УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 11/2007

«Розкулачка» і «комуна»: сестри-мойри Великого Голоду

(Скачати весь номер: 11/2007 [PDF, 2.7 Mb])

Текст: Роман Кабачій, Київ

 У 1928 році в СРСР оголошено, що індивідуальний спосіб господарювання себе не виправдав, тож жителі села муситимуть «об’єднати свої зусилля», аби молода Країна Рад не знижувала темпу розвитку. На практиці це означало перший відступ від компромісу, що його проголошувало гасло «Землю – селянам!»  

Загроза

«Треба тікать із села, тому що влада взялася розорять селян і рятунку при Радвладі селянам не буде», «Понавозили тракторів… У 1922 році трупи вивозили гарбами, а тепер вивозитимуть тракторами», — такі слова можна було не раз почути від українців на зламі 20-х і 30-х років ХХ століття. Висновок, що його можна зробити вже тепер: селяни недооцінили розмір загрози, що її уготовили комуністи Україні. Голод 1921–1922 рр. був лишень репетицією перед моровицею 1932–1933-го. Консервативна свідомість українських селян не дозволяла їм вийти за межі словесних пошуків виходу із ситуації та вдатися до практичних. Залишити село, перейти до повстанської боротьби, об’єднати зусилля перед наступом колективізації — всі ці пропозиції звучали, проте всі вони відступили перед одвічним українським «якось воно буде». Якою мірою пов’язана буде їхня нерішучість із засадничим питанням «жити, чи не жити», мало хто думав.

Чи не першою причиною, що сприяла притупленню селянської пильності, була банальна віра у «владу робітників і селян», котра здобула прихильність мас завдяки експропріації землі в дідичів і передачі її наймитам та малоземельним. НЕП (Нова економічна політика), помножена на плинність років, утвердила кредит довіри до влади, тож вилазити з теплих хат, сідати знову на тачанки і воювати проти на той час уже всесильного ворога особливого бажання ніхто не мав. Після десяти років стабільного життя якось не хотілося вірити у підступ влади. Особливим чином це стосувалося тих, кого радвлада зробила багатими — т.зв. «червоних куркулів». Не став нормальним господарем і залишився бідним лише той, хто, за словами російського дослідника Л. Копелєва, «не напружувався [...] хто не міг на чорноземі виростити нічого, окрім бур’яну, хто не міг одержати молока від корови-рекордистки [...] це він великий зчинив галас про класового ворога, який душить його, який гладшає, висмоктуючи його кров і піт».

Саме на таких людей опиралася радянська влада у своєму повільному наступі на права і вольниці селянського класу. Пізніше в книжках з історії села напишуть, що «авангардна роль у колгоспному будівництві належала селянській бідноті». Натомість у тодішніх звітах про особливості характеру керівників колгоспів і Комітетів незаможних селян (КНС) можна було вичитати й таке: «Парень, о котором я за 1,5 месяца не слышал ни одного порядочного слова ни от бедняков, ни от середняков, ни от членов коллективов и сельской рады. Хлопець он довольно развитой, но, жулик, говорят, первой марки». Вони безпардонним чином втручалися в приватну сферу життя своїх сусідів, односельців, виказуючи на загальних зборах міркування на кшталт «Волошина необхідно обмізкувати як слід, бо він жив дуже гарно...» і щиро дивуючись, коли деякі «все ж таки не з охотою говорять про розмір маєтків у того чи іншого селянина». Це були лише перші звістки того, що насправді задумала влада: боротися із природньою потребою людини бути нагодованою. «Великою перешкодою в хлібозаготівлях є наявність споживацьких настроїв населення, що з ними ми ведемо боротьбу», — писали працівники Херсонського окружного виконкому. «Нас судили за те, що ми прагнули вижити», — це вже думка самих селян про тамті часи.

