Ukraiński Żurnal - 3/2010
Боротьба за чуже право на життя
(Скачати весь номер: 3/2010 [PDF, 3.2 Mb])Текст: Тетяна Мазур, Київ,
виконавчий директор організації
Міжнародна Амністія в Україні
27 січня 2008 року близько шостої години вечора Джозеф Банта вийшов із квартири в районі Нивок міста Києва, де мешкав разом із сестрою та трьома іншими шукачами притулку, щоб придбати води у місцевому кіоску. Біля кіоску на 19-річного хлопця з Демократичної Республіки Конго (ДРК) вчинили напад і завдали йому 18 ножових поранень, від яких він невдовзі помер. Пізніше за його вбивство затримали двох молодих людей. Джозеф з сестрою прибули до Києва в червні 2007 року після того, як були змушені покинути своє село в провінції Бандунду. Мешканці села змушували їх одружитися і попередили, що у разі відмови їх уб’ють. Можливо, що цей наказ мавна меті зберегти родинне майно після смерті їхніх батьків, але Україна не змогла захистити їхнє основне право – право на життя.
Джозеф Банта – лише один із багатьох іноземців, які померли в Україні в результаті расистських нападів. Дослідження організації Міжнародна Амністія (МA) в Україні свідчить про велику кількість нападів на людей за расовими, етнічними або релігійними ознаками, які мають широкий діапазон – від словесних образ до серйозних фізичних ушкоджень і навіть убивств. Найбільш жорстокими є напади на африканців. Томас Лукаї, директор Африканської асоціації в Києві, розповів МA, що його організація рекомендує своїм членам не виходити на вулицю ввечері або у вихідні, бо саме цей час відзначається високою активністю неонацистських угруповань скінхедів.
Перевіряють насамперед
представників меншин
Дослідження Київського міжнародного інституту соціології показують, що рівень ксенофобії та антисемітизму постійно зростає. Інститут провів опитування більшніж 25000 осіб в Україні впродовж 1994–2006 років. Респондентів попросили визначити рівень готовності до близьких контактів із представниками 13 етнічних та мовних груп, включаючи євреїв, циган і негрів. Їх запитували, чи змогли б вони миритися з представником певної національної групи в якості члена їх родини, близького друга, сусіда, колеги, мешканця України, відвідувача України, чи не допустили б їх в Україну взагалі. Найбільш позитивна реакція була виявлена щодо українців, росіян та інших слов’ян. Євреї посіли місце посередині. Найбільш негативною була реакція стосовно „негрів“ і „циган“. Доповідь показала зростання рівня антисемітизму – якщо у 1994 році 38 відсотків опитуваних виявили готовність до сприйняття єврея в якості члена родини, то у 2006 році – тільки 20,5 відсотків. Аналіз змін у ставленні до „негрів“ та „циган“не проводився.
На даний момент неадекватність положень законодавства, низький рівень реагування міліції, а також неспроможність визнати серйозність вмотивованих расово злочинів призвели до фактичної безкарності правопорушників, які чинять расистські злочини. Діяльність міліції у певних аспектах є відкрито расистською. Перевірці документів підлягають насамперед представники етнічних та расових меншин та будь-які особи, які виглядають інакше, ніж українці.
Попри те, що в результаті критики з боку міжнародної спільноти були вжиті деякі заходи, представники уряду виявляють нерозуміння природи расової дискримінації та серйозності цієї проблеми в Україні. Хоча, влада України здійснила за останній час певний поступ. З найбільших досягнень нагадаю створення Міжвідомчої Робочої групи з питань протидії ксенофобії, міжетнічній та расовій нетерпимості, було прийнято план заходів щодо протидії расизму, а також внесені доповнення до чинного законодавства, зокрема, до Кримінального Кодексу України.
Важливо мати волю
МA видає великі зусилля, аби український уряд проявив політичну волю у боротьбі з расизмом та публічно виступав на всіх рівнях уряду проти проявів расизму та ксенофобії. Важливо, щоб уряд проводив моніторинг і реєстрацію випадків расових нападів та доводив цю інформацію до відома урядових відомств, неурядових організацій та широкої громадськості; припинив кваліфікувати злочини на расовому ґрунті як „хуліганство“ або „з хуліганськими мотивами“; забезпечив ефективне та ретельне розслідування злочинів на расовому ґрунті; переглянув законодавство щодо злочинів на расовому ґрунті та забезпечив їх відповідність міжнародним стандартам; розробив чітке керівництво та програми навчання для працівників правоохоронних органів і суддів, які займаються справами расової дискримінації; забезпечив потерпілим від злочинів на расовому ґрунті право на відшкодування, включаючи справедливу й адекватну компенсацію, та реалізацію такого права.
Необхідно покласти край расовій дискримінації з боку посадових осіб, а саме: переглянути процедури керівництва та практику їх виконання, забезпечити здійснення перевірки документів у недискримінаційний спосіб; запровадити систему, яка забезпечує ретельне, своєчасне, прозоре та незалежне розслідування скарг на прояви дискримінації з боку працівників правоохоронних органів та інших посадових осіб; усувати від виконання службових обов’язків будьяких посадових осіб, щодо яких проводиться розслідування справи з елементами расової дискримінації, до закінчення розслідування та приймати відповідні дисциплінарні та (або) судові санкції проти них. Не менш важливо забезпечити особам, які подають скарги про расову дискримінацію, свідкам та іншим причетним особам захист проти залякування та образ у будь-якому вигляді. Більше того, потерпілі мають право на інформацію про хід розслідування, право на відповідне відшкодування, на видачу дійсних документів, які посвідчують особу, відразу після подання ними заяви про набуття статусу біженця та після прийняття заяви до суду, якщо їм відмовлено у наданні статусу біженців, щоб не допустити щодо них зловживань з боку працівників міліції.
Міжнародна Амністія не стверджує, що расова дискримінація є суто українським явищем. В рамках своєї діяльності вона відзначала факти порушення прав людиниз расових, етнічних і релігійних мотивів у багатьох інших країнах – Франції, Естонії, Греції, Косово, Македонії, Латвії, Росії, Сербії, Словаччині, Іспанії та Великобританії.