Ukraiński Żurnal - 3/2010
Три мої богеми
(Скачати весь номер: 3/2010 [PDF, 3.2 Mb])Текст: Анатолій Дністровий, Київ
Сьогодні, коли важко зізнатися, що за плечима залишилася чи не половина прожитого (даруйте за цю скупу сентиментальну сльозу), я загалом скептично ставлюся до богеми. Водночас розумію, що той, хто ніколи не провалювався у сутінки богемних фантасмагорій, мабуть, не має душі.
Так сталося, що з богемністю мені поталанило ще з раннього дитинства: батько – молодий поет і журналіст, а матір, попри те, що нічого не пише й не малює, й досі гордо називає себе „творчою людиною“. І тепер я можу говорити, як мінімум, про три своїх богеми: „молочну“ – тернопільську 70-80-х; „студентську“ – ніжинську ранніх 90-х; „київську“ – кінця 90-х і початку 2000-х.
У дитинстві батьки брали мене практично на всі творчі посиденьки тернопільських художників, поетів і музикантів. Я тьмяно пам’ятаю ті далекі дійства, але дуже добре пригадую, як духовний гуру тогочасної тернопільської богеми, вже покійний дисидент і археолог Ігор Герета збирав у своїй хаті на Глибокій цілу купу народу. Він любив пити горілку з невеликої макітри, а коли випивав, одягав макітру на голову і засинав, сидячи; Герета в такі хвилини був схожим на миролюбного Будду японських статуеток.
Навіть на свій дуже дитинний вік і слабку пам’ять я пригадую, що то були дуже веселі часи: постійні художні виставки, майстерні, драм-театр і ресторани, співи стрілецьких і козацьких пісень. Художники Богдан Ткачик, Ярослав Новак, Дмитро Стецько, поети Михайло Левицький, покійний Борис Демків, Богдан Мельничук, Ярослав Павуляк, актори Іван Ляховський та В’ячеслав Хім’як, музикант Володимир Лотоцький, – словом, із цієї „шобли“ хтось не раз бував у нашій хаті на Новому світі (старий район Тернополя), зокрема на Березовій. Тому й Тернопільська набережна і Циганка – це переважно основні місця мого раннього „вечірньо-нічного“ дитинства. Явище і вислів „водити козу“ я знав іще з трьох-чотирьох років.
Інша богема була студентська ніжинська, але подібне явище є у всіх навчальних закладах. Ранні 90-ті – це були надзвичайно розкішні поетичні часи! Абсолютне безгрошів’я (дефолт країни і невиплати стипендій) і не менш абсолютна свобода. Коли нема грошей – нема потреби щось купувати, нема турбот, окрім голоду. Тому весь час – лише творчість, інтенсивне читання, вино і кохання. Андрій Іванов, Вадимі Оля Ґуральники, Василь Голован, Іра Мосіч, Наталя Арендар, Віка Найда, Влад Кругляк, Саша Білоус, Олексій Маслов, Олена Степаненко – з цими співрозмовниками не було часу нудьгувати.
Щодо київської богеми, яка була дуже й дуже різною і про неї, мабуть, треба говорити в множині, то це час останніх трьох-чотирьох років 90-х. Це були також люди з різних середовищ – Юра Бедрик, Андрій Охрімович, Мирослав Король, Василь Герасим’юк, Андрій Кокотюха, Марина Брацило і Юрко Нога, а наїздами в Київ – уся „Нова деґенерація“.
До теперішньої богеми я незаангажований, хоча зрідка й стрибаю у богемну гречку. Якщо минуле порівнювати з теперішнім часом, то суттєва відмінність така: оскільки раніше майже не було видавництв і блогів, то значно тіснішим був зв’язок між митцями, включно з читанням своїх текстів за пляшкою один одному, бо ті тексти переважно були нікому не потрібними. Тепер спілкування перемістилося в мережу, у видавничі гостьові кімнати. Треба сказати, що Інтернет менше шкодить здоров’ю, ніж спілкування двох митців, скажімо, у 80-х чи 90-х, яке завжди несло загрозу запою. Тобто „доелектронна“ богема була дуже алкогольно-заангажованою. Попри те, що я згадую це трохи з іронічним жахом, зізнаюся – то були часи справжнього романтизму! А тепер... тепер я мабуть старію.