 

Ліквідувати як клас

«Сталін був грузин, українців не любив, тому зробив нам голод», — так пояснювала мені моя бабуся, 1910-го року народження, причини Великого Голоду. Як би там не скидали відповідальність за т.зв. «перегиби» на місцевих царків, роль Сталіна у винищенні мільйонів українських селян не заступить ніхто. Сталіну приписують, між іншими, й такі слова: «Доведеться ще багато попрацювати над тим, щоб переробити селянина-колгоспника, виправити його індивідуалістичну психологію і зробити з нього справжнього трудівника соціалістичного суспільства». Задумавшись над змістом сказаного, можемо вже не дивуватись конкретнішим ініціативам «вождя» — ліквідація системи хуторів і відрубів (ще й досі вражає прибулих в Україну іноземців широта полів та віддаленість населених пунктів один від одного); укрупнення (себто зведення господарювання до такої системи, коли в селі не може існувати кілька колгоспів-конкурентів, а лише «одне село — один колгосп»); а також перспектива «хлібних фабрик» для селянського виробництва. Щоби втілити ці задумки в життя, селянина треба було позбавити всього, що він мав, змусити страждати, а потім під виглядом небесної благодаті прийняти до колгоспу.

Саме тому т.зв. розкуркулення було потрібне владі. Не для того, щоби зібрати більше зерна та продати його, а щоб мати конкретні важелі впливу на непокірних селян. Під час «розкулачки» (термін запозичено з російської, вживався він і в суржиковій говірці степової України) траплялося чимало випадків, які в суті своїй показували єдину мету властей: самовинищення селян. Наприклад, були випадки, коли середняка, що брав участь у розкуркуленні на одному боці села, в той же час друга комісія розкуркулювала на іншому. Люди, що проводили ці акції, не замислювалися над тим, кажучи по-біблійному, «що творять». В околицях Херсона комісія «по отнятію ізлішеств», як названо її в офіційному звіті, знайшла в господаря пляшку вина і мед, і зі словами «давайте вип’ємо за партію!» це ж вино і розпила. З інших сіл поступали інформації про «описані» (експропрійовані) вареники, чи навіть домашніх котів. Хоча сам термін «куркуль» означає лише «заможний селянин», по Україні було позбавлено свого майна чимало лікарів, шорників, маклерів, священиків, середняків, вдів, членів КНС. Селяни зазвичай не розуміли, що відбувається. Одні, бідніші, шукали справедливості у вищих органах, пишучи: «Такого жорстокого покарання від радянської влади я ніколи не очікував, та й не заслуговую, бо я від початку революції, від 1920 по 1923 рік був членом партії, з 1924 по 1927 р. у комнезамі»; інші думали, що це їх так приймають у колгосп, не підозрюючи про наслідки, — вислання на непридатні землі, чи навіть до Сибіру. Натомість у звітах горе-розкулачників аж пашіло від переоцінювання власної ролі, вони вихвалялися перед організаторами нерідко і в такий спосіб: «За період від п’ятої вечора до сьомої ранку куркулі як клас ліквідовані».

Не можна сказати, що безглузді вчинки висланих на село шукачів теплих вареників чи дармового вина ощасливлювали більшовиків середньої ланки. Однак вони вже розуміли маховик запущених експропріацій по-своєму, з висоти завдань, поставлених «вождем». «Виправити ці перегиби вже було неможливо, це значить стерти всякий ефект самого натиску на даного куркуля», — зазначав голова Снігурівського райвиконкому на Миколаївщині. Інша справа, що позиція таких керівників часто провокувала ці «перегиби», підносила рівень непотрібної пафосності, що відбивалося на конкретних долях простих селян. У Голій Пристані в 1929 р. на будинках попа, власників крамниць і деяких середняків вивішено плакати «Тут живе ворог Радвлади». Після передачі куркульських виноградників села Британи біднякам газета «Наддніпрянська правда» прокоментувала цей факт так: «Наймитство повинно добитись подальшого зміцнення пролетарської диктатури, зміцнення блоку бідноти з середняком і організації бідняцько-середняцьких мас селян на виконання соціалістичного будівництва». Самі ж наймити власну диктатуру трактували специфічно — ситуацію у колективах (СОЗ — «Спільний обробіток землі») промовисто характеризує тогочасний вірш:

Доки мороз, доти й СОЗ. Нема морозу, нема й СОЗуУ СОЗі добре жить, один робить, десять спить. СОЗи, СОЗи, на вас треба довгі лози.У СОЗі гарно жить, аж у животі пищить.  

