УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 2/2010

Рецензії та анотації

(Скачати весь номер: 2/2010 [PDF, 2.6 Mb])

Ще одна поетка з двадцятих: між романсом і авангардом

 

Раїса Троянкер.

Поезії.

Черкаси, 2009.

 

   Вийшла друком книга поезій самобутньої та харизматичної авторки двадцятих-сорокових років Раїси Троянкер. Її свого часу називали „українською Сапфо”, приписували їй нелегальні порнографічні вірші, звинувачували то в надмірній модерністичності, то в надмірному „кабацькому ліризмі”. Юрій Смолич у своєму інтимному щоденнику приписував Раїсі німфоманію та романи ледь не з усіма письменниками, а американський професор Йоханан Петровський-Штерн вважає її ранню творчість одним із найяскравіших тогочасних проявів особистої, гендерної та національної емансипації мешканців єврейських містечок-„штетлів” під знаком нової української культури.

   „Поезії” вийшли до столітнього ювілею від народження Раїси Троянкер. Щоправда, там не все ясно, і можливо, вона народилася не 1909, а 1908 року. Але це менш істотно, порівняно з тим фактом, що твори ще одного автора того яскравого і плідного періоду можна знайти не лише в кількох бібліотеках на сторінках, що вже розсипаються, а й у сучасному виданні.

    Вірші у книжці розташовано в хронологічному порядку, й вони відбивають основні етапи життя Троян кер. Перші дві збірки – „Повінь” і „Горизонт” вийшли у кінці двадцятих років, коли молода дівчина з Умані одружилася з поетом Онопрієм Турганом і переїхала до Харкова. За плечима в неї вже був такий непересічний досвід, як втеча з консервативної юдаїстської родини з коханцем, приборкувачем тигрів, і робота в маленькому цирку. Пое зія цього періоду – найцікавіша: тут найбільше вигадливих, оригінальних і красивих метафор, найефектніше рухаються сюжети.

   Перша збірка Раїси вийшла у видавництві „Плужанин”, а на час виходу другої поетка вже була у складі конструктивістської групи „Авангард”, організованої Валер’яном Поліщуком. Щоправда, вірші Троянкер ніяк не назвеш власне авангардовими чи конструктивістськими. Але в них численні авангардні ритмічні прийоми, особливості побудови образів, схильність до контрастів і декларацій поєднується з м’яким класичним сентиментальним і майже романсовим ліризмом. Подекуди це дає чудовий результат.

   А потім Раїса Троянкер вдруге одружилась – із російським пролетарським поетом Іллею Садоф’євим (у різних спогадах він часто фігурує як жорстка людина із сумнівною репутацією), стала писати вірші російською та переїхала до Ленінграда. Можливо, порятувавши собі цим життя на порозі тридцятих. Далі вона розлучилась уже й із Садоф’євим та опинилась аж у Мурманську, де померла під кінець війни. Важко однозначно сказати, чи варто було упорядникам публікувати вірші тих часів. Навряд чи більшість із них додають художньої вартості книжці, а проте вони постають щонайменш цікавим історичним документом. Як і додатки з інформацією про чоловіків поетки. Хай як кумедно виглядає таке патріархальне заповнення простору (а з огляду на невелику кількість віршів Троянкер, що дійшли до наших днів, така проблема мусила постати), однак пізнавальну функцію додатки виконують.

   Словом, це цікава книжка, яку безперечно мав би прочитати кожен любитель української поезії ХХ століття. Тривогу тільки викликає її майбутнє розповсюдження. Оскільки „Поезії” вийшли не в умовно мейнстримних видавництвах, а у черкаського видавця Чабаненка, сумнозвісна українська система продажу книжок може забуксувати.

 

Олег Коцарев, Харків

 

 

Польський урок Майдану

 

Lekcja Majdanu.

Polskie czasopiśmiennictwo wobec

pomarańczowej rewolucji.

Redakcja naukowa Robert Potocki,

Agnieszka Stec, Leszek Kucz.

Częstochowa, Instytut geopolityki,

2008, 207 s.

 

R. Potocki, A. Stec,

Polskabibliografi a pomarańczowej rewolucji.

