Ukraiński Żurnal - 11/2007
Заборони на професію немає, просто вже професії немає
(Скачати весь номер: 11/2007 [PDF, 2.7 Mb])
Текст: Володимир Воронов, Москва
«Мені це нецікаво, — сказала редактор незалежного ліберального видання, коли їй запропонували статтю про те, як співробітники Федеральної служби з контролю за обігом наркотиків (ФСКН) займаються провокаціями, ініціюючи липові справи. — Якби це був матеріал, як клан Черкесова (керівник ФСКН) воює з іншими кремлівськими кланами, інша справа».
«Це однобоко, — промовив редактор «незалежного» видання державницького спрямування. — З вашого тексту виходить, що військово-промисловий комплекс (ВПК) у нас все ще в кризі, що витоки його — ще радянські, що продукція в нас бракована та застаріла, а гроші у ВПК не вкладають у розвиток, а просто проїдають. Мені це нецікаво. Напишіть краще про те, як відроджується наша військова могутність. Вона не відроджується? Ну, тоді ми не маємо потреби в цьому матеріалі».«Ситуація у ВПК? Мені це нецікаво, — каже «демократичний» редактор. — Краще дізнайтеся, хто і скільки там краде і на які рахунки переказує, і хто в Кремлі на цьому гріє руки».«Китайська тематика? Ні, знаєте, у нас зараз із Китаєм стосунки складні, які динамічно розвиваються, це майже союзник — не варто писати про китайську інфільтрацію на Далекому Сході і в Сибіру. Так, розумію, це серйозна проблема, населення там б’є на сполох. Але в Кремлі — розумні люди, вони розберуться», — це, як розумієте, редактор-державник.А ось і позиція редактора «незалежного». «Фігня все це! Немає ніякої китайської загрози, її вигадали наші генерали, щоб випрошувати додаткові асигнування на озброєння... Ви б краще роздобули матеріали про те, як при новому міністрі оборони йде перерозподіл військового майна. Якого майна? Ну, нерухомості там, техніки, фінансових рахунків. Як це не можна дізнатися, чому? Тобто, чому це державна таємниця? Так написано в законі “Про державну таємницю” і в указі президента, який визначає “Перелік даних, які належать до державної таємниці”?! Та фігня всі ці закони і укази, ви матеріал дістаньте, а що це порушення закону — так мені наплювати!»«Ну, зрозумій, ми не могли опублікувати твої прямі репортажі з Беслану — ти був такий емоційний і говорив про сотні загиблих. Ну, мало чого, що ти їх бачив своїми очима і навіть фотографував, адже по телевізору тоді повідомляли, що штурм проведено успішно, а жертв мало. Та, звичайно, потім ми зрозуміли, що ти був правий, але ж тоді твої повідомлення йшли врізнобіч з іншими, от ми й вирішили не поспішати», — це також репліка одного з колись розкручених і авторитетних незалежних журналів. Нині не існує. Всі діалоги не вигадані — це реалії останнього часу.На жаль, журналіст в Росії (особливо сформований професіонал з багажем ґрунтовних знань та інформації) все частіше стикається з синдромом «шагреневої шкіри». Простіше кажучи, тобі є що сказати, ось тільки зробити це вже немає де, можливості для публікації серйозних матеріалів катастрофічно звужуються: видання, де реально є шанс опублікувати чесні і незаангажовані матеріали можна порахувати на пальцях однієї руки. Це зовсім не означає, що в інших публікують лише прокремлівський піар і «замазуху». Та не треба бути великим аналітиком, щоб, порівнявши російську пресу 2000 і 2007, переконатися: жанр серйозного розслідування на політичні, економічні та соціальні теми, формально не зникнувши, практично охляв. Найбільший попит або на зразкову «заказуху» («будь-якою ціною мочити цей криваво-жахливий антинародний режим»), або на сервільно-захоплене вилизування. Майже немає актуальних і справжніх репортажів — військових (з гарячих точок), з регіонів. Наприклад, з доступної в Москві преси — хоч паперової, хоч електронної — вже просто нереально отримати бодай уявлення про те, як і чим живуть Урал, Сибір, Далекий Схід, які процеси відбуваються в Поволжжі, на півдні Росії, на Північному Кавказі.Ні, звичайно, залишилося ще поле «жовтої» преси, світської та спортивної хроніки, кримінальної журналістики (якщо не копати там надто глибоко), замовних публікацій на економічну тему. Ще можна займатися «патріотизмом», тобто з насолодою, не вибираючи висловів і зовсім не переймаючись достовірністю фактів, сварити і викривати «антиросійські підступи» влади Грузії, України, країн Балтики. І, зрозуміло, затребуваний сьогодні пафос антиамериканський і антибританський: «а у вас негрів лінчують» та «англійка гадить» (ідіома з ХІХ, коли російсько-англійські стосунки були кризовими — ред.).