Ukraiński Żurnal - 3/2010
CIЛЬ IКОН
(Скачати весь номер: 3/2010 [PDF, 3.2 Mb])Текст: Юрко Іздрик
На мої легені не претендують мільйони – так... яких пару сотень, може, який легіон, а чи й просто легінь на ім’я дівоче Йона або юнка з хлопчачим іменем Йон.
Та й скільки там у людини тих легенів – одна ліва, одна права (обидві вже юзані), ну, і за плечима запасний балон.
Але в майстра заплічних справ своя правда, і своя лівизна у майстра-шульги, і зриває від тих правд дах, і втікає від тих злив сон, і залітають зліва іволги-сови.
А ріка абсолюту – хай то „урал“, „десна“ чи „волга“ – це як ровер, куплений за невідому валюту: пливеш коротко – педалі крутиш довго. На хріна мені такий rover – ні land, ні water...
Мені б краще тихий сквот на узгір’ї, кований ковчег, трав’яний фарватер, і щоб у кожного свій ватер-клозет, і свій трон благодаті на подвір’ї, і ранкове горнятко, і вечірній пінцет, і нічні молитви й опівнічні повір’я...
Ну, коротше, такий політконкретний едем, у якому і про коректність забуто, і забито на все. Але мед, дим, дзен, щемкий дух польотів і партитур, аромати арніки, рути, амбри, срібний полиск ртуті, мускусний дух зрілості й легка, ніби пух, чиясь тілосніжна юнь минула – усе це мов інь і янь, мов пепсі-і-кола нині і прісно бадьориться, піниться, бульбашками сходить (є підозри, що це кисень)...
І от коли зацвітуть довкола субтропічні стокротки, коли співпадуть і ніч-X, і день-Y, і зійде новий Z-сезон, коли здитинілий Йона повернеться з довколасвітнього плавання по бозна-чиїх жовчних протоках, до нашого дому приб’ється (мов ікона до стіни) жовто-гаряча дівчина з хлопчачим іменем Йон.
І ми віддамо їй усе.
Себто time, space and joy.
Тобто час, місце і метод.
Ми все складемо до її ніг. Включно з нашими головами. Та вона не візьме нічого. Не зуміє. А, може, не зможе. Просто залишиться з нами.
І переверне все з ніг на голову – і наші голови, і свої кінцівки, аж вкінці почнеться такий двіж, що боронь, Боже.
І сквот задрижить устократ усіма своїми серцями-клапанами, легенями-дівайсами, задвигтить, заведеться, заторохтить, чаду напустить, піддасть газу, розворушиться, ламанеться, але не зламається, з місця зрушить, і ми знову з ріки абсолюту шубовснемо в такий же океан (кожен зі своєї ріки у власний океан) і попливемо, як і належиться справжньому ковчегу, бадьорячком-морячком по-собачому, піднявши по азимуту носи, навсібіч розбризкуючи воду і сіль, виловлюючи бонуси, вигрібаючи з Zони. І закінчиться тремор. Бо нас тоді вже буде кожного по парі – ми і вона, він і вина, сіль і ікона, я і не-я, Йон і Йона.
Така, приблизно, схема.
Така перспектива.
А виглядатиме, це, звісно, по-іншому: у неба ж свої об’єктиви. Просто щоранку вона куритиме на спільній кухні спільний „житан“ із жерстяної банки, варитиме чай-й-й і готуватиме спільні сніданки – незначні, на перший погляд, корективи, нічого, як кажуть, особистого, only personal Jesus.
І навіть усі ці ліптоновські лейбочки, що суцвіттями звисатимуть із чайника, переповненого пакетиками з ендорфінами, усі ці сушені гілочки, перетерте на порохлистя й віджилі своє ягоди ожини, розкидані по підлозі, розхлюпане молоко ти трактуватимеш привітно. Як несмертельний вітальний вірус. Як караоке для ока.
Однак коли вона візьметься за сніданок, коли порозкладає на всіх іще не зайнятих горизонталях червоний перець і помідори – і ти побачиш, як із вправністю живодера вона-Йон здирає з овочів шкірку, навіть не ошпарюючи їх (а при цьому говорить, говорить), як розчленовує печеристі тіла перців, розкладаючи обрубки, ніби механік деталі, – коли вся ваша спільна кухня, включно з житановою жерстю, заповниться кривавими шматками біомаси, і висохнуть крани, і спорожніють кухлі, а далі почнеться жерсть як така, ти усвідомиш, що нею-Йоною керує не голод і не жадоба помсти, а проста любов до червоного, до simple red, а, може, навіть, до simple mind, і коли simple red змішається із simple mind на закіптюженій циганській пательні, і весь цей пательний мікс зашкварчить, зійде піною, випустить пару, а потім вгомониться і лише попахкуватиме гіркавими хмарками red hot chilli peppers, ти раптом усвідомиш, що прописка в твоєму техпаспорті – це жерло вулкана, невеликого, майже домашнього вулкана, бо ж кожен порядний сквот повинен володіти власним вулканом, isn’t it?
І нехай тут замість лави – гойдалка в саду, а замість магми – кожному своє (кому Magnum 19-го, чи що, калібру, кому напівпорожня туба Magne-B6, кому магнето відмотоцикла „Урал“), нехай тут не сірка, і не сірководень, а якісь рожеві родові води, і нехай навіть це ніяке не жерло вулкана, а звичайна халупа де-небудь на Балканах, проте саме тут space і time, і тільки тут job – це joy, а радість – і метод, і місце, і час, бо тут ніхто не мусить робити того, до чого серце не лежить, бо серця тут лежать розпанахані на всіх горизонталях, вертикалі натомість ростуть лише вгору (до Бога?), а тутешні Йон і Йона знають, що можуть молитися одне до одного як до Себе Самого, бо кожен, хто народив у собі персонального Ісуса, вартий богородиці-діви й отче-наша, а навіть той, хто нікого не породив, заслуговує господи-ісусе-христемилуйся, бо не в заслугах справа й не у вартостях, а кристаликах солі, які проступають на місці, де точилися сльози з репринтної (анілін, аніме) ікони...
...і тому душа моя, пілотована чи то він-Йоною, чи то вона-Йоною, сумирно сплановує на розпечене плато циганської пательні, всіяне залишками пересмаженої крові, що проростала з-під землі впродовж цілої історії (на щастя, історія закінчується, тож даймо мертв’якам волю ховати своїх мервих, а собі даймо волю живити свої животи життям)...
...і тому тіло моє радо приймає дари чорноземні й небо-небесні...
...а сам я вмовкаю, беручись за пурпурове причастя (важко розмовляти, жуючи), сказано бо: не Enter оскверняє уста людини, а Esc...
