Ukraiński Żurnal - 5/2010
Жити на піку піраміди і не знати про неї
(Скачати весь номер: 5/2010 [PDF, 3 Mb])Тема: Ганна Яровенко, Київ
Минуло сім років з того часу, як село Легедзине стало частиною мого життя. За ці роки я зустріла там вірних друзів, купила там хату, перетягнула багатьох творчих людей у той край, якi також закохались у село.
Але колись, гостюючи в своєї баби Одарки у сусідньому селі Танське, про існування с.Легедзине я нічого не знала. Чула тільки прославу легедзинських парубків, що на танцях неодмінно товкли пики нашим хлопцям. То був час дитячої романтики – з коровами, пасіками, індійськими кінами. А як баби не стало – увірвався світ. Місто відокремило мене від танських краєвидів і я подалася до Москви, бо в Києві, як і зараз, документаліст шукає роботу не за призначенням.
Саме в Москві, працюючи багато і плідно на студії „Вертов и Ко“, я почала листуватися з Владом Чабанюком. Від моменту, коли я вперше дізналася про вчителя історії з села Легедзине, режисера, що самотужки знімав костюмовані історичні фільми, до зустрічі з ним – пройшло три роки. Щороку я бомбила Міністерство культури заявками на створення фільму про щире захоплення Влада кінематографом. Ви спитаєте мене, до чого вся ця історія? Але ж я гадки не мала, що свої телиці я пасла на поселеннях давніх людей! Що уламки жовтогарячої глини на ріллі після оранки лежали там декілька тисячоліть! Ми жили на піку піраміди, і не знали про неї…
Зберегти хоча би крихти
От одного весняного дня 2003 року долітає до далекої Московії звістка, що я таки можу вдома зняти кіно. Саме тоді Чабанюк добився офіційного створення Державного заповідника трипільської культури, що включав у себе 11 поселень-гігантів. Метою було дослідження, вивчення та охорона пам’яток. Охороняти потрібно було негайно: глибока оранка, хижацькі набіги „чорних археологів“. Вилучення землі, де стоять давні поселення, з сільськогосподарського обробітку дасть нам шанс зберегти хоча б те, що залишилось, а це крихти.
На той момент я повернулася в Україну, щоб знімати інше кіно, та варто було мені опинитися з камерою в селі. Я хотіла знімати „Кіноманію“, а Влад у серпні мав провести Міжнародну трипільську конференцію в Тальянках. Спитала його: „Про що ти мрієш?“, а він каже: „Хату зробити у натуральну величину і спалити“. Він разом з археологом Володимиром Круцом вважали, що трипільці будували двоповерхові житла, але довести це можна тільки методом експериментальної археології. Дослідники спалювали моделі жител,розмірами до двох метрів, але там не той розмах.
Того вечора на кухні я зрозуміла – треба знімати про Трипілля і втілювати Владову мрію. Наступного дня ми подалися у Тальянки в гості до родини археологів Круців, у яких на городі під посадженою картоплею ховаються два трипільскі майданчики. Отак сучасні городи налізли на давнє поселення. Наділили селянам землю – і все. А який жах нині з розподілом земель! Хто там дивиться на археологічні цінності?! Тепер маємо головний біль, як державі їх назад повернути, на що обміняти, щоб простий український селянин погодився.
„Кремльовскіє мєчтатєлі“
Я гойдалася у гамаку, збирала інформацію для свого сценарію, і вимальовувався мені класний просвітницький фільм а-ля „Діскавері“: нащо ж вони палили свої хати? Я, мов Карлсон, відлітала, але обіцяла повернутися. За три години від Умані до Києва інформація в голові всідалася. Творче – окремо, виробниче – окремо, головне питання – де взяти 40 кубів лісу для будівництва хати?
Квітучою я з’явилась у столичній студії, якій Мінкультом було доручено робити зі мною „Кіноманію“. Запитала, чи не знайдеться у них 2,5 тисячі доларів для того, щоб купити ліс, побудувати хату тавідзняти, як вона горить. Не буду зараз вам писати про почуте. Те саме я чула і від інших українських продюсерів. Взагалі з нашими продюсерами українські режисери спеціалізуються в єдиному напрямку: кулю робимо з лайна, бажано за три копійки. Панове, якщо хто не згодний, звертайтесь до мене, помізкуємо. В результаті пошуків я поїхала до Москви, де поділилася зі своїм другом і колегою Олександром Бруньковським задумом про фільм. Це мала би бути картина про людей, які залишають свої оселі, а вихор полум’я згризає їх дерев’яно-глиняні житла. Ми взагалі були „кремльовскімі мєчтатєлямі“. 2–3 тисячі доларів – не дрібничка для реквізиту, але телекомпанія „Цивілізація“ та канал ОРТ пристали на ці необхідні витрати. Отже, вдарили по руках, я пишу сценарій для їхньої програми, готую місця, людей, костюми для зйомок. Владові переслали гроші на будівництво хати, здійснення мрії було зовсім поряд.
1 сантиметр = 100 років
У Києві, штудіюючи наукові археологічні праці, я впіймала себе надумці, що москвичам не треба „Діскавері“, в них свій формат: „легко й захоплююче, іноді, за вуха притягнуте“. Я почала писати два сценарії паралельно, один для „Искателей“ – „Атлантида на берегах Днепра“, 26 хвилин, і другий, для України – „Трипільський світ“, 52 хвилини. Вони були принципово різними і за характером викладу інформації, і за глибиною копання.