Зрозуміло, якщо в міжнародній тематиці є теми «рекомендовані», то мають бути і табу. Такі визначаються відразу неозброєним оком. Наприклад, абсолютно закрита тема для обговорення (причому як у ЗМІ прокремлівських, так і в «незалежних») про ситуацію росіян в Середній Азії (Казахстані, Туркменії, Узбекистані, Таджикистані, Киргизії). Ситуація ця гнітюча, але писати про це або «не рекомендовано», оскільки «не відповідає державній політиці» (точніше, наочно демонструє відсутність тієї ж політики в цьому регіоні), або, як висловлюються найбільш цинічні редактори «мені це нецікаво». Серед міжнародних тем-табу — Китай, Іран, Північна Корея, Сирія, Лівія. Причому, табуювання стосується видань усіх флангів, хоча, звичайно, мотивація різна.Ні, звичайно, ніхто не забороняє друкувати замітки етнографічні або іронічно-жартівливі. Але коли мова заходить про серйозні тексти, які так чи інакше піднімають проблему стосунків Кремля з цими режимами, задкують навіть редактори «демократичного» спрямування: нам, мовляв, не потрібні потім можливі тертя з МЗСом і посольствами...До слова, подібні проблеми помітні навіть на ниві наукової тематики. Якщо ви пишете про якісь міфічні прориви російської науки, наприклад, в нано-технологіях, — це чудово, але якщо ваш аналіз малює картину занепаду і важкого становища російської науки — «це нецікаво, банально, тенденційно». Не будемо торкатися високої фізики, достатньо подивитися і на історичну тематику: російські ЗМІ забиті текстами тенденційними, іноді відверто брехливими і недостовірними, але зате «патріотичними», які працюють на «велич Росії». Так можна говорити, що знову реанімована відома установка генерала Алєксєя Апєшева, який майже чверть століття очолював Головне політуправління Збройних сил СРСР: «На х** така правда, якщо вона заважає нам жити?!»Обмовлюсь, що мова йде про друковану пресу, де якесь життя все ще жевріє. А ось на телевізійній ниві все вже давно прополото і приведено до єдиного спільного знаменника. Тому без бінокля та доброго слухового апарату вже не можна розрізнити канали буцімто незалежні від «говорить і показує Луб’янка» (Луб’янка — збірна назва КҐБ — ред.). Процес «спору володіючих суб’єктів» з наступним «рівновіддаленням» на телевізійному полі де-факто закінчився відразу після теракту в «Норд-Ост» в жовтні 2002-го. Результати, як кажуть, «наліцо»: інформаційного ТБ як такого практично немає, є центри ретрансляції шаленої державної пропаганди, шоу та вбогих серіалів.Зрозуміло, що все це не виникло на порожньому місці і абсолютно несподівано, між ранковим чаєм та обідом. Але результат такий, що журналісти, які пишуть на серйозні теми, змушені або змінити тему, або відмовитися від своєї думки, плюнути на професіоналізм і такі рудиментарні поняття як «чесність», «совість», «об’єктивність» і піти в служки до влади. Є ще варіант: піти з професії. Як висловився один мій хороший знайомий — заборони на професію немає, просто вже професії немає. І підростаюче покоління вже входить в журналістику з чіткими установками: преса — різновид піару, реклами, джерело «бабла», яке не соромно здобувати «заказухою» або шляхом обслуговування сильних світу цього — влади, інституцій, корпорацій.Зрозуміло, що це суто суб’єктивне і винятково особисте бачення результатів процесів, які відбулись у наших ЗМІ, про причини яких розмірковувати можна до безконечності. Проте результат очевидний: незалежна російська журналістика не витримала війни на два фронти — лобової (хоча і неодномоментної) атаки з боку держави і «удару в спину» від власників-роботодавців. Держава зробила все, щоб нелояльні видання зникли або ж опинилися в руках «надійних товаришів». А спонсори-власники вцілілих видань, що не потрапили під контроль влади, в свою чергу або залишили поле серйозної журналістики, подавшись в гламур, або, зробивши безпечними залишки своїх активів (вивівши їх, наприклад, за кордон), перетворюють свої видання не стільки в джерело альтернативної інформації, скільки в інструмент банальної помсти «криваво-жахливому режиму», зведення порахунків з конкурентами, які образили. На цьому полі серйозній журналістиці місця також, на жаль, немає. І якщо не залишити професію взагалі, залишається лише йти у видання мережеві або маргіналізуватися...
