Ukraiński Żurnal - 2/2010

Василь Махно: ПОЕТ У НЬЮ-ЙОРКУ

(Скачати весь номер: 2/2010 [PDF, 2.6 Mb])

Тієї ночі король Гарлему

твердющою ложкою

виймав крокодилам очі

і бив по гузнах мавп

 

Федеріко Гарсія Лорка

 „Ода королю Гарлема” з книжки

„Поет у Нью-Йорку”

(Переклад Михайла Москаленка)

 

   Час, коли король Гарлема бив мавп по гузнах і виймав крокодилам очі, на жаль, минув, однак іспанець Лорка, зупиняючи мить текстами відомої в світовій поезії книжки „Поет у Нью-Йорку”, продовжив у ХХ столітті вибудову урбаністичного міфу, який набув дивовижних форм і перетворив Нью-Йорк на місце паломництва, яке захоплює і розчаровує, підносить і очищує. Місто, у якому безліч кав’ярень, мистецьких барів і галерей, місто, яке блищить позолотою клямок на дверях П’ятої Авеню і лущиться бридкою шкірою гарлемівських дільниць; де музика металевого скреготу і лящання вагонів сабвею вбирається у вишукані й екзотичні звуки мелодій музик у підземних переходах. Тут можна почути саксофон, тромбон, цимбали, китайські інструменти, акордеон Бориса з Брайтона або віртуозну гру на пластмасових відрах чи алюмінієвих каструлях. Нью-Йорк – це звук, рої звуків, це рух, який ніколи не припиняється, це мерехтіння нічних вогнів в хмародерах Мангетену, на узбережжях Іст-Ривер та Гудзону в портових прибудовах, на кораблях, яхтах, човнах, які нічної пори постійно кудись пливуть; густі потоки світла гайвеїв, де в протилежні боки вулканічною магмою рухається жовте світло передніх фар і червоне – задніх.

 

   Спершу ні Америка, ні Нью-Йорк мені не сподобалися. Прилетівши пізньої осені, яка розпочалася дощами та сильними вітрами, я почувався геть закинутим і самотнім; довкола валялися розмоклі газети, паперова навала різноманітного картону, пластикові пляшки – здавалося, що сміття не встигають вивозити, бо заніч його назбирується ще більше. Тут, особливо восени й узимку, надто різко змінюється погода, що характерно для більшості приморських чи приокеанських міст. Улітку тут стоїть спека і задуха, й інколи за милю нічого не видно, ти мовби бачиш перед собою живопис імпресіоністів: проступають тільки контури будинків, оповиті білою імлою. В Америці інакший пейзаж, інакші мовні потоки, інакші обличчя, тут усе незвично й тому не сприймається. Тоді починаєш згадувати Європу, пишеш листи європейським друзям, вони запитують, чого тебе так далеко занесло, а ти не знаєш, що відповісти. Вони шукають якихось своїх знайомих тут, в Америці, надсилають електронною поштою адреси і телефони, намагаючись хоч якось полегшити твою адаптацію. Через декілька місяців уже маєш із півтора десятка телефонів і електронних адрес і починаєш налагоджувати контакти й домовлятися про зустрічі.

 

   Інколи, сидячи в ірландському пабі „McSorley’s”, на 7 вулиці Іст-Вілидж серед запахів пива, свіжої тирси, якою щодень посипають підлогу, серед криків відвідувачів, гучного постукування келихів із грубого скла об витерті нефарбовані столи та серед сигаретного диму, відчуваєш цей інакший світ та інакшу культуру, так би мовити, зсередини, почуваєшся не гостем чи заїжджим туристом, а частиною життя цього міста.

 

   Часом притлумлюєш у собі усвідомлення – і тут немає нічого спільного зі снобізмом, – що український світ надзвичайно ортодоксальний, щоб не впасти в залежність, яка підстерігає багатьох у бажанні швидко адаптуватися, відчути себе американцем, вживаючи поруч із українськими словами декілька поспіхом завчених англійських фраз або засвоївши мелодику діаспорної мови, почувати себе принаймні американським українцем – що, зрештою, також виглядає карикатурно.

 

   Звичайно, у Нью-Йорку товчуться тисячі нелегальних емігрантів, які добираються з усіх усюд, через мексиканський чи канадський кордони, пливуть, летять тощо. Вони, мов пил, осідають у найдешевших дільницях серед етнічно розмаїтої публіки, тож там, коли господині готують обід чи вечерю, ти безпомильно можеш визначити, хто звідки прибув, бо екзотичні запахи національних кухонь витають у повітрі, як надуті дитячі кулі.

