Ukraiński Żurnal - 4/2010

НАТО планує своє майбутнє. І що робити з Росією?

   Текст: Лубош Палата,

   редактор газети „Лідове новіни“, Прага

   Пройшло не так багато часу, як усе з’ясувалося. Україна хоче стати „мостом між Заходом і Сходом“, тобто в брюссельській канцелярії Альянсу можуть спокійно викреслити Київ зі списку зацікавлених у вступі до НАТО. І тільки час покаже, чи Україну потрібно буде вносити до якогось іншого списку, наприклад, туди, де разом із Росією знаходяться Білорусь, Казахстан чи Таджикистан.

    Але Альянс у цей час вирішує набагато складніші питання, ніж те, що робить Київ. Розпочато дискусію про майбутнє організації, дискусію, яка ховається під дещо військово-технократичною назвою – нова стратегічна концепція. І до літа вона має бути готова. Адже нинішня стратегічна концепція діє вже понад десять років. Тобто з часу, коли НАТО сягало до німецького кордону, Росія була слабкою та ще займалася проблематичною Чечнею, Усама бен Ладен ще нікого не цікавив, в Іраку володарював Саддам Хусейн, в Афганістані – Талібан, а головним болем Альянсу було погасити „пожежу“ на Балканах. Нині НАТО опинилося в цілком іншій ситуації. Те, що його вояки справді будуть воювати і до того ж у далекому Афганістані, який поступово стане найбільшою операцією в історії Альянсу – такого його засновники, та навіть ті, хто більш ніж десять років тому придумував нинішню стратегію Альянсу, передбачити не могли.

    З нових стратегічних документів видно, що є велика різниця між тим, як майбутнє НАТО бачать „нові країни“ Альянсу і як його собі уявляють більшість старих членів. А каменем спотикань у цьому випадку, як то вже між Заходом і посткомуністичними країнами буває, є Росія і сама політика Альянсу щодо неї. Якщо більшість посткомуністичних країн вбачає в Росії небезпеку, Захід радше хотів би бачити її своїм потенційним союзником. Обидва погляди мають свою логіку. Росія, не беручи до уваги всі її протиріччя, є все ще набагато вільнішою і для  європейського ока ближчою країною, ніж Китай або Іран. Вже не кажучи про ісламських терористів і радикальних ісламістів. Захід має в Росії великі економічні інтереси, а Москва, незважаючи на „газові проблеми“, є важливим і надійним постачальником енергетичних ресурсів для Європи – постачальником, який багато кому в Європі дає на цій торгівлі добряче заробити. Зрештою, на нинішню російську політику можна дивитися двома способами: як на м’яку диктатуру, або як на недосконалу демократію.

   На Заході, включно зі Сполученими Штатами Обами, переважають скоріше рожеві ілюзії. Але Росія все-таки відіграє ключову роль у питанні „безпеки“ нових членів Альянсу. Оскільки НАТО наразі розрослося на Схід виключно на папері. І лише російська інвазія в Грузію показала, що в НАТО немає ніяких оборонних планів, які могли б захистити, скажімо, Прибалтику від подібної ситуації. Інфраструктура НАТО не пішла далі на Схід. Тут немає американських військових баз. І тому нині Центральна і Східна Європа в один голос вимагають, аби НАТО припинило свої „колоніальні битви“ і повернулося до справ, задля яких було створено. Тобто до питання охорони територій своїх членів.

   Але якщо східні європейці не перестають нагадувати про російське вторгнення у Грузію, то Захід і адміністрація Обами намагаються про грузинську війну забути і фактичну російську окупацію не бачити. На основі перших сигналів можна стверджувати, що автори нової стратегії починають чути спільний голос „нового НАТО“. Американські ракети в Польщі, великі військові тренування в Прибалтиці – це і є перші ознаки того, що погляд НАТО змінюється. Але правдива зміна і так найбільше залежатиме від нових членів Альянсу. Адже і в цьому питанні діє стара приказка: „Хто сам себе береже, того й лихо оминає“.