Ukraiński Żurnal

з нізвідки в нікуди

Всі попередні номери

Наш читачу!
Цю тему мені особисто не хотілося зачіпати. Але від останнього Європейського конгресу русинів, що відбувся в Мукачевому наприкінці жовтня, дітися вже було нікуди. Я цю тему зачіпати не хотіла, бо я русинка.
Як я заздрю тим бойкам і гуцулам, які собі спокійно можуть признаватися у своєму регіональному патріотизмі. Мені ж це так легко і просто ніколи не вдається, бо я тут же встряю в довгі дискусії і повинна пояснювати (не лише українцям), що я русинка не політична, хоча аполітичною себе аж ніяк не вважаю.
Мені це все не миле, бо хочу я цього чи ні, всі, хто називають себе русинами, потрапили в не свою гру, і нашими репрезентантами в якийсь момент стали русини «політичні», які, до речі, в політиці розбираються, як коза в науці.
Кілька місяців тому мені довелося послухати відразу кількох «русинських» активістів зі Східної Словаччини. І почула я дивовижні речі. Наприклад, що русини миролюбний народ, який поважає своїх сусідів і всі народи світу, і як доказ було наведено, що русини ніколи проти нікого не воювали. Все правильно, не воювали вони ніколи за свою Рутенію, але якщо добре пам’ятаю, то мої діди і прадіди (і певно їхні так само) воювали у всіх війнах, які пройшли Європою і не завжди були на боці тих, кого історія визнала невинними. Чи, наприклад, що русини дуже культурна і доблесна нація, коріння якої сягає глибоко-глибоко, доказом чого може слугувати і присутність русинів у ХІХ столітті на Віденських балах. Гадаю, всім зрозуміло, що чардаш на Віденському балу напевно не витанцьовував жоден Янко чи Васко з Ублі чи Стащина. А далі — подібні порахунки з історією, в яких красномовці тупо плутали своїх предків із предками русинів з іншої доби та цілком інших теренів, які нині, очевидно, називають себе українцями.
Якби ті люди і їхня діяльність не були причиною неймовірного культурного викорінення й асиміляції русинів на Східній Словаччині, я би голосу в цьому питанні не брала — даючи кожному з них право називати себе ким завгодно. А якби ми не були свідками того, що влітку трапилось у Грузії і не знали про те, що діється в Криму, ми могли б сказати, що закарпатські справи не варті нашої уваги. Адже, хто може очікувати, що якийсь священик і К˚ зможуть у ХХІ столітті відродити чи створити народ і довести якісь проголошення про незалежність до кінця?
Часом мені здається, що було б добре взяти приклад у греків. Не у всьому, очевидно. Останні події залишмо поза увагою. Але, скажімо, їхнє принципове наполягання на тому, що македонцями можуть називатися лише греки, могло би стати певною інспірацією і для українців. Шкода, що українцям так немило звучить слово «русин», бо якщо його полюбити так, як його люблю я, не треба було б сперечатися і доводити, що ми — один народ. Цілком вистачило б сказати: «О, ви русинка? Я теж русин, але з Києва».

Ленка Віх, Прага

P.S. Всім, кому буде здаватися, що матеріали, поміщені в цьому номері, виражають думку лише однієї сторони, повідомляємо, що більшість тих, хто поділяє протилежну думку, відмовились брати участь в обговоренні цієї теми (принаймні на сторінках нашого журналу).

Скачати повну версію: 1/2009 [PDF, 2.3 Mb]

Статті в номері:
вдома на чужині

гості

Олександр Майборода: „Нас поки рятує те, що від Закарпаття до Росії дуже велика відстань“

тема

з краю

культревю

Всі попередні номери