Częstochowa, Instytutgeopolityki,

2008, 330 s.

 

   Як відомо, сприяння Польщі і поляків Помаранчевій революції в Україні важко переоцінити. Без активного заангажування польських медіа цього б не відбулося. Були моменти, коли провідні польські видання або ж присвячували цілий спеціальний випуск українському зриву, або ж виділяли до половини шпальт репортажам, аналітиці, авторським фейлетонам на тему політичних змін в Україні. Тижневик „Wprost” назвав Віктора Ющенка „Людиною 2004 року”. Один із найвідоміших публіцистів Броніслав Вільдштайн окреслив масштаб уваги польських журналістів до помаранчевих подій фетишизацією. Звісно, раціональне зерно у такій характеристиці було, і самі українці якщо не через кілька місяців, то через кілька років у цьому переконалися.

   Природним могло би видатися прагнення проаналізувати увесь той огром інформації, який випав на долю польського читача; проте, якби конкретно цією тематикою не зайнявся доктор Роберт Потоцький на своєму магістерському семінарі у Зеленогурському університеті, продовживши його у спільному з Агнєшкою Стець проекті „Позиція Польщі щодо Помаранчевої революції”, навряд чи світ побачили б дві поважні збірки. Видані обидві книги Інститутом геополітики у Ченстохові. Одна – бібліографічна, що зібрала під своєю палітуркою якщо не все, то практично все, що стосувалося подій листопада-грудня 2004 р. у Києві (біля 3000 посилань). Інша – підбірка опрацювань, що характеризує погляд на революцію у найбільш знаних польських опінієтворчих газетах та часописах (за винятком тижневика „Myśl Polska”, який проаналізовано для представлення крайніх право-католицьких поглядів у дусі ідей польських націоналдемократів міжвоєнного періоду). Представлено її висвітлення і у пресі української меншини, до якої зараховано також щорічник українців Польщі „Український альманах”. До слова, так і не було окреслено для польського читача, якому, без сумніву була адресована збірка, різницю між „українською меншістю” у цій країні та рештою українців– вихідців з України. Ці, для автора статті Ярослава Присташа, ніби очевидні групи, у матеріалі фігурують порізно.

   Не всі з авторів, а серед них є учні Роберта Потоцького, підійшли до аналізу Помаранчевої революції у згаданих ЗМІ саме як до медіадослідження. Деякі з них це радше різні „історії Помаранчевої революції”. Якби збірка складалася із текстів, подібних до статті Дороти Мілошевської „“Gazeta Wyborcza” і Помаранчева революція” чи Лешека Куча „Помаранчева революція у перспективі газети “Nasz Dziennik””, читач міг би погратися в гру „знайди десять відмінностей”. Натомість взір цем можна вважати згаданий вже аналіз української преси у Польщі та статтю доктора Потоцького щодо показу революційних подій у газеті „Rzeczpospolita”. Для українського читача цікавими можуть бути критичні зауваги польських авторів (а також і українців, що друкувалися того часу в польській періодиці) щодо помаранчевих подій, дій табору Віктора Ющенка, перспектив його президентури, сподівань, чи перестане Україна бути „Сицилією Східної Європи”, чи таки ні. Приміром, той же Вільдштайн побачив у „круглому столі” зраду ідеалів Майдану і очорнення „президента українського” (Ющенка) потисненням рук з „президентом криміналітету” (Януковичем). Так само не завадить ознайомитися з поглядами польської ультраправиці, для якої усе, що шкодить Росії (а остання, як випливає, немає до Польщі жодних територіальних претензій), шкодить Польщі, тож Помаранчева революція – у риториці публіцистів видань „Nasz Dziennik” чи „Myśl Polska” – явище, до якого треба підходити обачно.

