Ukraiński Żurnal - 3/2010

Біле насильство

   Тема: Максим Буткевич, Київ

   Кількість нападів на іноземців в Україні встановити нелегко: ні МВС, ні СБУ, ні будь-яка інша державна установа подібної статистики не має. Вряди-годи вдається отримати рішення суду, де підсудні отримують покарання, зокрема за статтею 161 Кримінального кодексу України – „Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії“.

   Однак таких рішень небагато, і здебільшого навіть там, де очевидними є расистські мотиви злочину – цю статтю не застосовують. Кримінальний кодекс України вказує мотиви расової ненависті також у переліку обставин, які обтяжують покарання (ст. 67) – однак, наскільки нам відомо, у даному контексті цю статтю не застосовують взагалі.

Підстав для оптимізму – небагато

   Тож спроби моніторингу ситуації роблять передусім кілька неурядових організацій, спираючись на повідомлення етнічних громад та інформацію, яку надають медіа. При цьому ті, хто провадить таке відстеження, розуміють: до них доходять лише повідомлення про невелику частину випадків – „верхівку айсберга“.

   Експерт Конгресу національних громад України В’ячеслав Ліхачов, який провадить подібний моніторинг, зафіксував різкий стрибок у кількості нападів з 2006 року: впродовж року стало відомо про напади вуличних нацистських банд на 14 осіб (2 загинули), тоді як наступного, 2007 року, від рук расистів потерпіли вже 87 осіб(6 вбито), а 2008 р. – 83 особи (4 вбито). Відчутне зниження кількості нападів відбулося хіба що 2009-го: зафіксовано до 40 подібних випадків і, на щастя, небуло підтвердженої інформації про фатальні наслідки для жертв. Однак подібні спади траплялися й раніше; тож дослідники кажуть, що підстав для оптимізму – не такбагато, як хотілося б.

Відео-докази

   На саморобному відео видно, що його знімали прихованою камерою. Молоді люди заходять до крамниці з продажу і ремонту взуття. Видно обличчя продавця – він подібний на вихідця з Кавказу. Наступний план: той самий магазин палає, розсіюючи нічну темряву. Титри говорять про спалення бізнесу, „який належав мігрантам“.

   Подібні відео дедалі частіше з’являються на веб-сторінках, що їх підтримують учасники крайньоправих угруповань; та й самих сторінок стає все більше. Більш багатолюдними є й публічні акції, які (часто під безневинними гаслами на кшталт „Молодь – за здоровий спосіб життя“) проводять такі угруповання. Контингент, переважно, той самий у різних регіонах України: найактивніше до лав молодих неонацистів зараз ідуть представники субкультури футбольних хуліганів та вихідці із неонацистського крила скінхедів. Однак вплив цих груп ширший і за субкультурні, і за географічні рамки. Нехай навіть учасники легальної організації „Патріот України“, або окремих груп-ланок так званого „Автономного правого  спротиву“ (неонацистська мережа) і формулюють свої переконання у термінах українського етнічного націоналізму – принципи білого расизму для них важливіші. І це дозволяє знаходити спільну мову і з молодими українськими націоналістами, і з печерними ксенофобами, і з учасниками російської нацистської сцени (чи не найбільшої на сьогодні у світі). З останніми зокрема – обмінюються досвідом, літературою, вмінням – в тому числі вмінням нападати; ба й проводять в Україні спільні міжнародні нацистські концерти, на яких грають крайньоправі гурти і з Росії, і з Західної Європи.

   Видима чисельність молодих людей, які готові вийти на вулицю, аби публічно викинути вперед праву руку і прокричати щось про „білу Україну“, зростає. Втім,і расистські напади, і публічна активність доморощених нацистів є лише найяскравішою видимою частиною проблеми. Шоковані повідомленням про черговий напад, громадяни нечасто думають про те, що нападники не впали з місяця: вони виросли тут-таки, на цих вулицях, у тутешніх родинах, навчалися у тих самих школах, дивилися ті самі телеканали й обговорювали життя із друзями. І справді, у сучасному українському соціальному довкіллі чимало того, що підтримує, або й прямо провокує расистські настрої.