Час від часу Чабанюк викликав мене до села. Як правило, раз на тиждень, і я фільмувала на позичену DVD-камеру етапи будівництва житла та розкопки трипільських майданчиків. Саме тоді до нас приїхав з Умані гончар Ульшин, привіз із собою глину для ліплення. Науковці поставили собі за мету здійснити такий археологічний експеримент, який допоміг би дізнатися, як випалюється глина в земляній печі. За даними розкопок гончарних майстерень, ми зробили піч під відкритим небом у земляному схилі. Вона вистоялася і чекала своєї перевірки. Пан Ульшин робив горщики без використання гончарного кола, згодом я сама взялася до глини.
Поки глиняні вироби сушились у повітці, я подалася на розкоп. Влад, Володимир Опанасович, Дмитро Чорновіл, Сергій Рижов. З такими консультантами я не могла дозволити собі у сценарії жодних казочок про Аррату. Все чітко, дохідливо, чого не знаємо – не брешемо. Ну, не було колеса у трипільців, ну, не праукраїнці вони... Хто проти, вам сюди http://pda.arattaukraine.com/news_ua.php?id=27
Спочатку на розкопі в мене від хвилювання дух перехоплювало. Уявіть, кожен сантиметр шару землі в глибину дорівнював приблизно 100 рокам!
Студенти-волонтери з Могилянки приходили на світанку, працювали до першої дня, бо потім спека не дає жити. Вони поверталися у село, а науковці залишалися до вечора. І я з ними. Знімала. Відбитки руки людини на обмазці решток трипільського житла. Я клала свої пальці у ті жолобки й було враження, що зі мною привіталися прадавні.
В якийсь день мого десанту на село, під час розчищення майданчика Дмитро Чорновіл наткнувся на розбиту біноклевидну посудину. Навіщо вона була трипільцям, досі точно не відомо, скоріш за все, була ритуальною. Потім бандити вкрадуть посеред ночі ці „біноклі“ прямо з розкопу. Приїде міліція, слідчі. За 25 років розкопок Тальянків така знахідка тут була вперше, зате збагатилась чиясь приватна колекція. Доларів за триста за гнали.
По гарячих слідах, з прихованою камерою ми подалися на уманський базар, може хто з перекупників антикваріату проколеться. Мені все розповіли в деталях, як знайти майданчик серед поля, щоб кераміки накопати, і що біноклі ніхто не бачив... На столичному археологічному зльоті паслася, але там, здається, всі вже були попереджені. Осіло, як завжди, в приватних музеях, колекціях.
Натуральний експеримент
На іншому боці с.Легедзине почали будувати експериментальне трипільське житло в натуральну величину. Вибрали мальовниче місце на пагорбі, внизу – озерце. Середину житла науковці зробили такою, як це знайдено на розкопі.
День обмазки. Легедзинські діти з жінками гасали босоніж по глині та полові, чвакали, падали, сміялися. Тонну глини сільські жінки руками закидали, загладили в стіни другого поверху житла. Я була вимащена глиною з голови до ніг, тільки камера залишилася чистою. А ввечері дійшла до найближчого озера і просто в одязі, як глиняний колос, шубовснула у воду відкисати. То був кайф.
Мало-помалу накопичувався відзнятий матеріал, а в мене вже були готові обидва сценарії. А далі почалася у селі небачена досі кіноекспансія. З Києва прибув мікроавтобус знімальної групи і в кількості шести бойових одиниць ми взялися до роботи. Чабанюк стартував у ролі ведучого фільму. Я, окрім режисера, ввійшла в нові професії: художника, костюмера, гримера, персоналу майданчика, актора в кадрі, каскадера. Оператор Олег Зорін з асистентом Олександром Кришталовичем шукали кращого ракурсу, а моя талановита помічниця Наталя Багінська тримала в руках режисерський сценарій і була нашим живим графіком зйомок. Бо за день, окрім власне археологічних розкопок, інтерв’ю з науковцями, нам потрібно було відзняти Владові синхрони, ігрові сцени, реконструкції життя епохи енеоліту. За п’ять днів зйомок „відстріляли“ весь матеріал, що я планувала для професійної камери.
І ось настав момент істини. 27 серпня 2003 року впершев Україні було проведено археологічний експеримент. Зібралисядві мої знімальні команди, і оператори фіксували дивну за своєюенергетикою картину. Глядачі з’їхалися з усіх навколишніх сіл, люди ходили по хаті, роздивлялися візерунки, мацали піч, фотографувалися. А як почало вечоріти, ми переодяглися у грубі сорочки і разом із сільськими дівчатами влаштували дійство. Влад узяв до рук палаючого факела і запалив перший поверх житла з усіх боків. Я не знаю точно, якими ритуалами трипільці супроводжували спалення своїх жител, але те, що я відчула як жива істота, наводило на думку-осявання. Якщо вони, думалося, не йшли геть, а залишалися спостерігати за тим, як горить їхнє житло, то на ранок відчували переродження – смерть і воскресіння.
Бруньковський за пару тижнів у Москві склав готову програму і вона вийшла в ефір каналу ОРТ у вересні 2003-го, а Україна свого фільму не побачила. Мені вдалося зробити лише ролик http://www.youtube.com/watch?v=4HMn2o0Vtu4, з яким оббивала багато порогів у пошуках грошей на монтаж і зведення фільму до готової майстер-копії. Не хочу наганяти зайвого суворого пафосу, що в країні криза і позакризою, що кіно стоїть, то таке… було, є і буде. Просто все воно якось не складалося натрапити на потрібну людину, яка була б небайдужою. А може?..
