання з „великим братом” не здійснилися, проте й обіцянки боротьби з корупцією, економічного розквіту та реального членства в європейській спільноті також не виконані. Швидше за все, цей стандартний набір – найбільш ймовірний у реальних діях цьогорічного переможця президентських перегонів в Україні.

 

„Економіка, дурники!”

   Свого часу Білл Клінтон переміг Джорджа Буша-старшого за допомогою лише одного-єдиного гасла „Економіка, дурники!” (The economy,  stupid!). У виборчій кампанії в Україні 2009–2010 року також здавалося, що саме економічні питання відіграють вирішальну роль. Що стало би логічним наслідком економічної кризи, яка особливо жорстоко вдарила по Україні.

   Не те щоб економіка не з’явилася. Вже ранньої осені із повсюдно розвішаних бігбордів лунав слоган „Вона працює” (мовляв, криза її не бере). Криза перешкодила здійснити великомасштабні підвищення соціальних виплат за винятком окремих, часто вкрай символічних, виплат окремим професійним групам. Хіба що мешканці сіл отримали земельні акти. Однак у цілому залишається враження, що головне завдання пані прем’єрки полягало в отриманні чергового траншу кредиту від Міжнародного валютного фонду. Саме за його рахунок вдалося пережити 2009 рік. До плюсів прем’єрки можна віднести підписання угоди з Росією у справі постачань газу, завдяки чому Європа могла цієї зими спати відносно спокійно. Втім, остаточної ціни блакитного палива ми ще не довідались.

   Поза сумнівом, чимало економічних аспектів виборчої програми Юлії Тимошенко слушні і на часі. Є акценти на великі інфраструктурні проекти, Тимошенко прагне сконцентруватися на розвитку високих технологій, наприклад, енергозбереженні. Хто бував в Україні, тому не треба роз’яснювати, наскільки це важливо. Істотним здається проект відновлення іпотечного кредитування, при цьому процентна ставка планується на рівні 2–4 %. До речі, приклад Польщі показує, що верхня межа цієї ставки наближена до реальних можливостей. Однак поряд з такими важливими пропозиціями дружньо крокує низка соціальних обіцянок, зокрема збільшення зарплат (що вочевидь саме по собі є дуже важливим, однак безпосередньо залежить від стану країни). Далі продовження програми повернення вкладів Ощадбанку, реформа служби охорони здоров’я. (Поза сумнівом, також вкрай необхідна). Щоправда, її запровадження на державному рівні і в такі короткі терміни малоймовірне (наприклад, обладнати лікарні найсучаснішим обладнанням у трирічний термін!). Навіть не стану порівнювати з багаторічними проблемами реформування цієї системи у Польщі. Далі в черзі за грошима вишикувалися родини з новонародженими дітьми, освіта, студенти, пенсіонери, шахтарі, військові, селяни, спортсмени. Кінця цьому не видно. Однак не зрозуміло, звідки взяти гроші на такий розгалужений соціальний пакет, з яким заледве впоралася б мало котра країна ЄС зі значно вищим бюджетом.

   У програмі Януковича економіка потрактована значно скромніше, ніж у Тимошенко. Але й тут вистачає гучних обіцянок. Від „модернізації національного виробництва”, збільшення конкурентоспроможності українського виробництва, програми енергозбереження до чистого популізму. Янукович обіцяє побудувати 1 млн. квартир для молодих родин. Зрештою, ця програма і так вельми скромніша від проекту польської партії „Право і справедливість”, яка пообіцяла побудувати 3 млн. (!) помешкань. Далі лідер регіоналів прогнозує значне зростання видатків на освіту. Медичні послуги повинні стати доступні усім. І по черзі: стипендії, сім’ї, пенсіонери… Кінця-краю знову не видно.   Як наслідок – жодну з програм неможливо реалізувати за визначенням. Та різниця між обома кандидатами полягає в тому, що Тимошенко створює принаймні враження, що вона здатна спробувати переформатувати, модернізувати українську економіку. Янукович порівняно з нею виглядає більш консервативно. Цілком можливо, що Тимошенко спромоглася б вести більш незалежну від впливіввеликих олігархічних груп економічну політику. Олігархів з її політичної сили вона тримає під контролем. У випадку Януковича, здається, не варто вести мову про його незалежність від різних фінансових груп впливу в рамках Партії регіонів.

   Підставою оздоровлення ситуації в країні, не лише в економічному вимірі, але й політичному, є насамперед подолання системності корупції. І Янукович, і Тимошенко у своїх програмах піднімають питання корупції. Однак не забуваймо, що усі політики в Україні роками декларують цю потребу. Без радикального та докорінного знищення корупційної системи жодні подальші глибокі зміни неможливі.

 

Політичний пат

   Незалежно від того, хто виграє вибори, Янукович чи Тимошенко, 2010 рік мине під знаком внутрішньополітичної боротьби за зміцнення влади. Обом потрібний гнучкий парламент. Тимошенко, можливо, обійдеться без перевиборів до Верховної Ради. Їй потрібно лише посилити існуючу коаліцію, але шанси на створення нової після парламентських виборів також є. Однак у такому варіанті існує ризик м’якого авторитаризму.