   Проте у книзі є достатнє число „ляпів”, невідповідностей, які наукові редактори або ж не зауважили, або зауважити не могли. Хоча видимі протиріччя говорять самі за себе. Приміром, у матеріалі Дороти Мілошевської довідуємося, що у І турі з мінімальною перемогою переміг Віктор Янукович, а вже у наступному аналізі (Анджей Штандера про висвітлення на шпальтах газети „Trybuna”) читаємо про „мінімальну перевагу опозиційного кандидата”. Верховна Рада для одного з авторів – це „нижня палата українського парламенту”, хоч верхньої ми поки що не дочекалися. У кількох місцях не сходяться імена та прізвища українських і польських журналістів, політиків. У книзі подано українське звучання імен та прізвищ, хоч щодо„біло-блакитного” табору автори нерідко „з’їжджають” на російську транскрипцію.

   У книгу допущено деякі штампи, які в Україні вважаються моветоном. Анджей Штандера, описуючи електоральні відмінності, пише дослівно так: „Кордон того поділу пролягав буквально по середині країни, поділяючи її на східну частину, проросійську, і західну, проєвропейську”. Якщо для Анджея Сумщина, Полтавщина і Кіровоградщина лежать у „західній частині”, то я порадив би йому пройти курс української географії. Понад те, що про „європейськість” консервативно-рустикальної Західної України ще треба подискутувати. Подібно Агнєшка Стець пише про „лінію поділу між проросійською і російськомовною Східною Україною і прозахідним та україномовним Заходом країни”, хоч неподалік, у матеріалі Ярослава Присташа, маємо докази, що поділи ці більш ніж умовні. У статті Присташа є згадка про ще одну концепцію електоральних симпатій – а саме про те, що „помаранчева Україна” це не що інше, як „Україна Хмельницького”, або ж територія колишньої Речі Посполитої. Хоч і ця теорія має свої вади, – електоральне поле помаранчевих (колишніх „рухівців”) неухильно рухається від виборів до виборів усе далі напівденний схід, – все ж вона більш вимовна, ніж „поділ по серцевині держави”.

   Вказуючи, що Ющенка підтримали „майже всі українські церкви”, Марцін Вайда мав би в тому ж місці зазначити, що УПЦ Московського патріархату за чисельністю парафій, вірних, впливовістю дорівнює усій решті церков, але цього не робить. Так само без коментаря залишає у якості закінчення статті Лешек Куч: „Автор [К. Варецький] констатує, що Помаранчева революція була організована передусімв інтересах чужих урядів та понаднаціональних інституцій: ,Україна стала розмінною картою у боротьбі за панування над світом між лібертинським Заходом і керованою сильною рукою путінською Росією’”. Непідготовлений читач мав би зробити після такого закінчення відповідний висновок. Без жодного пояснення залишає Лешек Куч букет чорного піару щодо американськості дружини Ющенка та його податливості Вашингтонові.

   Ще один висновок напрошується після аналізу Бартломеєм Цибульським „помаранчевих сторінок” тижневика „Najwyżczy czas”, дослівно: „Редактори часопису вказали також на польський аспект українських подій, стверджуючи, що наше суспільство, влада, партії та організації масово підтримали В. Ющенка. Проте вони забули, що політичне підґрунтя кандидата опозиції складається у більшості із націоналістичних угруповань, що культивують традицію УПА, а найбільш оперативні діячі, що організували протест у Києві, це члени націоналістично-фашистської організації УНА-УНСО, знаної, між іншим, із осквернень Цвинтаря Львівських Орлят”. Ті, хто дивився брудні антиющенківські телепрограми у виконанні „головного братчика” УНА-УНСО Дмитра Корчинського, могли б у цьому місці лише щиро здивуватися, але ж польський читач, на жаль, доступу до каналу „1+1” не мав, не кажучи про автоматичне зарахування в ряди націоналістів Соцпартії О. Мороза та БЮТ…

   Припускаються автори ретрансляції суто українських штампів: Янукович як „губернатор Донецька”, звісно, був не губернатором, а головою обладміністрації Донецької області (принаймні варто було б зазначити, що в українських ЗМІ досі панує колоніальна риторика). Ствердження Я. Присташа, що „Донбас населений 182 національностями” мало би служити основою до того, що регіон совєтизований і не має яскравої національної тотожності. А проте, це те саме, що сказати: „У Варшаві живе 182 національності”, і це також буде правдою. Тут маємо приклад із використанням задавненого радянського штампу.

