Ukraiński Żurnal - 3/2010

Чому мадяри говорили про Словаччину

   Текст: Лубош Палата,

   редактор чеської газети "Лідове новіни"

   Приємним обов’язком журналіста закордонної рубрики є спільні обіди з дипломатами тих країн, про які він пише. На обіді, звісно ж, кипить робота. Нещодавно я так „попрацював“ з угорськими дипломатами.

   В Угорщині у квітні цього року відбудуться вибори, і ці вибори стануть для країни в певному сенсі переломними. Але не тому, що завдяки ним виразно покращала б економічна та фінансова ситуація цієї країни, що чи не найважче з усіх країн Центральної Європи переживає економічну та банківську кризу. Угорщина була змушена взяти позику в двадцять мільярдів доларів від Міжнародного валютного фонду для того, щоб восени 2008 року уникнути банкрутства. Та позичаючи таку суму від такої інституції як МВФ, слід враховувати доволі суворі умови, диктовані фондом: по суті, країна-боржник фактично потрапляє під керування МВФ. У світі вийшли сотні книг і тисячі статей про те, чи „фінансова диктатура“ МВФ є корисною, чи, навпаки, – шкідливою для країни-позичальника, однак всі знають, чого (крім вигідних відсотків) вимагає фонд за надані в кризові моменти кредити: урізати, урізати, урізати, зменшувати видатки на соціальну сферу, зменшувати пенсії, скорочувати державних службовців, закривати збиткові державні заводи, обмежувати будівництво автомагістралей, скорочувати фінансування освітий медицини. А ще – підвищувати податки і суворо контролювати їх надходження. Це називають „непопулярними заходами“, або „реформами“, або „антисоціальною нелюдяною політикою уряду“, чи навіть „диктатурою МВФ“ – залежно від того, які ЗМІ про це пишуть – проурядові, чи опозиційні. До таких заходів, здебільшого, жоден уряд не вдається добровільно. А якщо й так, то лише впродовж одного, щонайбільше двох років після виборів – щоб ті два роки, які залишились, уряд міг проводити заходи „популярні“, завдяки яким „непопулярні“ забудуться. Принаймні настільки, щоб виборці знову проголосували за владні партії.

   Однак через загрозу державного банкрутства угорська соціалістична партія була змушена діяти всупереч цим основним правилам політичного виживання. І тому соціалісти не мають шансів пережити квітневі вибори без втрати політичного здоров’я, не кажучи вже про перемогу. Важкі останні два-три роки, окрім іншого, випустили з пляшки злого джина у вигляді угорських неонацистів, які можуть розраховувати на п’ятнадцять-двадцять відсотків голосів і позицію другої найсильнішої партії у країні. Першою напевне буде правонаціоналістична партія „Фідес“ (Fidesz) Віктора Орбана, яка навіть має шанс отримати конституційну більшість у парламенті.

   Коли я йшов на обід з угорськими дипломатами, я сподівався, що ми поговоримо про цю нову ситуацію. Але на диво, майже весь час мова йшла про щось інше. Про Словаччину. Оскільки про те, про що йдеться на таких обідах, журналіст не пише (принаймні, якщо він хоче, щоб подібні обіди повторювалися в майбутньому), то обмежуся натяками. Загальне занепокоєння, що панує в сусідніх з Угорщиною країнах (йдеться і про Україну), полягає в тому, що Угорщина на чолі з новим урядом Орбана буде здійснювати націоналістичну політику, що виходитиме замежі її державних кордонів. У всіх сусідніх країнах присутні сильні мадярські меншини, що проживають переважно в прикордонних областях. У випадку Словаччини та Румунії йдеться про десяту частину населення, у випадку України – про 0,4 % населення, однак всюди ця меншина є предметом „державного інтересу“ з боку Будапешта. А отже – проблемою сусідньої країни. Про країну, де до влади найімовірніше прийде націоналістичний уряд, де на виборах неонацисти очікують приголомшливого успіху, в той час, як економіказанепадає, складно писати в позитивному ключі. Тому мої угорські господарі обрали тактику переведення теми розмови на Словаччину, в якій, на їхню думку, все погане, що може статися в Угорщині, вже сталося.

   Прем’єр Роберт Фіцо керує Словаччиною вже чотири роки, словацькі ультранаціоналісти (члени Словацької національної партії) вже чотири роки перебувають у складі уряду, тож і націоналістична політика пригнічення й обмеження в правах передусім мадярської (на думку Будапешта) меншини практикується також чотири роки. Певною мірою можна погодитися з таким поглядом, так само, як і з прогнозом, що після червневих виборів при владі в Словаччині залишиться прем’єр Роберт Фіцо з націоналістами. „Чи має “Фідес”, угорська дипломатія, хто-небудь якусь позитивну програму для того, щоб стосунки із Словаччиною після виборів остаточно не зіпсувались, і, не дай Боже, не дійшло до чогось страшного?“ – змушений був запитати я. Відповіді не отримав. Невдовзі збираюсь на обід зі словацькими дипломатами. Гадаю, там ітиметься переважно про Угорщину. На десерт залишу те саме запитання.