 

    Американці забули часи, коли їх вважали культурною провінцією і Європа, як правило, диктувала культурні канони. Тепер не тільки європейці, а, видається, чи не увесь світ хоче показатися в Нью-Йорку, тому саме тут розташовано найпрестижніші мистецькі галереї та виставки, тут відбуваються ретроспективи кінофільмів, письменницькі виступи. Америка парадоксальна: колись Пабла Неруду не впускали сюди через його ідеологічні вподобання, а тепер у кожній книжковій крамниці у секції „поезія” його англомовних видань чи не найбільше, порівняно з іншими авторами. Колись ти полював за віршами улюбленого Єгуди Аміхая, вишуковуючи їх у польських літературних часописах, а тепер спокійно сидиш на вечорі його пам’яті, слухаєш камінні й оливкові звуки івриту впереміш із англійськими аналогами його епічної та неквапної оповіді або, блукаючи залами Метрополітен-музею, роздивляєшся Ван-Гогові й Гогенові полотна, Роденові скульптури, портрети Мерилін Монро авторства Енді Воргола, чи Поллокові й Де Кунінгові абстракції. Іноді сам читаєш вірші тутешньому приятелеві у барі „Fish”, або в Колумбійському університеті, або в Лонг-Айлендському університеті, дякуєш долі за зустріч із Джоном Ешбері (Ешбері свого часу жив із десяток років у Парижі, тому французький сюрреалізм істотно вплинув на його поетику) та Джин Валентайн (вона також деякий час мешкала в Ірландії, і в її текстах ірландські зелені пагорби час від часу проступають, як зелені прапорці надії). Чи були вони емігрантами? Чиперестали бути американцями?

 

   Я часто запитую себе, чи є відчуття еміграції та емігранта? Ні, немає, є просто зміна пейзажу, екзистенційне відчуття багатоликості й багатовимірності світу, його інакшості. Дивина „Поета у Нью-Йорку”, за Лоркою, полягає якраз у відсутності будь-яких гальмівних чинників щодо способів самовираження; Лорка, власне, й шукав у Нью-Йорку нових естетичних можливостей поза іспанськими, сиріч  європейськими, канонами. Від часів Лорки ніщо не змінилося: це прагнення підтримується через постійне контрастування різних форм культурної свідомості неподібних соціокультурних груп. Однак це не ворожнеча, ти маєш право вибирати, і ніхто не має права будь-що тобі нав’язувати, тому американці (принаймні з середовища літератів можуть не знати про існування одні одних – і це, як мені видається, зовсім не шкодить культурі). Якось після читання віршів на вечорі, присвяченому десятій річниці виходу часопису „Downtown Brooklyn”, на моє запитання про Джона Ешбері професор Лонг-Айлендського університету довго не міг зрозуміти, про кого я запитую. Це те саме, якби, приміром, польського професора літератури запитати про Ружевіча чи Герберта. Але водночас це свідчить і про багатовимірність і взаємонезалежність культурних пластів.

 

   11 вересня 2001 року, стоячи на даху будинку, я дивився на чорні клуби диму з першої вежі Вашингтонського торгового центру. Був надзвичайний сонячний ранок, осінні дощі ще не вимили небесного ультрамарину вересневого неба, вулицями сновигали жовті нью-йоркські таксівки, люди читали пресу, пили каву, поспішали на роботу. Якоїсь миті з диму виринув гелікоптер, який облітав палаючу вежу; пам’ятаю, як повільно летіли долі квадрати вікон і, відбиваючи сонячне проміння, блищали, мов різнокольорові папірці. У ті хвилини я не міг знати, що ж там насправді сталося. Це потім усі телеканали з різних ракурсів показуватимуть ці страшні польоти смерті, але в пам’яті закарбувалося таке: тисячі людей, обсипані азбестом, понуро йдуть у бік Union Square. Наступного дня я простояв добрі півгодини в черзі по нью-йоркські газети, де на перших сторінках було вміщено фотографії трагедії та коментарі до них; сонце світило, як учора, але якесь внутрішнє спустошення тазагальна депресія заповнювали це велике місто, вулиці були порожні, авта також не їздили, ніхто ще до кінця не уявляв, що сталося, люди поглядами шукали одні одних, Америка входила в моє життя разом із попелом і димом, тривогою та гулом військових літаків. Тоді я подивився на Нью-Йорк іншими очима, повторюючи за Лоркою:

 

Нью-Йорку твані,

Нью-Йорку дротів і смерті,

якого ангела сховав Ти за щокою?

 

2002