Ukraiński Żurnal - 4/2010

Ужгород – місто сакури, сецесії та „спокійного Кустуріци“

   Текст: Олег Коцарев, Харків

   Ужгород, адміністративний центр Закарпаття – одне з найзахідніших міст України, дуже несхоже на решту країни. Мультинаціональне і багатомовне, одночасно жваве і провінційне.

Ужгород географічно затиснутий – з одного боку шенгенським кордоном, з територіями поза яким він, попри все, має великі зв’язки; а з другого – Українськими Карпатами. Як наслідок – дивний симбіоз транзитного пункту і тихого закутка. На ужгородських вулицях і в транспорті я чув українську (часто в дуже специфічній діалектній формі, незвичній для людини з іншого боку Карпат), російську, ромську, румунську, угорську мови. Тут стоять храми різних конфесій, навіть такі екзотичні, як, наприклад, православна каплиця, заснована у міжвоєнний період російськими „білоемігрантами“. Частина з них добиралася до Західної Європи саме через Ужгород. Місто перебуває у винно-коньячному регіоні, тут можна придбати недорогі та смачні закарпатські напої. А вишуканість і доглянутість вулиць, квіти на балконах межують із брудними захаращеними районами та несподіваними величезними сучасними „особняками“ біля кордону. Все це інколи нагадує колорит фільмів Еміра Кустуріци, тільки в спокійнішому виконанні – тож не дивно, що циганча на вулиці грає на гітарі завбільшки із себе не запальні танцювальні мелодії, а щось повільне і сумне.

    За даними істориків, перше поселення, котре більш-менш можна співвіднести з сучасним Ужгородом, заснувало тут слов’янське плем’я білих хорватів у другій половині першого тисячоліття, звалося воно Онгвар або Унгвар. Власне, під назвою Унгвар місто жило аж до ХХ століття. У 903 році його захопили угорці, і відтоді понад тисячу років Ужгород перебував у складі угорської держави та Австро-Угорщини.Після Першої світової Ужгород відійшов до складу Чехословаччини, де був центром автономного краю. Тоді ж утвердилась і нова „слов’янізована“ назва. У період Другої світової місто знов опинилось під владою Угорщини, аж поки 1945 року не стало обласним центром Радянської України. В Ужгороді народилось і працювало чимало видатних людей – від художників Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі, що створили специфічну місцеву школу, до відомого футболіста і тренера ЙожефаСабо.

   З найдавніших часів у місті збереглася церква-ротонда ХІІ століття. Її збудували у візантійському стилі, але в XV столітті переробили на готичний кшталт. Усередині ротонди є цікаві стародавні розписи. А ужгородський замок датують Х–XVI століттям. Він постійно перебудовувався, відіграв помітну роль у боротьбі між Трансильванією та Австрією, у війнах з половцями, монголами і турками, під час антиавстрійського повстання Ференца Ракоці. Замок – як він зберігся – важко назвати ефектним, він був значно перебудований під цивільні потреби, проте однаково виглядає гарним, доглянутим і цікавим, з нього відкривається непогана панорама. Значно монументальніше виглядає резиденція греко-католицького єпископа, споруджена 1646 року на тій же Капітульній вулиці. До речі, церковна Унія на Закарпатті відбулася 1646 року, саме в Ужгороді, абсолютно незалежно від Брестської. Тож і місцева греко-католицька єпархія має автономний статус та не підпорядковується керівництву УГКЦ.

   По інший бік замку можна побачити досить великий музей дерев’яної архітектури. Також в Ужгороді варто оглянути кафедральний собор, сецесійний компактний центр міста з вулицею Корзо (італійською – „вулиця для прогулянок“, пішохідна вуличка із симпатичною забудовою, кав’ярнями і крамничками), пішохідним мостом через річку Уж, синагогою та іншими цікавими пам’ятками і місцями.

   А ще варто пам’ятати, що в Ужгороді зазвичай – особливо взимку й навесні – відчутно тепліше, ніж на решті території України, і в березні тут цвіте сакура.