Ukraiński Żurnal - 5/2010

Без міфологізацій

Неборак Віктор.

Вірші з вулиці Виговського,

Львів, Срібне слово, 2009, 116 с.

   Беручи до рук книгу, назва якої містить натяк на Львів, – байдуже, чи книга прозова, чи поетична, – очікуєш занурення у міфологічний світ древнього міста, міста левів і кам’яниць, міста кави і європейської культури, словом, Міста. Майже всі художні тексти про Львів, писані в останнє десятиліття, його міфологізують. Львів легко любити – на це існує багатолітня традиція, у любові до Львова маєш багатьох попередників, любити Львів мусиш, бо до цього тебе зобов’язують стоси текстів.

   Сьома поетична книга поета-львів’янина Віктора Неборака, що має назву „Вірші з вулиці Виговського“ і яка об’єднує вірші 2004–2009 років, Львів не міфологізує. Навіть фотографії Львова (художнє оформлення Івана Шкльоди) мають до діла не з древніми храмами і не з таємничими двориками будівель цісарської епохи, а з цілком рутинними речами: бачимо дороги з автівками, „радянські“ багатоповерхівки, мам із візочками, Південний ринок, білборди…

   З передмови, що зветься „Історичний прохід по вулиці Виговського“ і назвою відсилає нас до „Історичних проходів по Львові“ І. Крип’якевича, розуміємо, що автор налаштований не на легенду, а на конкретну щоденність, і говорить він про те,що на конкретній вулиці може побачити львів’янин, не зазираючи до потаємних (бо вигаданих?) світів. Вулиця Виговського раніше називалася Терешкової, а ще раніше – Пустою (перейменування, як зазначено в анотації, – наскрізна тема збірки). „Та, можливо, теперішня вулиця Виговського – це спільна назва для кількох доріг, які в давні часи були вуличками посеред відокремлених поселень на південній околиці Львова“. Ніякої містики!

   Містики не має ані передмова, ані більшість віршів у збірці, хоча, безперечно, поезія не уникає метафоризації і подвійних сенсів. Поезія „Віршів з вулиці Виговського“ – це швидше географія, що замінює історію: це родинна географія, географія не тільки вулиці, а й того, що ця вулиця містить: дому, ліфта, будинку.   На вулиці Виговського можна побачити „ігрові автомати й автентичний фольк до півночі“, і намет „Славутича“, а часом можна натрапити поглядом на старого хлопа, що зрошує „золотою цівкою стебельця трави...“, виштовхуючи себе „за межі сакрального простору намету пива ,Славутич‘“. Втім, ліричний герой навряд чи обурюється і точно не повчає. Недаремно один із віршів вимагає

...поета

який вміє

не пророчити

не повчати

не вести за собою

не викривати

не напускати туману

а робити повітря

свіжішим

воду чистішою

землю живою

(„Оголошення“).

   Попри назву, „Вірші з вулиці Виговського“ – це не суто львівський текст, і не тому, що не можна „стояти осторонь від всеукраїнських подій“, а тому, що ці події творять нашу буденність. Це вірші про смерті – людей відомих (телеведучих, чиновників) і невідомих, про суботу і про будні з їхньою програмою: сказати „доброго ранку“, приготувати дітям сніданок… Персональних подій немає, натомість є автоматизм, який виключає подію. Водночас події нам забезпечують новини про відомих, і ми терпимо ці новини, бо все здатні перетерпіти.   Щоденність вбирає у себе все, зокрема й політику та рекламу, яка до чогось змушує, щось пропонує. Однак втішає й те, що щоденність – це й ремонт квартири, це вуличний музикант, який грає навпроти Міцкевича і планує переїжджати до Німеччини або в Прагу, бо там краще платять (і знову ліричний герой не повчає – не засуджує і не схвалює), це й інші письменники: Володимир Кашка, Олег Лишега, це візії на тему майбутнього Львова (вірш „Скала (Римейк)“, який можна б назвати варіацією на тему „Каменярів“ Франка); щоденність – це і зворушливе споглядання того, як виростають дочки. Тож

пробуджуючись

витягаю свій щасливий квиток

безкоштовно отримую

непередбачуваний день

а потім як бонус

глибокий сон.

Анастасія Левкова, Львів