„Етнічний профайлінг“

   Лютий 2010 року. Телестудія у Києві. Костянтин Дикань – директор департаменту Державного комітету України у справах національностей і релігій, запрошений до участі у ток-шоу, несподівано каже: мовляв, проблема расизму в Києві є, однак вона – незначна та маргінальна. А якщо представники мігрантських громад будуть, каже він, „провокувати нас“, погрожуючи зростанням кількості іноземців, які тут проживають – то цього робити не варто. Бо, мовляв, у відповідь можуть і „скінхеди розізлитися“… Його підтримує Володимир Омельчук з експертного об’єднання „Чесне слово“: Україна, мовляв, потребує захисту „інтересів титульного етносу“. Подібні заяви можна почути досить часто – частіше, аніж публічно висловлені побоювання щодо стану дотримання, скажімо, прав людини в Україні.

   На жаль, ні українські медіа, ні чиновники чи інші „публічні мовці“, здебільшого не готові фахово і спокійно обговорювати дражливі питання етнічності чи міграції. Тому щойно ми торкаємося цієї теми – відразу є великий шанс зустріти якісь зі звичних штампів, які мають мало спільного з дійсністю. То всі, як один, підхоплюють погрози крайньоправої партії „Свобода“, що наступного року до України приїдуть сотні тисяч „нелегальних мігрантів“ – навіть не здавши собі праці спитати, звідки праві „ультра“ взяли цю химерну фантастику. То зі статті до статті переходять твердження, що „нелегали і далі завозять в Україну екзотичні хвороби“ (для довідки: за всі роки незалежності державними органами не зафіксовано жодного подібного випадку); то помірковані політики використовують словосполучення на кшталт „навали нелегалів“ чи „життєвого простору української нації“ – не помічаючи проблемних асоціацій, які пов’язані з таким слововживанням… А обговорення у медіа вступу в дію угоди про реадмісію (повернення неврегульованих мігрантів) між Україною та Євросоюзом цього року – подекуди просто набувало характеру істерики.

   „Мова ворожнечі“ у медіа та промовах політиків є такою ж постійною рисою української сучасності, як у діяльності міліції – „етнічний профайлінг“ (підозра на адресу особи у скоєнні злочину виключно на підставі її зовнішності). Офіційні повідомлення центрів громадських зв’язків МВС на кшталт „Грузини грабували автомобілі“ або „Обережно: цигани“ аж донедавна вважалися абсолютною нормою– і відразу по оприлюдненню опинялися на новинних стрічках тих самих маргінальних нацистських сайтів. І лише віднедавна почалися обережні кроки задля того, аби припинити цю ганебну практику.

   Та й важко говорити про освіту журналістів та співробітників ЦГЗ МВС: врешті-решт, змін потребує передовсім базова шкільна освіта. У школі дотепер дітей навчають концепції „людських рас“ в отому незмінному вигляді, який успадкований від радянських часів – попри те, що більшість сучасних антропологів її не поділяє. І дотепер уроки історії України містять, майже винятково, виклад історії етнічних українців, – залишаючи учнів у невіданні про давню й багату історію українських поляків, євреїв, вірмен, кримських татар і багатьох інших етносів, які проживають на цій землі віддавна.

   Поки що роботу з протидії расизму в Україні провадять переважно неурядові організації, молодіжні антифашистські групи та окремі ентузіасти-правозахисники. А українська держава і далі надає перевагу тому, аби визнавати, що в Україні є расистські угруповання, расистські веб-сайти, крайньоправі публічні акції, некоректні висловлювання у медіа, застаріла система освіти… – але дуже неохоче визнає, що в Україні існує расизм. І попри деякі окремі заходи останніх років – рух у напрямку необхідних змін відбувається із таким неквапом, і так невідповідно розвиткові ситуації, що іноді видається: спроби виправити ситуацію вочевидь невстигають за тим, якою загрозливою вона стає.