УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 2/2010

I ♥ you, rusyn!

(Скачати весь номер: 2/2010 [PDF, 2.6 Mb])

   Текст: Івана Ґрешлик, Бероун

 

   „Я русинів знімав, знімаю і знімати буду!” – так можна було б охарактеризувати роботу словацького режисера Марка Шкопа у новому документальному фільмі „Осадне” (2009, 63 хв., СР), в якому він використовує не лише подібну до фільму„Інші світи” тематику, але й того самого героя.  

   Звичайно, Фелліні також знімав Марчелло Мастрояні у головній ролі в п’яти своїх фільмах. А без Івана Миколайчука теж не обходився майже жоден український фільм 60-х. Але в цих випадках принаймні діалоги були іншими.

 

 

   Ще п’ять років тому пересічний мешканець Словаччини плутав русинів з росіянами. Після фільму „Інші світи” (2006) люди зрозуміли, що русини – це така собі екзотична меншина на сході Словаччини, яка любить випити, пожартуватиі передусім – не цурається своїх коренів! Після прем’єри „Інших світів” чимало молодих почало згадувати і пишатися, що в них також бабця з села біля Гуменного, а дідо – з села коло Свидника… Facebook почав заповнюватися новими групами молодих русинів, які відстоюють свою неординарність („Русини Є русини, НЕ східні словаки!”, „Руснаки – це найліпше, що може бути” etc.)

 

 

 

Alcohol-puzzle

   Імпульсом для сценарію фільму „Осадне” стала, як зізнався режисер, телепередача, в якій словацькі голови сільських рад скористалися можливістю відвідати Європарламент (кожен євродепутат може щорічно запросити до себе 100 осіб) і описували свої враження від поїздки в Брюссель. І саме тоді виникла ідея показати, у який спосіб (і чи взагалі таке можливо) сільський політик зі священиком можуть пролобіювали свої інтереси в Брюсселі. Зацікавило режисера й те, як люди по-різному описують одне і те саме в залежності від того, з ким розмовляють. Ідея непогана, однак у фільмі вона загубилась…

   Історія фільму починається з того, що в селі Осадне (неподалік польського кордону на східній Словаччині) немає туристів, а жителі якщо не вирушають за кращим майбутнім на Захід, то вмирають. Одним словом, реальність не така вже й виняткова в (словацьких) селах.

   Отже, староста села Ладіслав Мікулашко та православний священик Петро Сорока намагаються зробити в Осадному бодай якийсь рух і кожен по-своєму думає про майбутнє села. Сорока мріє про монастир або духовний центр; Мікулашко хоче збудувати в селі будинок ритуальних послуг, оскільки за останніх п’ять років священик в Осадному поховав 50 людей, а похрестив лише двох дітей.

   На сцені з’являється посередник – піар-менеджер товариства „Русинське відродження” Федор Віцо, який був представником русинської меншини в „Інших світах”. Він приходить до свого знайомого Мілана Ґалі, – який працює в Брюсселі на посаді євродепутата, що відповідає за розвиток освіти та культури, – з проханням допомогти у справі побудови туристичної стежки в Осадному, тобто, за словами Віца – на кордоні ЄС. Так і сталося. Кадри з офіційного відкриття – одна зі складових „alcohol-puzzle”, коли всі, включно зі священиком Сорокою та його дружиною піднімають чарку за успіх європейської та місцевої політики. У фільмі це – не вперше й не востаннє.

   Згодом герої отримують офіційне запрошення з Брюсселю. Староста через сільське радіо повідомляє про поїздку і просить жителів допомогти зібрати подарунки для політиків у Брюсселі. У священика інші проблеми – йому для успішної місії потрібне благословіння начальника, яке він врешті отримує.  

   Поїздка в Європарламент перетворюється на кумедну екскурсію трьох дивакуватих подорожніх у світ чудес. Те, що в залі не проходило засідання і перед спорудою та будинком парламенту не було велелюдно – момент, який не сплануєш. Однак русинські герої, крім зустрічей з депутатами в їхньому офісі або за пивом, у фільмі коментують поїздку виключно між собою, а згодом діляться враженнями з дружинами.

   І це все робить зі стрічки звичайну, місцями доволі патетичну, історію людей, які співставляють свої ілюзії про Захід з реальністю.

   Марко Шкоп наголошує, що у документальних фільмах режисер не повинен бути об’єктивним. На його думку, кожен документальний фільм мав би містити впізнавану „мітку” погляду режисера на дану проблему. Отже, після його двох фільмів не важко знайти впізнаваність його власного погляду на русинів. А може, це також один зі способів говорити про русинів, в залежності від того, кому він їх презентує?

   Тут режисер подає русинів як вимираюче плем’я. Принаймні на празькій прем’єрі він сказав: „Це фільм про русинів. Ну, ви у Празі, можливо, про них щось чули. Це народ, що живе на східній Словаччині. І як каже Федор Віцо, русин – це як інопланетянин. Всі про нього знають, але ніхто його не бачив”. Тож подякуймо йому, що він як документаліст про них знає, не забуває і вже в другому фільмі зображає цю меншину підтоптаним, але відважним, забутим, але екзотичним народом світу.

 

 

 

Герої чи актори?

   Герої фільму „Осадне” – не актори. Однак у багатьох сценах їхнім відповідям бракує спонтанності та автентичності. Багато кадрів справляють враження кічуватої ностальгії – староста, який поливає квіти на підвіконні свого офісу, або ситуації, які не важко передбачити: попадя готує чоловікові пісну закуску в дорогу (бо ж піст), та вголос роздумує, що жінка старости, очевидно, готує йому відбивну – після чого в кадрі з’являється і жінка старости, і смажена відбивна на її пательні. Чергування кадрів хрещення сина священика та похорону мешканця села залишають враження циклічності життя та смерті.

   Той, хто дивився „Інші світи” на DVD і відкривав файл з бонусами, може вдруге побачити трюк Ф. Віца з сірником, ложкою, виделкою та келихом пива. На відміну від попереднього, в „Осадному” цей трюк включили у фільм, і оточення теж змінилося – він демонструє його не в словацькій, а в бельгійській кнайпі, під оплески присутніх.

   Середовище вимріяної європолітики, яка, як виявляється згодом, не така вже й відкрита для допомоги регіональному розвитку, доповнює ще одна сцена. В Осадне приїжджає пара молодих людей, вони заздалегідь повідомляють людей про євро, яке тоді мало стати офіційною валютою в Словаччині. Селяни стоять перед молодими гостями „автентично чемно”, в один ряд. Запитання вікторини, які їм задає працівник європропаганди, настільки примітивні, що разом із кадрами вишикуваних в лінійку селян, навіюють враження простої та дещо тупуватої натури селюків. І знову-таки – проблема не в безглуздій ситуації, а у тому, що режисер залишив ці кадри у фільмі.

   Документалісти люблять перебільшувати і їх можна зрозуміти – без прикрас іноді фільм виходить не таким цікавим, як початковий задум. Шкоп хотів зробити фільм про європолітику, а вийшов насмішкуватий образ русинів та східної Словаччини – території, де, за словами режисера, „закінчується асфальтована дорога і починається праліс”. Ну, тоді, шановні глядачі східної Словаччини і ви, що живете далі на схід – злізайте з дерев і йдіть подивитися „Осадне”. Заради цікавості, як можна бачити меншину, яку ніхто ніколи не бачив. Звісно, за умови, що у вашому пралісі є кінотеатр.

Український журнал