Ukraiński Żurnal - 5/2010
Змога безперешкодно говорити одне до одного
(Скачати весь номер: 5/2010 [PDF, 3 Mb])Текст: Катерина Бабкіна, Київ
У великому продуктово-побутовому маркеті неподалік мого дому працюють німі. Мабуть, то дія котроїсь із програм підтримки чи соціальної адаптації – німі завжди обслуговують три каси, три крайні каси ліворуч з цілого довгого-довгого рядку кас. З візком чи кошиком, з їжею, водою, фруктами та овочами, солодощами, каструлями або нитками я завжди йду до однієї з тих кас. Коло них панує мир і зразкова позитивна взаємодія на побутовому рівні. Стомлені касири там не сваряться з покупцями, а зморені робочим днем, дрібними буденними рішеннями та чергами покупці не прискіпуються й не хамлять касирам. Годі вже й казати про те, що там ніколи не намагаються впарити мені зайвий пакет, чергову картку постійного покупця чи виснажливу участь у всіх на світі акціях. Касири працюють зосереджено, швидко і тихо, а покупці з досконалою чіткістю формулюють свої прохання і голосно та бадьоро, добре артикулюючи, кажуть „дякую“. Я теж кажу „дякую“ бадьоро і голосно, навіть знаючи, що німі цілком можуть виявитися також і глухими. Але я всеодно кажу. Ще я дотепер завжди хочу залишити трохи грошей на конторці при касі, щось ніби як чайові – подяку за гарне обслуговування і вияв моєї підтримки. Однак цього не треба, переконую я себе, цього не можна. Ми ж не лишаємо на чай іншим, звичайним касирам, думаю я. І ці касири теж звичайні, нічим не особливі, такі, як ми.
Однак насправді я знаю: ні, вони не такі. Позбавлені можливості висловити негайно все, що спадає на думку, вони мають щасливу здатність бути інакшими, ліпшими за нас, і йдеться мені тут не про відмінності в якості обслуговування, принаймні не лише про них.
І я, і, гадаю, кожен із нас не зробили б багато такого, про що шкодуємо, якби всі негайні, наявні всередині слова там би і залишалися – бодай на якийсь час. Скільком людям не стало би боляче чи прикро, або просто незручно, скільки рішень мали би той вирішальний шанс бути обдуманими ліпше, якби всі ситуативні, афектні репліки та висновки не мали шансу бути негайно доведені до відома всіх навколо. Скільки прагнень, сформульованих коректніше, не принесли б розчарувань і були б завжди потрактовані вірно, якби в пошуках змоги їх висловити ми змушені були б перебутиіз ними наодинці хоч якийсь час. Зрештою, скільки книг можна було б написати, якби всі ці слова не випадали, поодинокі і нездалі, назовні миттєво, а мали нагоду вилежатися і настоятися, як просякнуті спільним соком інгредієнти в доброму, згото-ваному не нашвидкоруч, а з натхненням і увагою, салаті. І хай ця неприваблива кулінарно-овочева метафора не здасться тут зайвою доскіпливому читачеві – зрештою, саме вона найближча до того, чим я хочу завершити.
Адже іноді мені здається – Хтось просто видав нам забагато інгредієнтів, з якими мусимо давати собі раду на щодень. Ми не маємо права бути невдячними або, скажімо, оскаржити загалом цей задум. Єдине, що нам залишається – якнайшвидше навчитися добре порядкувати усім, що маємо, ліпше використовувати те, що такщасливо дістали в пакеті опцій „за замовчуванням“. Порядкувати аж так добре, щоби гранично важливі можливості не здавалися часом зайвими. Наприклад, такі важливі, як змога негайно та безперешкодно говорити одне до одного.
