УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 2/2010

Поет у Нью-Йорку: Василь Махно

(Скачати весь номер: 2/2010 [PDF, 2.6 Mb])

   Текст: Марко Роберт Стех, Торонто

 

   Збірка поезій „Плавник риби” (2002), видана в Івано-Франківську два роки після того, як її автор переїхав з Тернополя до Нью-Йорку, – „межова”, перехідна книга на траєкторії творчого розвитку Василя Махна. Половина поміщених у ній віршів написана в Україні, і їх стиль, ритм, образність суголосні з поезіями ранніх збірок: від „Схими” (1993) до „Лютневих елегій” (1998). Іноді там знаходимо навіть суто фольклорні мотиви, мовляв-бо, „На Покрову ... / на усі чотири кінці села ... / легко – наче горлиці – сідають / псалмоспіви...” Проте другий пласт віршів уже відбиває непростий процес звикання до нового життєвого контексту, де, приміром, осінній день „починається: числом першої вулиці – запахом смаженої риби в Чайна-таун”.

   Махно не раз відверто пише про те, що спершу Нью-Йорк був містом, „якого він не сприймав, в якому він був чужорідним тілом, закинутим з іншого життя”. У важку, депресивну першу американську зиму відчуття самоти-загубленості він намагався заповнити мандрівками нью-йоркськими вулицями, спробами нав’язати контакт з поетами (включно з модерним класиком Джоном Ешбері), відвідинами книгарень, творчістю, інколи здійснюваною машинально, без чіткого усвідомлення її функціїй мети, коли пишеш мовою знайомою з іншої дійсності, мовою ніби й несумісною з топографією та духом незнайомого оточення.

   Аж поступово він почав (немалою мірою завдяки українцям, для яких Нью-Йорк уже віддавна рідний) відкривати „якісь невідомі попервах можливості цього міста, його енергію, його різноманітне культурне життя”, заглиблюватися в тексти своїх попередників, – чужинців, для яких це місто було джерелом натхнення (зокрема, в „Поета у Нью-Йорку” Федеріко Гарсії Лорки, якому згодом присвятить половину одного із найвдаліших своїх есеїв), урешті-решт вирішивши, що „поезія в Америці всеприсутня: у натягнутих струнах нью-йоркських мостів, що тримають полотно Мангетена в сув’язі з іншими островами, це нова нитка часу, вона – металева, вона зшиває твою мову...”

   Мову віршів Махна, написаних у ті роки і зібраних в книжці „38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше” (2004), справді „зшиває” іншого типу „нитка часу”. Зникають з його поезії міфологічні елементи й лексика, вкорінені в українські традиції, ба в те, що дехто називає „питомо українською ментальністю”. Він, по суті, відмовляється від канонічних форм віршування, зосередившись на верлібрі „західного штибу” з постійним пошуком сучасної мови поезії, сучасного (загальнодоступнішого?) типу мистецького вираження, – зрештою, в цей час серйозно береться за есеїстику, ще прямолінійніший модус вислову ідей та вражень, наче шукаючи безпосереднішого контакту з читачем, і то не конче українським. А може насамперед не-українським?

   Чи це неминуча втрата зв’язку з джерелами корінної традиції у безликій гущавині „глобального села”? Чи, може, спроби знаходити засоби для творчості в контексті, у якому „глобальне” мало б бути надбанням і „власністю” всіх культур і народів?

 

Український журнал