    Віддаючи належне авторам проекту та його виконавцям (зрештою, в Україні немає такого об’ємного дослідження з приводу українського медіаконтенту, хоча – немає сумніву – воно ще постане у науковому вимірі), закрадається враження, що проект втратив на ретельності деяких опрацювань, поданих без ширшого, окрім аналізованого часопису/газети контексту. Винятки становлять дослідження Роберта Потоцького, Агнєшки Стець, Ярослава Присташа. З матеріалу останнього можна довідатися, приміром, про подання інформації щодо подій (акцій підтримки, концертів, взаємин польських політиків та українських меншинних організацій з представництвами України) всередині Польщі під час революції, рецепції українською меншістю помаранчевого зриву, аналізу наслідків агітації щодо активного голосування громадян України у Польщі. Роберт Потоцький декларує продовження до

сліджень у напрямку висвітлення „кольорових революцій” із акцентом на Помаранчевій революції.

   За надані примірники обох збірок окрема подяка п. Агнєшці Стець.

 

Роман Кабачій, Київ

 

 

Книжка про розв’язаний кросворд

 

Сергій Федака.

Карпатський кросворд.

Ужгород, Закарпаття,2009, 220 с.

 

   Історична тематика, як і багато інших, належить до малопрописаних в українській літературі. Звісно, у нас є Семен Скляренко, Роман Іваничук, Павло Загребельний та інші. Однак можна з жалем констатувати, що вони майже не мають послідовників. І жанр історичної прози відійшов на маргінеси літпроцесу. А що вже казати про історію Закарпаття, яку, перепрошую за тавтологію, за винятком винятків, ніхто не розглядав у художньому ключі.

   Таким приємним винятком став минулого року Сергій Федака зі своєю повістю „Карпатський кросворд”. Його повість присвячена подіям Карпатської України 1938–1939 років. Як фаховий історик Сергій Федака гарно описав широкий історичний контекст подій, розглядаючи всі тодішні геополітичні передумови: не тільки внутрішні, а і, значно важливіші, зовнішні. Після останньої сторінки читач матиме більш-менш цілісну картину причинно-наслідкових зв’язків феномену Карпатської України.

   Хуст 1939 року найповніше описаний у мемуарах безпосередніх учасників. На сьогодні видано спогади Володимира Бирчака, Юлія Бращайка, Степана Клочурака. Як і кожні мемуари, вони суб’єктивні і фрагментарні. Із художніх спроб щось написати про події Карпатської України можна згадати „Сини верховини” Ґренджі-Донського. Однак ця повість буква у букву збігається з його мемуарами. Були ще маловідомі художні спроби Юрія Мейгеша та Івана Долгоша. Повість „Карпатський кросворд” Сергія Федаки має найбільш панорамну перспективу і, природно, позбавлена суб’єктивізму безпосереднього учасника подій. Повість поліперспективна і стереографічна.

   Сама назва „Карпатський кросворд” досить влучно передає детермінізм описаних подій і ще раз доводить, що історія не має умовного способу. Тобто остаточний результат подій у вигляді накресленого кросворду наперед визначили найсильніші гравці: Гітлер та Горті, а слабшим гравцям залишалося тільки вписати слова у чітко накреслені порожні клітинки.

   У нечисленних відгуках у пресі жанр твору окреслюють як „політичний детектив”, „історична хроніка”, „художня документалістика”. Мені найближчим здається останнє означення. Федака взяв за основу достовірний на сьогодні скелет фактів і нанизав на нього розбудовані діалоги персонажів.

   Як на мене, недоліком твору є гребінь літературної мови, яким прочесані всі діалоги. Так українофіл, чехофіл та русофіл – всі говорять гарною літературною мовою, хоч якщо іти за історичною правдою, то навіть тогочасний українофіл говорив мовою, далекою від сучасної літературної норми. Але, мабуть, автор застосував таку стилістичну уніфікацію, аби не відлякувати читача строкатим і сьогодні малозрозумілим мовним різноголоссям.

