Ukraiński Żurnal - 3/2010

Сповідь расиста

   Текст: Олександр Бойченко, Чернівці

   Велика сила – наука. Особливо – наука політкоректна. От покажіть п’ятирічній дитині фотографії, наприклад, Майка Тайсона і Шерон Стоун. І дитина вам відразу скаже, де дядя, а де тьотя, хто чорненький, а хто біленький. Ну дурне маля, неосвічене: що з нього візьмеш? Натомість якщо ви покажете ті самі фотографії політкоректному професору антропології, то тут уже справа так швидко не піде. Ще, може, якісь суто гендерні, так би мовити, суспільно зумовлені відмінності на кшталт довжини кульчиків чи ширини трусів політкоректний антрополог і погодиться визнати, але про расу вам у його присутності краще й не заїкатися. „Нема, – скаже політкоректний антрополог, – на світі ніяких рас. Уявну ж різницю між Майком Тайсоном і Шерон Стоун вигадали Адольф Гітлер і Жозеф де Гобіно“. Тоді ви йому несміло: „А расизм? Расизм є?“. „Расизм, – сміливо він вам, – є“.

   „Ага“, – думаєте ви, після чого йдете шукати в Інтернеті відповідні тести, щоб про всяк випадок перевірити рівень расизму у власній крові. Принаймні я так зробив. І вже був за крок від вершини щастя. Бо з’ясувалося, що расизмом у більш-менш загальновизнаному значенні цього слова від мене майже й не пахне. Тобто я не лише готовий співпрацювати і приятелювати з людьми різного кольору шкіри та розрізу очей, а навіть – і це, згідно з тестом, є найвищим проявом толерантності – теоретично міг би одружитися з Вупі Голдберг чи там Йоко Оно. Єдине, чого я б не дуже хотів, це видати дочку заміж за афро-африканця. Але, знову ж таки, не з расистських міркувань. Просто задля міцності родини треба час від часу сходити в гості, перехилити на якесь Водохреще чарку зі сватами, погомоніти. А тут раптом свати живуть, скажімо, в Нігерії. Уявляю собі це Водохреще… Зрештою, скільки там того Водохреща? Головне – що в усіх інших пунктах програми я показав ідеальні результати. Живи, здавалося б, і насолоджуйся власною расовою терпимістю. Тим більше, що й терпіти нічого не треба, бо ж ніяких рас, як довела сучасна політкорект на наука, взагалі немає. А проте дослідницьке сумління підказувало мені, що насолоджуватися ще зарано. „Щось тут не так, – підказувало мені дослідницьке сумління. – І я навіть здогадуюся, що не так: стільки ненависті, як у тобі, в толерантних людях не буває. Пам’ятаєш суддю Томаса Л. Джонса? А генерала Натана Бедфорта Фореста?Засновуючи Ку-Клукс-Клан, ці хлопці менше скреготали зубами від слова “Північ”, ніж ти тепер від слова “Схід”“. І ось таким чином я вивів себе (точніше, моє дослідницьке сумління вивело мене) на чисту воду. Віднині й навіки віків: я – расист. Хай буде, я готовий погодитися з концепціями політкоректної антропології, я готовий не бачити жодної різниці між баскетболом і плаванням, я готовий визнати, що в мене монголоїдні очі і негроїдна шкіра або навпаки. Коротше кажучи, мені однаково, чи насправді існують два основні расові стовбури, чи п’ятнадцять самостійних рас, а чи все це вигадали кроманьйонці, щоб постібатися з неандертальців. Але від переконання, що на шостій частині земної суші таки вдалося вивести одну нижчу расу, я не відступлюся. Совкоїдна раса – так називається це диво генної інженерії, яке невдовзі остаточно поглине територію мого проживання.

   Попервах представники цієї раси належали до різних популяційних систем, однак на початку минулого століття – хтось добровільно, хтось проти власної волі – стали учасниками наймасштабнішого в історії людства соціального експерименту. Саме цією обставиною пояснюється фундаментальна відмінність совкоїдної раси від решти великих груп людей, об’єднаних спільними біологічними рисами. В іншихрасах (хоч би їх і не було) ці риси виникли у процесі тривалої адаптації до природного середо вища – постійної спеки, вічної мерзлоти, піщаних бур тощо. Тим часом совки набули своїх особливостей, пристосовуючись не до природних, а, як уже натякалося, до соціальних умов. Відтак, приміром, розташовані під рудиментарним чолом очі совка характеризуються не типом розрі- зу (бо розріз може бути і такий, і сякий), а доведеним до автоматизму домінантним виразом. Виразів цих є три: безпричинна агресія, коли совок зустрічає когось слабшого за себе; принижений страх, коли він зустрічає когось сильнішого; і безпросвітна тупість у нейтральних життєвих ситуаціях. Або вуха: будучи, як правило, маленькими і глухими до всього, що не співає російських „шансонів“, ці вуха водночас спроможні самі намотувати на себе абсолютно рекордні кількості локшини. Також цікавими є руки совка. Внаслідок еволюції, яку в даному випадку доречніше назвати мутацією, сов коїдні руки втратили здатність виконувати будь-яку осмислену (та й неосмислену також) роботу, зате досягли досконалості в умінні давати і брати хабарі.

   Щодо мозку, то про йогонаявність важко говорити однозначно. Відомо лише, що голосувати совки ходять як не за Путіна, то за Медведєва, як не за Лукашенка, то за Януковича. У межах України представники совкоїдної раси розселені на всій території і мало відрізняються від своїх російських, білоруських чи казахських побратимів, але замісцем найвищої концентрації можна б виділити окрему кримсько-донбаську субрасу, з думкою про яку я вирішив пройти згаданий тест ще раз. Ось його результати: 1) сприйняття як близьких родичів – ні; 2) сприйняття як особистих друзів – ні; 3) сприйняття як сусідів – ні; 4) сприйняття як колег по роботі – ні; 5) сприйняття як громадян моєї країни – ні; 6) сприйняття лише як туристів у моїй країні – ні; 7) волів би не бачити їх у моїй країні – ТАК!

   Так, я волів би не бачити їх у моїй країні разом з їхнім великим тупим предметом, якого вони обрали собі за президента, і разом з їхньою частиною країни. Заради здійснення цієї мрії я зовсім не проти вчепити собі на груди табличку: расист.