Руїна

Проблемою тогочасного селянства було те, що під час «розкулачки» й колективізації не всі розуміли наслідки «одноразових» — як декому видавалося — експропріацій, чи одиничних депортацій. Знаходилися, вочевидь, люди, котрі відмовлялися вилучати майно, що їм не належить, чи під час стихійних бунтів вимагати повернення земель, «з яких всі жили». Більшість однак сподівалася на власне чудо «хати скраю»: не дійдуть, не заберуть, не сьогодні і не мене. І коли на очах простих селян залишали босими і голими колишнього роботодавця, чимало з них тішилися: мовляв, у 1921 році пухли з голоду наші діти, тепер попухнуть чиїсь. Ні. Заможні господарі були основою стабільного селянського буття, видалення їх з тіла спільноти позначилося невідворотними наслідками не тільки на добробуті цілого селянського класу, але й змінило основотворчу засаду «працюй, да воздасться тобі сторицею».

Не випадково Сталін особисто заборонив приймати колишніх куркулів до колгоспів: «Розкуркулювання — дуже важливий елемент в організації і розвитку колгоспів. Звичайно, було б неправильно прийняти куркуля в колгосп. Неправильно, бо він заклятий ворог колгоспного руху». Тому заможних селян винищували фізично: існувала ціла класифікація оцінювання «шкідливості» даного селянина, у відповідності з якою його могли або розстріляти, або вивезти з родиною на Північ, або «просто» викинути з власної хати. 13 грудня 1930 року пленум ЦК КП(б)У оголошує: боротьба за колективізацію — це насамперед боротьба проти куркуля. І хоча ті й намагалися залишитися в селі бодай пастухами, влаштовуючи «саморозкуркулення», віддаючи майно колгоспам самостійно, — влада була невблаганна. Найкращих селян було позбавлено засобів до існування, депортовано за межі України, розстріляно. Ціла традиція землеробського господарства була знищена на пні.

Наївно сподівалися ті, хто залишився, що їхнє життя піде на краще. Маховик стягнення селянського збіжжя, залучення до колгоспів — уже не сезонне, як практикувалося раніше, а пожиттєве — набрали обертів руйнівного тайфуну. Не тільки середняки, а з часом і бідняки зрозуміли, що час втрачено і не повернеш стрижня, котрий міг би прийняти на себе тягар організації спротиву затягуванню до «комуни» чи вигрібанню решток хліба зі сховків. У селі Красне, що на чорноморському узбережжі, 7 квітня 1930 р. бідні одноосібники, яких відселили на солончак, написали скаргу в район: «…Мы же труженики, привыкли рыться в земле, не можем сидеть сложа руки. Мы, беднота села Красное, не вступившие в СОЗ, видя неправильные пути низовых работников-коллективизаторов, яки запугивали разными загрозами вплоть до отбирания съестных продуктов у бедных; давали 24 часа подумать, а также считали тех, кто не вступил в СОЗ, противником советской власти…». Чи дослухався хтось до їхніх волань, невідомо. Очевидно, що результативність праці таких селян навіть після вимушеного вступу до колгоспу не виросла, а навпаки знизилася. Заява середняка Степана Луцкіна із Снігурівки є тому свідченням: «Что из того, что у нас будет хороший урожай, всё равно весь хлеб власть вывезет и крестьяне будут голодными, так что крестьянам безразлично, хорош будет хлеб или плох».  У статті збережено стиль документів із фондів Державного архіву Херсонської області.
Український журнал