   Розв’язані кросворди мало кого цікавлять. Не можу собі уявити, щоб на розкладках продавали збірник штибу „200 розв’язаних кросвордів”. Але якщо йдеться про кросворд історичних подій Карпатської України, що їх описав Сергій Федака, цякнижка має знайти свого читача.

 

Лесь Белей, Ужгород–Київ

 

 

Подорож у пошуках самих себе

 

Оксана Забужко.

Музей покинутих секретів.

Факт, Київ, 2009, 832 с.

 

   Пам’ять нетривка, зрадлива, оманлива. Водночас, вона необхідна для існування будь-якої спільноти. Українська пам’ять – до того ще й неоднорідна, помітно розшарована, неоднозначна. Різні її наративи схрещуються, заперечують один одного, постійно вступають у боротьбу за своє право на існування. Проте саме такі, різноманітні, часто непоєднувані образи складають українську історичну пам’ять, отже, формування повноцінної, модерної української ідентичності неможливе за умов нехтування, замовчування, викидання з поля уваги хоча б однієї зі складових частин.

   Оксана Забужко сплітає свій новий роман саме з таких ниток. Складне плетиво, важке плетиво. Спроби з’ясувати призабуту сімейну історію, яка виявляється метафорою історії всеукраїнської, пошуки „правди”, на які подаються київська тележурналістка Дарина і чоловік її життя, торговець антикваріатом, львів’янин за походженням Адріан, ведуть їх у надра забутих, покинутих без охоронця жіночих секретів – але й у надра архівів СБУ (тобто, по суті, у фонди колишнього КДБ). Можливості уникнути конфронтації з неприємними спогадами або з людьми, які могли вчинити нашим близьким кривду у таких пошуках не існує. Проте документи, книжки, записники не надають сподіваної допомоги: єдиним ефективним джерелом залишаються інтуїція та далекий відгомін минулих подій.

   У романі вшановується саме жіноча пам’ять, ця внутрішня, здебільшого сімейна пам’ять почуттів, вражень, емоцій. Передавана у спадок від матері до доньки, та ще частіше – через покоління, від бабусі до онуки, вона живе в усному переказі, рідко й неохоче переходячи в шанований офіціозом, загальновизнаний „точним” письмовий варіант, насичений датами, переліком подій і прізвищ. Слід додати, що і тут Забужко виходить поза межі „канону”: спадкоємцем сімейної пам’яті, збереженої бабусею, виявляється Адріан, чоловік.

   Вони обоє – знайома вже з попередніх творів Забужко сильна жінка та новий у творчості авторки стійкий, емпатичний хлопець, справжній партнер своїй коханій – приречені на копирсання у напівправдах не знати у якій частині вцілілих архівів, на розкопування сімейних таємниць півстолітньої (а то й більше) давнини, на здогади, довіряння відлунню минулого й снам. Як відділити правду від брехні, важливе від мотлоху, вірогідне від фальшованого? Яким чином з такого непевного, нетривкого матеріалу створити цілісну картину, зрозуміти, хто ти, звідки прийшов і куди прямуєш?

   Місія Дарини й Адріана на позір закінчується перемогою, в кожному разі, вони здаються задоволені тим, чого досягли. Проте читач знає: насправді обсяг їхнього незнання – незмірний. Саме читачеві дозволено значно більше, аніж героям роману: він заглядає й у сорокові роки: у криївку УПА в Чорному Лісі, у львівське ґетто й окупований совєтами Львів. Познайомиться з усіма, кому Адріан завдячує своїм існуванням, та завдяки кому зустріч Адріана й Дарини стала можливою.   Музей уламків, дрібниць, залишків. Історія збирання того, що ще можливо врятувати. Водночас – живий музей мови: кожний герой роману, ба більше, кожна його частина – ретроспективна, сучасна, міська київська, сільська підбориспільська, галицька, офіціозна, (пост)радянська – промовляє до читача своєю мовою. Охарактеризувати Україну різних історичних часів, місць, суспільних верств майже суто за допомогою відповідного різновиду української мови – доказ майстерності авторки та неабияка насолода для читача.

   Починайте подорож шляхами роману. Ви щасливі: у вас вона ще попереду.

 

Катажина Котинська, Краків 

 

Український журнал