Ukraiński Żurnal - 4/2010

По-нобелівськи. Норвезький письменник, що перейнявся долею українців

   Текст: Іван Гвать, Ряшів

   Цього місяця виповнюється сто років від дня смерті видатного норвезького письменника, лауреата премії Нобеля і громадського діяча європейського масштабу Бйорнстьєрне Мартініуса Б’єрнсона (8.12.1832 – 26.4. 1910). Львівський літературний критик і письменник Михайло Рудницький 1932 року, з нагоди сторіччя від дня народження М.Б. Б’єрнсона, нагадав: „Чи було хоча двох великих європейських письменників від нашого літературного відродження, що пригадали б наше існування світові? Був один – Б’єрнсон…“ Отже, чим прислужився цей письменник і громадський діяч Україні?

    Український читач уперше довідався про творчість Б. Б’єрнсона 1900 року, коли на сторінках львівського „Літературно-наукового вісника“ Іван Франко та Михайло Яцків опублікували спільний переклад його драми „Понад наші сили“. Згодом деякі твори Б’єрнсона переклали українською мовою Є. Ярошинська, М. Лозинський, А. Крушельницький та інші. Маловідомою залишилася спадщина славетного норвежця, котра віддзеркалює його громадсько-політичну діяльність на захист європейських поневолених народів початку ХХ століття, в тому числі й українського. Сучасники й однодумці Б’єрнсона свідчили, що він дуже болісно реагував на прояви несправедливості й сприймав це як свої особисті страждання. „Не повинно бути народів-панів та народів-кріпаків“, – часто висловлювався норвезький письменник. Він захищав познанських поляків перед прусською сваволею, водночас називав аморальною польську політику гноблення галицьких українців. Виступав на захист румунів в Угорщині і в той же час гостро таврував румунський антисемітизм. Здоровий і нормальний націоналізм Б’єрнсон не вважав запереченням активного інтернаціоналізму як природного змагання за міжнародне визнання і співпрацю.

   У перші роки ХХ століття він особливу увагу звернув на становище народів Австро-Угорщини, про що був добре поінформований від свого зятя С. Ібсена, котрий займав посаду аташе шведсько-норвезького посольства у Відні. Іншим джерелом його відомостей був чеський журналіст Е. Ледерер, який звернув увагу Б’єрнсона на становище словаків під угорським пануванням. З-поміж українців, з якими співпрацював норвезький письменник, нагадаймо журналістів Р. Сембратовича, В. Кушніра та публіциста Я. Федорчука. Перший з них у 1903 році почав видавати у Відні німецькомовний двотижневик „Ruthenische Revue“.

   В першому номері часопису редакція оприлюднила позицію, яку зайняли двадцять визначних європейських учених і політичних діячів з приводу „Емського указу“ 1876 року, яким царська Росія заборонила в імперії вживання української мови. Відгукнувся на це і Б’єрнсон – засудив „насильство над 24 мільйонами українців у межах Росії“, яким забороняється друкувати та спроваджувати з-за кордону українські книги й часописи. „Я стаю поруч з тими, хто протестує проти заходів російського уряду […], всі чесні чоловіки й жінки будь-якої цивілізованої нації вважають ці заходи найбільшим ідіотизмом, на який могла спромогтися людська думка“.

   Ставши 1903 року лауреатом премії Нобеля, М. Б’єрнсон роком пізніше заснував у Парижі тижневик „Le Courrier Européen“, де друкувалися статті про становище поневолених народів. Cаме в цьому журналі він опублікував статтю „Русини“ („Українці“), яку розпочав словами: „Ще й досі існує в Європі народ, що нараховує понад тридцять мільйонів людей, якому однак під виглядом державної необхідності відбирають мову та національність, його гноблять та зневажають всілякими іншими способами. Де поділися московські та польські християни? Вони ж бо мають творити спільноту справедливості та милосердя. Святе право національної окремішності є першою засадою миру. Чи Росія стане могутнішою, поневолюючи і виснажуючи 28-мільйонний народ? Чи австрійські поляки зможуть краще захищати свою національність серед чужих численних народів, водночас утискуючи 4 мільйонів українців?“.

   Саме під впливом цієї статті до нього звернувся чеський журналіст Е. Ледерер з проханням стати й на захист словаків в Угорщині. Поштовхом для цього став шкільний закон 1907 року угорського шовініста графа Аппонії, яким поневолені Угорщиною слов’янські народи, в тому числі й закарпатські русини-українці прирікалися на суцільну мадяризацію. На закон Аппонія Б’єрнсон відгукнувся статтею „Найбільша промисловість Угорщини“. З їдкою іронією автор вказав на те, що найбільшою „промисловістю“ угорського уряду є, власне, політика денаціоналізації. У тексті він написав: „Забирати дітям рідну мову? Це те саме, що позбавити немовлят материнського молока“. Публікація з’явилася у віденській газеті „Neu Freie Presse“ після трагічних подій у словацькому селі Чернова в жовтні 1907 року, коли словацькі католики вчинили опір після того, як їхній новозбудований храм силкувалися посвятити мадярські священики. Жандарми застосували зброю, було вбито 15 віруючих і стільки ж поранено.

   Того ж самого року Б’єрнсон опублікував статтю під назвою „Поляки як гнобителі“. В ній він різко засудив асиміляційну політику Польщі супроти галицьких українців. Її поява одночасно французькою та німецькою мовами сколихнула європейську громадськість.

   Про М. Б. Б’єрнсона, про його виступи на захист українців цікавий матеріал зібрав український вчений-націолог, доцент Української Господарської Академії в чеському місті Подєбради – Ольгерд Бочковський. Він підготував окрему працю про Б’єрнсона, яку, однак, не пощастило видрукувати в Галичині через польську цензуру. Згодом Бочковський переслав рукопис книги до Канади, де вона вийшла друком у Вінніпезі 1939 року під назвою „Б’єрнсон – поневолені народи та українська справа“. Свою коротеньку передмову до неї він закінчив словами: „Україна мала та має обмаль приятелів. Отже, з тим більшою пошаною та вдячністю слід зберегти у пам’яті українського народу дуже цінну прихильність цього норвезького велетня…“

   За словами сучасного львівського історика Густава Цвенгроша, в архівах Львова зберігаються матеріали про зв’язки Б’єрнсона з українськими кореспондентами. Варто сподіватися, що чимало цінного можна б знайти в архіві спадщини письменника в Норвегії.