   У випадку Януковича справа може бути складнішою. Якщо вдасться провести дострокові парламентські вибори, створення коаліції стане непростою справою, оскільки до ВР мають усі шанси потрапити і „Фронт змін” Арсенія Яценюка, і „Сильна Україна” Сергія Тігіпка, і блок Віктора Ющенка. Можна лише уявити процес взаємних домовленостей. Фішкою політичного процесу у подібній ситуації може виявитися конституційна реформа, яка спрямована на послаблення позиції  президента. Адже не тільки Юлії Тим- ошенко, але й іншим гравцям буде вигідно послабити позиції Януковича. Іншими словами, криза триватиме далі.

 

Багатовекторність повертається?

   У закордонній політиці варто очікувати перемін. На відміну від Януковича Тимошенко у своїй програмі зазначила, що її мета – привести Україну до ЄС. Янукович швидше веде мову про співпрацю з Євросоюзом. На жаль, однією з тем президентської кампанії стала своєрідна „антиєесівськість”. Її можна почути від різних кандидатів, мовляв, „нас там не хочуть”. Тимошенко стала винятком (як і Ющенко). Можливо навіть, що її проєвропейська політика буде більш ефективна, ніж у Ющенка. Віктор Андрійович свого часу проголосив програму максимум – вступ до ЄС, однак далі заяв та обіцянок справа не пішла, а в перспективі завершилася розчаруванням. Тимошенко може просувати конкретні питання для вирішення, такі, як безвізовий режим для українських громадян, економічна співпраця, збільшення допомоги на конкретні цілі. Янукович, звичайно, не заморозить відносини з ЄС, адже у випадку України це вже просто неможливо, але важко сподіватися на якийсь виразний прогрес.

   Питання НАТО відсунуть на невизначений час, незалежно від Януковича чи Тимошенко. Втім, Янукович виступає за позаблоковий статус. Прем’єр у своїй програмі занотувала, що приналежність України до будь-якого мілітарного блоку слід розглядати на референдумі. Іншими словами, доки підтримка не буде відповідно високою, Тимошенко ризикувати не стане. Парадоксально, але Юлія Володимирівна з часом може повернутися до цієї ідеї і, на відміну від Віктора Ющенка, в стані більшефективно посприяти підвищенню ідеї вступу у НАТО серед українського суспільства.

   Росія – головний біль для декого у цих виборах. Одне напевне – стосунки міняються. Але цілком імовірно, не зовсім так, як хотіли би в Москві. Навіть Янукович, якого дехто вважає головним „промоскальським” кандидатом, може принести Кремлю певні несподіванки. Важко повірити, що президент України, ким би він не був, захоче бути залежним від північного сусіда (дивись приклад Кучми). Тим не менше, слід очікувати певний рух у напрямку Москви. Юлію Тимошенко, яку вважають доволі прагматичною у стосунках з Росією, у самому Кремлі побоюються більше, ніж Януковича. Пані прем’єр показала кігтики у газових питаннях, коли після угоди з Росією вона змогла порозумітися з Європою у справі модернізації газо-транспортної системи. Найважливіше, щоб взаємини між Києвом та Москвою будувалися на засадах більш-менш прозорих, без прихованих домовленостей. Вочевидь, ключовим моментом відносин буде, між іншим, Чорноморський флот, а також винесене окремими кандидатами, в тому числі Януковичем, питання вступу України до Єдиного економічного простору. Дивним чином воно знову актуалізувалося перед виборами.

 

Президент усіх українців?

   Швидше за все, знову ні. У виборчій кампанії 2009–2010 використано одну з найбільш прикрих, відомих з 2004 року технологій – розподіл країни на Схід–Захід, мовне питання і т.д. Це означає, що вибори надалі носять регіональний характер. Хоча, розширення Януковичем та Тимошенко свого електорату на протилежних полях є позитивним фактом. Не варто також серйозно ставитися до звинувачень в антиукраїнськості Януковича та можливої русифікації України. Ще більш помилковими здаються закиди на адресу Тимошенко, яка, як пам’ятаєте, у всіх офіційних ситуаціях послуговується українською мовою.

   Президент Ющенко, який ось-ось піде, певним чином монополізував питання патріотизму. Віктор Андрійович постійно підкреслює лише одне: ані Тимошенко, ані Янукович не мають поняття, що це таке – національні інтереси. Проте напевне історії у політиці поменшає. Зменшення кількості відкритих скансенів не означає відразу браку патріотизму. Врешті-решт, надворі ХХІ століття, його прояви можна урізноманітнити. Мовне питання, я переконаний, стане лакмусовим папірцем влади.Однак варто пам’ятати, що навіть за часів суперпатріотичного та супернаціонального президента Ющенка не все у цій справі виглядало добре. Мовна політика вимагає врівноваженого підходу, це напевне. Вочевидь Тимошенко виглядає більш безпечною у цьому питанні. Тим більше, що звинувачення Ющенка на адресу Тимошенко у зраді національних інтересів безпідставні хоча б тому, що в її оточенні чимало дисидентів та інтелектуалів. Вони також антиукраїнські?

   Найголовніше однак те, що всі кандидати в президенти в своїх програмах говорили про речі, які жодним чином не стосуються реальних повноважень президента. Адже, в принципі, вони обмежуються формуванням зовнішнього курсу країни, національної безпеки і гарантують дотримання конституції. Хіба що кандидати апріорі думають про розширення своїх можливостей. Однак, хто б не став президентом після 7 лютого, точно одне: українці переживуть наступне президентство, як пережили Кравчука, Кучму, Ющенка. Новий президент – перехідна фігура, і лише від нього залежить, яким він запам’ятається своїм співвітчизникам.

 

Український журнал